Українські народні казки

Куми-хитруни

Українська народна казка Бойківщини

Жили собі два куми-хитруни. І хитрували вони. Оден жив у однім селі, а другий — у другім. Але вони колєґували і обдурювали людей. Так, скажім, як совєтська власть сімдесят, років обдурювала людей, та прийшов їй час. Прийшов кум до кума й каже:

— Куме, мене б’ють.

— Ой, і мене, кумцю, б’ють.

І стали вони радитися, що робити. Випивають собі півлітра і договорилися:

— Поїдьме кудись, якоїсь роботи пошукати. А як вернемося з роботи, скажемо людям, що нахитрували.

Взяли собі шкіряні торби, хліба на дорогу й подалися. І йдуть так з міста на місто, з села на село — шукають роботи.

Заходять вони на єден фільварок і питають пана, яку би роботу він їм дав. Пан подивився, що то урваші, та й каже:

— Добре, я вам дам файну роботу. Лягайте спати, а завтра буде робота.

Переночували вони, а раненько пан каже:

— Оден буде корову цілий день пасти, а другий — відкопувати керницю, бо в мене керниця завалилася.

Оден заняв корову, а другий пішов копати. Тота корова так звивається, що той на минутку не сяде. Проклинає життя своє. А другий що раз чаканом копне, а нагай йому через плечі. Що лопату глини викине — нагай через плечі. І думає собі: «Боже, той уже виспався коло корови, а мені плечі спухли».

А той, що заняв корову, думає собі: «Моєму кумови легше, як мені».

А ввечір зійшлися оба. Питається той кум, що копав:

— Кумцю, як вам скотарилося?

— Ой, кумцю, дуже добре. То така добра коровиця, би її бог варував. Як я її вигнав та як-им ліг, то так виспався. А вона пасе, пасе, а

як уже випасе, що нема що пасти, то прийде й покиває мене писком, щоб я посунувся далі. Ну а вам, кумцю, як ся копало там?

— Ой добре, кумцю, ми ся копало. Ми золоту роботу тут найшли. Я що, — каже, — раз копну та й кавалок ковбаси закушу. Що лопату глини викину, скляночку вина вип’ю.

— Ой, кумцю, то завтра я піду копати, а ви займете корову. Той каже:

— Добре, кумцю, і пан казав так, що буде нас міняти. Полягали спати. Але той не може лежати на плечах, бо плечі спухли. На бік лягає.

На другий день заняв корову той, що першого дня копав, а той пішов копати. І копав той цілий день і закушував такі «ковбаси», як і той. Докопався до кітла. Подивився, а там повно грошей. І, на щастя, був кінець роботи. Витяг він його шнуром звідтам.

Увечері питає кум кума:

— Кумцю, як ся вам скотарило?

— Ой, кумцю! Ви казали, що то Божа коровиця. Здохла би вона до дня!

— Ой, кумцю, я такі закушував «ковбаси», як ви закушували. Але, кумцю, я докопався до грошей. Вночі забереме ті гроші і втечеме.

Ввечір довго не спали вони, чекали, поки всі позасипають. Вибили із сінника геть солому і пішли туди. Заганяє в яму той того, що перший день пас корову. Каже другий:

— Ні, кумцю, ви йдіть, бо ви нині копали. Ви знаєте, в котрім то кутчику лежить. Але би ви не наробили гримотів, би нас тут не їмили. Беріть той солом’яник і виберете в нього гроші. А я витягну гроші, а пізніше вас.

Але другий кум також хитрун. Думає: «Я подам тобі мішок, а ти мене в ямі лишиш».

Поліз він у ямку, і не гроші в мішок поклав, а сам заліз у мішок, засилив шнур та й каже з ями:

— Ану, кумцю, тягніть гроші. Тягніть, тягніть, я добре засилив. Той витягнув, міх на плечі й хода. Несе й думає: «Отам собі тепер посидиш, покукаєш». І біжить, втіче! А то на плечах ся відзиває:

— Куме, зачекайте.

А той собі думає: «Як же ти виліз? Ні, не зачекаю тебе». І втіче, скільки йому духу стає. Кум знов кричить:

— Куме, зачекайте!

Ну як же він виліз?! І далі втікає кум. І впав. А кум зареготався в міху.

— То ви, кумцю, в міху?

— Я, я. Ой, кумцю, який ви хитрун! Ви хотіли мене в ямі лишити.

— Ні, кумцю. Я думаю собі: трошки далі віднесу гроші, лишу в корчах, а тоді вернуся за вами й вас витягну.

Вернулися вони і забрали тоти гроші з ями. Та й пішли додому. Довго йшли, з села на село, з міста на місто. Прийшли до того, що ніс на плечах кума, і діляться тими грішми. Та й не стало тому, що сидів у міху, три ґрейцери. Та й каже він другому кумови:

— Коли дасте мені три ґрейцери?

— Прийдете, кумцю, в неділю. Я розміняю та й вам дам.

— Добре, — каже.

Той собі спить у неділю рано, а жінка коло стайні. Входить жінка до хати та й каже чоловікови:

— Йде кум. Дай йому тоти три ґрейцери, най сюди не лазить.

— Не дам, бо він мене в ямі хтів лишити.

Входить кум до хати, поклонився, кума пішла в магазин, принесла літру горівки, та й випивають. Вже й вечоріє.

— Ну як, кумцю, зладили ви мені тоти три ґрейцери?

— Та ні. Ніде-м не було. Та добре, що-сте прийшли. Посиділи, побалакали. Прийдете в другу неділю, я вам дам.

На другу суботу він викопав у саду під яблінькою яму і раненько в неділю заліз у ту яму. Каже жінці:

— Прикривай мене. Насип могилу і постав хрест.

Вона так і зробила. Та й пішла до стайні. Дає їсти коровам, волам. Приходить кум. Вона побачила та й стала плакати.

— Що ся стало, кумо? Чи гаразд?

— Ой, — каже, — вмер мій чоловік. Та й сказав поховати його в саду.

Прийшов кум, сперся палицею на гріб. Глина свіжа, палиця залізла до дошки та й стала. І молиться кум:

— Боже, не запам’ятай ’му тоти три ґрейцери, відпусти ’му.

А жінка випустила воли в сад пасти. А чоловік думає собі в ямі: «Певно, бик надійшов, стане й провалить яму». І кричить:

— Гов, Ласію!

А той зверху кричить:

— Кумцю, то ви там?!

— Я! Рятуйте!

Той скоренько взяв лопату, розкинув, витягнув кума з гробу. І п’ють цілий день знов. Вже й вечоріє.

— Ну, кумцю, чи зладили ви мені тоти три ґрейцери?

— Та ні. Видите, яке зо мною нещастя трафилося. Добре, що ви прийшли, що-сте ня врятували. Прийдете в неділю, та я вже вам не три ґрейцери, я вже вам три сотки дам.

А той каже:

— Я не хочу три сотки, три ґрейцери мені дасте.

— Прийдете в неділю, я вже вам дам.

— Добре, — каже.

Приходить той кум до ксьондза і розказує ксьондзу, як ті гроші вони здобували.

— Ми ся розділили порівну, а йому не стало три ґрейцери. І я йому тих три ґрейцери не дам за то, що він мене хтів у ямі лишити. Я вам дам три сотки, а ви мене в суботу пополудні ніби поховаєте. Би я в церкві переночував. І так він мене ся лишить.

Він мав готову домовину. Пішла чутка, що помер кум. Прийшли з процесіями похорон робити. А другий кум думає собі: «Я йду в суботу та й у кума переночую». Іде, дивиться — процесії коло хати. Ого! Він став бічи. А то було близько коло церкви. Поки він добіг, тіло вже занесли до церкви. І ксьондз відправив парастас. Та й каже:

— Сьогодні не хорониме, а завтра рано. Бо є другий мертвець, будеме разом хоронити.

А той кум слухає та й думає: «Е, тіло в церкві не ночує ніколи». І тихо виліз на хори. Люди вийшли з церкви, паламар церкву замкнув, і всі розійшлися по домівках. Той сидить на хорах, а той лежить собі в труні серед церкви.

О дванадцятій годині ночі вломилися до церкви розбійники. У церкві було много грошей. Висипали їх розбійники на купу на простирало. І той найстарший каже:

— Вже ходиме дванадцять років, і ще-м не видів таке диво, би лежало в церкві тіло. За моєю командою, як я скажу «раз-два-три», маєте перетяти шаблею тоту домовину.

А той лежить в домовині й слухає. І думає: «Заплатив я три сотки й то тепер буде мені смерть». І вже не чекає «раз-два-три». Лиш той сказав «раз...два...», а «мертвий» собою як шубоне. Труна розлетілася. І закричав він:

— Вставайте, мертві, їжте живих!

Розбійники зі страху лишили всі ті гроші і повтікали. Кум зв’язує то простирало докупи, а другий кум з хорів кричить:

— Куме, то ви?

— Я, ходіть скоро сюди.

А розбійники відбігли, може, на кілометр, і оден каже:

— Я шапку загубив. Каже найстарший:

— Вертайся і забери, бо нас по тій шапці поїмають. А ті куми вже поділилися грішми. І каже кум:

— За тоти три ґрейцери на тобі цю шапку.

А той розбійник якраз прийшов до дверей. Як учув, що вони говорять, то настрашився та як дасть драпака! Прибіг до своїх та й каже:

— Втікайме, що духу є, бо там тілько упирів, що поділилися по три ґрейцери, а одному не стало, то дали мою шапку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Козьова, Сколівського району, Львівської області
30 грудня 1990 року
Оповідач: Ватагович Василь Григорович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.