Українські народні казки

Кінь і вовк

Українська народна казка про тварин

Був цісар і мав коня такого старого, що ще його дід ним їздив. Аж як він не зміг уже ходити, так він його жалував застрілити і казав його вивести в ліс, най він або здихає, або що хоче най ся робить. Так його вивели до лісу і пустили. Пасеться кінь. Надходить вовк та й каже: «Добрий день, па́ско!» — «Дай, боже, здоров’я, йогомосць! Що чувати коло вас?» — відзивається кінь. «От би-сь не відзивався до мене, — каже вовк, — бо-м такий голодний, що тя зараз з’їм». — «Ой, та й найшов-єс що їсти; на мені нема, тілько шкіра і кості і тото ще не можна їсти». — «Та чому?» — відзивається вовк. «Бо я цісарський». — «Де ти маєш герб цісарський?» — «Подивися». Вовк обійшов в около, заглядає: нема нігде. «А о, нема». — «А дивися, маю під копитом, і все виписано: котрого я року родився, котрого року асинтиро́ваний і кілько літ я служив». — «Покажи!» — каже вовк. Кінь підняв ногу: «На, читай!» Але що з того, коли вовк не вміє читати. Та й каже: «Чекай, я біжу до лиса. То є письменний чоловік, то він прочитає навіть і по-німецьки». І побіг.

Прибігає до лиса: «Добрий день, куме!» — «Дай, боже, здоров’я! А чого ти ся так зажог?» — мовить лис до вовка. «Та, чого я так зажо́г. Якби й тобі ся таке здари́ло, як мені, то би-сь так біг, як я». — «Що такого?» — «Не маю часу тобі усьо оповідати, але ходи зо мнов, а я тобі без дорогу буду оповідав». І забралися, йдуть. Та й каже вовк до лиса: «Вогори́. Мені ся здари́ло підвечірок вимав’яється, що його не можна їсти. Каже, що має під копитом виписане так си́рово, що його не можна їсти». — «Та добре, — каже лис, — зараз переконаємся. Але що з того, коли я окуляри забув вдома, а я вже добре не довиджаю». Каже вовк: «То вернися та возьми». — «Е, та я вже, може, й так зосліпаю, не хоче ми ся вертати». Бо він уже мудрує вовка.

Прийшли до коня, а кінь підняв ногу та й каже: «Читайте!» Лис здалека став собі, бо він недурний, та й щось гумотить та й каже до вовка: «Ще їдна літера є на самій середині, та й не можу додивитися, що то за літера». А вовк каже: «Котра?» Приступається до коня. «Може сяся?» — підняв лабу до копита. А в тім кінь вовка трас в голову та й убив. А лис відскочив та й дивиться. Кінь каже до лиса: «Чому не кінчиш читати?» А лис ся відзиває: «Нема дурних. Був єден, та й тото-с убив, а я не дурний приступатися». Та й каже до коня: «Добраніч, я вже пішов».

І так ся розійшли, а кінь ся лишив у лісі далі; не знаю, що ся стало з ним.

Походження та примітки

Кінь і вовк. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 122. Зап. В. М. Гнатюк в 1902 р. у с. Пужники Бучацького пов. (Тернопільщина) від Я. Махновського. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 66—67.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.