Українські народні казки

Кінь найменшого брата

Українська народна казка Буковини

Були собі дід і баба. Вони не мали дітей. І почала баба сваритися з дідом:

— Іди і знайди такого ворожбита, щоб у нас були діти. Пішов дід шукати і знайшов бабку-ворожбитку. Та бабка каже йому:

— Іди на ярмарок, купи риби. І скільки купиш, сам не куштуй, а най усю з’їсть баба.

Пішов дід на ярмарок, але трохи запізнився, ярмарок уже розходився. Здибає він того чоловіка, що продавав рибу, і питає його:

— Як там у вас з рибою? Хочу купити.

— Нема вже нічого. Був цілий віз риби, і всю продав.

А той чоловік привіз рибу на солом’яній підстилці.

— Пошукайте в соломі, — каже дід, — може, хоч одну знайдете.

Почав чоловік шукати в соломі і знайшов аж двадцять штири рибки. Заплатив йому дід за ту рибу і поніс додому. Баба приготувала і всі двадцять штири з’їла.

І прийшов той час, коли стара почула: буде в неї дитина. А тоді не було лікарень, як тепер. Була така бабка, що приймала роди, і дід ту бабку покликав. Прийшла вона, вигнала діда з хати, а сама зосталася з бабою. Вродилася дитина. Хлопчик. Тоді вродилася друга дитина, третя, четверта. І так вродилося двадцять четверо дітей. І всі — хлопці.

Дід у сінях кричить:

— Ну, що, вже?

— Вже, — каже бабка.

Дітей було так багато, що нікуди й класти. Бабка застелила підлогу веретками і поклала всіх дітей на підлозі. Дід зайшов до хати, а бабка йому:

— Дивися, на дитину ступиш.

Дід сюди — дитина, дід туди — дитина.

— Та скільки ж тих дітей?! — крикнув дід.

— Двадцять штири, — каже бабка, — маєте двадцять штири сини.

Як почув це дід, то злякався і втік. Зайшов він у ліс і довго блукав, поки не зайшов туди, де лиш дичина ходила. Зробив собі там дід землянку та й жив. Прожив він у тій землянці багато років і зовсім здичавів.

А хлопці повиростали і питають маму:

— У нас був тато?

— Був.

— А де ж він?

— Налякався і втік, як побачив, що вас аж двадцять штири вродилося. І нічого не чути за нього.

Пішли одного разу хлопці в ліс на прогулянку. Довго вони ходили по лісі, далеко зайшли і надибали землянку. Дід вийшов із землянки, побачив, що якісь люди йдуть, і втік. А один із хлопців каже:

— Може, це наш тато?

Прийшли вони додому та й питають маму:

— Який був наш тато? Який він з лиця?..

Все-все розпитували вони. І стара розказала, який був їх батько. А вони похвалилися, кого бачили в лісі.

— Це, відей, і є ваш тато, — сказала мати.

Але як його повернути додому? І один чоловік їх нарадив.

— Ідіть, — каже, — до шевця і зробіть такий чобіт, щоб у нього можна було всунути обидві ноги. Та наберіть всього їсти-пити. І занесіть усе це в ту землянку.

Так вони й зробили.

Старий прийшов у землянку, наївся, напився і захотів у той чобіт озутися. Встромив одну ногу, а тоді й другу. А хлопці вскочили і схопили його. Та й привели додому.

— Це ваш тато, — сказала мати. А хлопці й кажуть:

— Ми вже, тату, виросли, і треба нас женити. Ідіть і знайдіть такого чоловіка, щоб мав двадцять штири дочки. На них ми й оженимось.

І пішов батько глядіти такого чоловіка. Довго ходив, поки не направили його люди, куди треба. «Там у лісі, е хата, — сказали йому. — В ній живе одна жінка, і в неї є двадцять штири дівчини».

А жила та,жінка в другому царстві. Прийшов старий до неї, а вона й питає:

— Що, добрий чоловіче, глядиш?

— Направили мене до вас люди. Кажуть, що у вас є двадцять штири дівчини. А в мене двадцять штири хлопці. То, може, посватаємось?

Баба погодилася.

— Най ваші хлопці приходять. Може, й посватаємось. Приходить батько додому і каже хлопцям:

— Знайшов я двадцять штири сестри. їхня мати сказала, щоб ви самі прийшли.

Дорога була далека, вирішили хлопці купити коней, щоб їхати верхи, і пішли на ярмарок. А перед тим, як вони мали йти на ярмарок, найменший ростом брат зустрів якогось дідуся

— Ви йдете на ярмарок за кіньми? — питає дідусь.

— Ідемо.

— То я тобі щось скажу. Як будеш вибирати коня, то візьми тарілку і поклади на неї жар. Котрий кінь підбіжить до тебе і зачне той жар їсти, отого й купи.

Прийшли вони на ярмарок, і кожен купив коня на свій смак. А найменший брат ходить, ходить і ніяк не може вибрати. Коли ярмарок почав розходитися, підбігла до нього конячина. Благенька, худенька. Та вхопила з тарілки жар і з’їла. Він піймав її, а тут і її хазяїн підходить.

— Ваш кінь? — питає хлопець.

— Мій.

Хлопець запитав про ціну і купив того коня.

Їдуть вони додому. І сміються всі з найменшого брата: «Ну й коня ти собі вибрав!»

Приїхали вони додому, дали коням їсти. А вночі найменший брат зайшов до свого коня. І каже йому кінь:

— Коли поїдете, то, може, живими від тої баби й не вернетеся, бо та баба — чарівниця.

Послухав це найменший брат і нічого не сказав братам. Вирушили вони в дорогу. Як приїхали до тої баби, кінь каже хлопцеві:

— Як захоче баба завести нас у конюшню, то не погоджуйся. Скажи, що коні надворі будуть ночувати.

Прив’язали вони коней до плота. А баба вийшла та й каже:

— Заводьте коней у конюшню.

— Най вони тут будуть, — сказав найменший брат, і зоставили хлопці коней надворі.

Зайшли вони до хати, поговорили, з дівчатами. Дівчата погодилися піти за них. А баба не погоджується, лиш не показує цього хлопцям. І каже їм баба:

— Переночуйте у нас, а рано встанете і поїдете додому. Та й розкажете все татові. І зробимо весілля.

Дає їм баба кімнату. А там сорок вісім ліжок, для двадцяти штирьох хлопців і двадцяти штирьох дівчат. Вийшов хлопець і тихо розказав коневі, як баба їх укладає. А кінь каже йому:

— Як будете лягати спати, то скажи дівчатам, що у вас є такий звичай — мінятися одежею. Дівчата най вашу одежу вберуть, а ви одежу з дівчат. Баба хоче вночі зарубати вас, а натомість вона зарубає своїх дочок. А як вона це зробить і вийде, то буди братів і тікайте. І щоб встигли добігти до межі, бо всіх вас зарубає баба.

Зайшов він у кімнату, де збиралися спати хлопці й дівчата, і каже:

— У нас такий звичай: як сватаються, то міняються одежею.

І помінялися вони всі. А баба не знала про це.

Лягли спати. А вночі баба приходить з ножем і дивиться, на котрім ліжку хлопець. І рубає кожного. Так вона порубала всіх своїх дівчат, бо вони були в чоловічій одежі. Хлопець усе це бачив і, як баба забралася, збудив своїх братів. «Давайте, хлопці, тікати!» Вийшли вони, сіли на коней, але ще не знають, чого тікають. Найменший брат їм усе по дорозі розказав.

Приїхали вони додому і говорять батькові:

— От що ми пацили!

Розказали вони все татові. А найменший брат каже:

— Давайте не будемо більше татові голову морочити. Хто де знайде собі дівчину, там хай і жениться.

І розійшлися вони в різні боки.

Самий менший сів на свого коня і поїхав. Від’їхали вони трохи, а кінь і каже:

— Їхати нам дуже довго буде. Давай летіти.

І полетіли вони попід хмари. Летять, дивиться хлопець на долину, а там щось блищить, як сонце. Спустилися вони, а там лежить золота кінська підкова. Питає хлопець коня, чи брати. А кінь каже:

— Візьмеш — погано буде, і не візьмеш — погано буде. Бери!

Узяв він ту підкову і полетіли далі. Летять, і знов забачив він щось на землі. Спустилися, а то золоте перо з птахи.

— Брати чи не брати? — питає знов хлопець.

— І так погано буде, і так погано. Бери! — каже кінь. Взяли вони те перо і полетіли далі. І побачив він знов, що на землі якесь чудо блищить. Спустилися, а то шалок золотий. Питає він коня, чи брати. А кінь каже:

— Як візьмеш, біда, і як не візьмеш, біда. Бери! Взяли вони той шалок і полетіли.

І потрапили вони до одного царя. А в того царя не було жінки, а лиш дочка. Глянула та дочка на нашого хлопця, а він такий красивий, як царів син.

— Як ти попав до мене? — питає цар.

— Я бідний хлопець і шукаю, де б найнятися на роботу.

— Мені треба конюха, — сказав цар. І став він у царя конюхом.

Був хлопець дуже старанним. Навів порядок коло царських коней. І свого коня поставив у конюшню, ще й золоте перо почепив біля нього на стіну. Царська дочка побачила те перо і каже цареві:

— Тату, у нашого конюха є золоте перо. Таке гарне! А цар каже хлопцеві:

— Як собі хочеш, а мені ту птаху знайди, що ото з неї пір’я у тебе.

Хлопець іде до коня і розказує, яке цар йому завдання дав. А кінь каже:

— Птаха у тої баби, що зарубала двадцять штири дочки. Вона в неї у золотій клітці, а та клітка така красива, як і птаха. Але не бери птаху з кліткою, бо вона закричить, і тебе піймають. Бери без клітки.

І поїхали вони до баби. Добралися вночі до птахи, і взяв хлопець птаху без клітки.

Як приніс він ту птаху, цар узяв його від коней до себе за помічника. А хлопець дістав золоту підкову та й почепив біля свого коня. Дівчина заглянула, побачила ту підкову та й каже цареві:

— Тату, а він золоту підкову почепив біля свого коня. Цар кличе хлопця й питає:

— Що то за підкова у тебе?

— Я знайшов.

— Як ти знайшов підкову, то знайди мені й того коня, що загубив її.

Прийшов хлопець до свого коня та й розказує, який наказ дав цар. А кінь каже:

— Той кінь теж у баби. Знову треба йти до неї. Але бери коня без вуздечки, бо він заірже, і баба тебе спіймає.

Поїхали вони до баби. Пішов він туди, де стояв золотий кінь, і тихенько зняв із нього вуздечку. Та вивів золотого коня, і повернулися вони до царя.

Цар задоволений. А хлопець узяв та й почепив коло свого коня золотий шалок. Царська дочка побачила і знов розказала батькові. Викликає його цар і говорить:

— Привези мені ту жінку, що загубила золотий шалок. Розповів хлопець про все коневі, а той каже:

— Та це ж нам треба ту саму бабу привезти. Як послухаєш мене, то привезеш і бабу, а як не послухаєш, то живий відти не вернешся.

Поїхали вони до баби, і каже хлопцеві кінь:

— Іди до неї в хату. Вона тепер спить. Коло неї горять дві лампи, одна в головах, а друга в ногах. Поміняй ті лампи місцями. І баба зробиться наполовину мертва. Тоді бери її на плечі, неси до мене і поїдемо.

Так він і зробив. Привезли вони бабу до царя. А та чарівниця була красива, і старий цар одразу полюбив її. І каже їй:

— У мене нема жінки, а в тебе чоловіка. Робімо весілля!

— До весілля ще далеко, — каже чарівниця. — Скажи цьому хлопцеві, хай іде до Чорного моря і приведе Морського Коня.

Цар викликає хлопця і каже:

— Багато ти вже зробив для мене. То ще йди до Чорного моря і приведи Морського Коня.

Пішов хлопець знов до свого коня. Розказав йому все, а кінь каже:

— Йди до царя і проси десять шкур із буйволів і десять пудів смоли.

Цареві це легко було зробити, і він дав хлопцеві шкури й смолу.

Поїхали вони до моря, а кінь і каже хлопцеві:

— Стели на мене одну шкуру. Та розтопи пуд смоли і змасти її. І так зроби з усіма шкурами: клади на мене всі десять і кожну масти смолою. А сам сховайся, бо Морський Кінь тебе знищить.

Накрив хлопець коня насмоленими шкурами і сховався. А його кінь заіржав. Морський Кінь то вчув, розсердився і зразу вийшов із моря. Та давай кусати хлопцевого коня. Як ухопить, та й набере смоли в рот. І заклеїв він собі зуби смолою. А хлопців кінь тим часом б’є та б’є його. Морський Кінь ще трохи хапав за смолу та буйволячі шкури, але хлопців кінь так збив його, що той здався і мусив іти, куди скажуть. Хлопців кінь кликнув свого господаря, той скинув із нього насмолені шкури, і їдуть вони до царя. А Морський Кінь каже:

— Подивися назад. Що ти бачиш? Хлопець оглянувся і крикнув:

— Чорна хмара доганяє нас!

— То не хмара, то коні, — сказав Морський Кінь. — Давайте скоріше бігти, щоб вони не догнали нас у дорозі. Хай доганяють, як ми будемо на місці.

І скапали вони. Приїхали до царя. Хлопець каже цареві:

— Давайте скоро людей і дерева, щоб зробити обору, там сила коней біжить.

Поки морські коні прибігли, обора була готова. Коні забігли, і їх зразу закрили в оборі. Як побачив цар стільки коней, та сказав бабі:

— Треба дати йому за це звання міністра. А баба каже:

— Він хороший, але треба, щоб він скупався в киплячому кінському молоці, то буде ще май красивий.

Надоїли вони з кобил котел молока, поставили його на вогонь, і цар каже хлопцеві:

— Треба, щоб ти скупався в цьому молоці, то будеш дуже красивий.

Пішов хлопець до коня і каже:

— Біда! Варять молоко і кажуть, щоб я в ньому купався.

— То нічого, — каже кінь. — Як усе буде готове, то скажи, щоб покликали твого коня. Най він побачить твою смерть.

Роздягся хлопець і приготувався скакати в молоко. Та й каже:

— Я вже бачу, що маю тут умерти. То покличте мого коня, най він побачить мою смерть.

І цар звелів привести коня. Хлопець скочив у котел, а кінь подув, і молоко зробилося холодним. Хлопець викупався і вийшов з молока ще красивішим.

Побачила це баба і веліла знову гріти молоко. «Як я викупаюся, — думала вона, — то буду молода і дуже красива». Молоко закипіло, а вона як скочила в нього, то лиш — кості від неї лишилися.

Цар каже до хлопця:

— То твій кінь таку силу має. Ти прив’яжи його біля котла, най і я покупаюся.

Стали знову гріти молоко. Скоро воно закипіло. Привів хлопець коня, а той каже:

— Цар нас так багато мучив, що не варто його рятувати. Най пропадає.

Скочив цар у котел — і лиш кості від нього лишилися. А хлопець оженився на його дочці і став царем. І зробили таке весілля, що ні до того такого не було, ні відтогди.

Походження та примітки

Кінь найменшого брата. Невказані сюжети + Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 327В (епізод); + 705 (епізод). Записано ЗО березня 1979 року, у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.