Українські народні казки

Кіт і граф Попеловський

Українська народна казка про тварин

Був наймит і кіт. Був то старий кіт, моцно довго в господара служив. І він заслаб. А наймит в стодолі молотив і приходе на полудень до хати, а господиня каже: «Возьми його де викинь, бо він уже заслаб, то щезне в хаті, то буде кепсько». А він взяв того кота і приніс до стодоли і каже: «Небоже, лежи тут, бо й мені колись так прийде. Доки я здоровий, роблю, то мене люблять». Він його положив в стодолі в соломі і приніс йому трошки в черепочку їсти; і він його годував без цілий тиждень так, і той кіт одужав.

Тим часом наймит заслаб. Ну, лежав їден день, два дні, три дні, а нарешті господар каже: «Я тебе буду тримати, годувати, лиш іди собі з хати десь там в запілля». От день, два дні, десь там занесли їсти наймитові, а на третій день господар каже: «Він лежить, я йому за що буду носити їсти?» Лежить наймит цілий день, лежить, нічого не їсть, вже не дають. А кіт каже: «Но, ратував ти мене, я тебе буду ратувати».

Кинувся кіт, от, як то він знає, в єгомосця на стріху висять ковбаси — старий кіт знає всі входи, побіг, прибіг, потягнув йому ковбасу, пекльований хліб приніс і каже: «На, маєш, будеш мав на пару день їсти». Він знов пішов другий раз, брав там ковбасу чи сало ніс — в него відбили. Він каже, той кіт: «Знаєш ти, Іване, мені ту зле, — я тобі принесу ту, що в мене відіб’ють і мене ще виб’ють. Іди зо мною, там є стара цегольня, там є старі печі (вже не робила та цегольня, стояла пуста), іди зо мною, я тебе там заведу, я там безпечно буду тебе доглядати».

Він його там завів на цегольню, там була стара піч, він собі ліг, той там уже положив його у тій печі й каже: «Тут будь!» А то було так під містом, якби то цегольня була тут у нас, під містом. Він зачав ходити, зачав його живити; носив, носив, досить, же він йому достарчив на дві неділі харчу розмаїтого, як то слабий чоловік потребує, то він то все йому достарчив, делікатне і тлусте. Потому каже до него: «Маєш жити, вже на дві неділі досить того харчу».

І вже він одужував трохи, а кіт каже: «Я йду, я тебе мушу вженити». Він пішов до магазину до цісарського — як то колись у замку * був магазин, а там грати, на літо відчиняє; поліз до магазину через грати, добув сподні йому файні офіцирські, шапку-вуланку і так старався і не виволікав жеби так шмаття гімайні, іно офіцирські витягав; досить його вбрав, як так генеральський син, у мундур такий вбрав. І допіру він каже — вже наймит якось одужав: «Ну, вбирайся в мундур. я тебе на зальоти поведу». Але він до него каже: «Як ти мене на зальоти поведеш?» Каже кіт: «Я тебе зроблю крулем». А він каже до него: «Як ти мене зробиш крулем, як я по-руську простий Іван і не вмію ні читати, ні писати?!» А він каже: «Ніц, но мене слухай — аби-сь мене слухав, то буде все добре, ти тут будь».

Він пішов до круля — був так круль недалеко — і каже: «Я маю тутай на зальоти припровадити їдного крулевського сина...» Отже, він прийшов там, і обезпечили, же прийде той син на зальоти.

Він пішов вночі до магазину, десь там до каси, добув — перше то так гроші не ховали моцно, як тепер ховають, но так — добув пук паперів і йому приносе, каже: «На, маєш гроші, жеби-сь мав, в кишеню». І каже до него: «Іди до міста і найми собі фіякер, жеб був слічний, і порядні коні, і поїдем на зальоти». І каже до него: «Пам’ятай, як там поїдеш, — бо я не буду з тобою говорити, я буду собі там ходити, — жеби ти знав, що говорити. Кажи, як будуть тебе питати за майонток, кажи, же: «Я єстем сам їден і я маю двір свій, коні, воли, корови, палац і так далі, всей майонток маю» (він його так намовив уже там, і той собі має в голові) — і каже: «Ніц, но мене слухай».

Допіру вони поїхали туди на зальоти тим фіякром. Як вони там приїхали, і вони там зачали ся гостити собі, пили, їли, співали, — досить, же тим старим сподобався він, був слічний вособа. хоч то був простий Іван, але вбрався в царський мундир, мав поставу файну. А та молода панна думає собі так у своїм дусі: «Жеби ти навіть не мав нічого, то я за тебе піду, добре, же ти татові ісподобався добре...»

І вони його не хтять пустити: «Вже будь тут, будем робити весілля».

А той кіт викликав його на двір і каже (вони йому передом казали: фіру відсилай додому, а ти зостанеш тут), то він сказав йому тут: «Тим часом поки тутай весілля ви зробите, то я піду для тебе вистараюсь майонток».

Той кіт пішов у свою дорогу, а вони вже собі зачали ся кохати, вже йому палаш дала... То потримало до три неділі, поки те весілля зробили. Допіру зачали весілля, поженилися собі.

Але весілля робиться, але він такий смутний, він собі міркує, що як його кіт покине, то допіру біда буде, він нічо не має... А кіт йому дав ім’я таке: «Ян, граф Попеловський», як там його будуть питати, жеби знав, що казати. (За то, же він там лежав у попелі, то він йому таке ім’я дав «Ян, граф Попеловський».) Допіру той кіт там вишпеколював: була стара пані, мала добра слічні (так, як би то в Поникві була вдовиця). Допіру він там пішов, вишпеколював те господарство — а пані майонтна дуже була, все: худоба, фільварок такий — і той кіт там пішов і каже до теї пані: «Пані, тут на вас важуть, войсько, хоче застрілити». А та каже: «Ну й що ж я буду робити!?» Кіт каже: «Жеби-сьте де сховалися!» А вона каже: «Не знаю, чи зараз, чи ні?» А він каже: «То допіру аж за тиждень вони те-во рихтуються».

Допіру він уже те все вишпеколював і йде назад до Івана, за три неділі. І він тогди приходить до него і каже: «Єсть!» Каже: «Єсть? Ну, богу дякувати!» І допіру вони вже як поженилися, вже будуть вибиратися на своє господарство, а не знають куди, коб не кіт. Дає йому цуг войська, повози круль, повибиралися, посідали, музика грає... Але через ліс там було, може, кавалок там було, а він до него каже: «Тутай запини, трохи спочивайте, а я піду наперед, а як я прийду, допіру будете їхати там».

Кіт побіг наперед до того палацу, до теї пані і каже: «Пані, сховайтеся, бо войсько йде і, — каже, — заб’є вас». А вона каже: «Де ж я сховаюся!?» Каже: «Тут єсть за тим-во — гай зара був, а в тім гаї дуже моцно груба липа була — там у ту липу йдіть, нех вас заведуть, і там ви виховаєтеся».

Та зара казала собі, два льокаї жеб її запровадили, а він каже, кіт, до тих льокаїв: «А сами верніться назад!» І як вони вернулися назад, і він їм розказав, каже так: «Тут їде, — каже, — граф і буде то все втримувати, той граф, він називається Ян, граф Попеловський. Повиходьте всі наперед, льокаї, фурмани, які но слуги жиють у тім палацу, так усі повиходьте і кричіть: «Їде наш пан, граф Попеловський, віва-а-ат!» Всі кричіть нараз, як буде їхати. Він дуже вам буде сипати гроші, як будете так кричати нараз».

Отже, як то почули, же буде сипати гроші, так сейчас усе ся зібрало, хто но жив, наперед. А він побіг наперед напротів своїх паньства і до него каже: «Ану, машеруймо! Комендеруй, жеби машерували».

Як мали до теї липи їхати, пару кроків ще так, пару сажень ще було, каже: «Комендеруй, жеб на ту липу стріляли, бо то старе дерево моцно, то впаде, вітер звалить і кого заб’є».

Як він закомендерував на ту липу стріляти цуг войська, так ту липу побили на дроски і ту паню там забили в тій липі. А ті слуги як почули, же такий галас там, крик у тім гайку, далі летять. А кіт йому сказав: «Як будуть кричати «віват!», жеби-сь кидав гроші сюди-туди, сюди-туди з повоза».

Ото як поприлітали ті, глянули, же стільки войська, паньства такого, як зачали кричати: «Їде наш пан, граф Попеловський, віва-а-ат!» Лемент такий... Але аж припровадили його до палацу, а той гроші сипав сюди-туди на землю. Припровадили його до палацу, позлізали молоді до покою, подивилася вона, же слічний майонток єсть, і їй сподобалося моцно. Потому він вийшов, дав по парі грейцарів кожному жовнірові і відпровадив назад додому, а сами зосталися там жити.

* Замок Бродський, що належить до дібр графа Молодецького (примітка записувача. — І. Б.).

Походження та примітки

Кіт і граф Попеловський. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 545/В. Зап. О. Роздольський в 1894 р. у Бродівському пов. (Львівщина) від селянина Г. Романова. Житє і слово. Вістник літератури, історії і фольклору. За редакцією Івана Франка. Львів, 1894—1897., 1895, т. III, стор. 55—57. Паралелі: Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., І, стор. 32—33; Народные южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, вып. 1, К., 1869; вып. 2, 1870., II, стор. 12—13; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским, т. I, СПб., 1872; т. II, 1878., 11, стор. 204—207; Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка, Львів, 1895—1916., т. VII, 1899, стор. 98—101; Сборник материалов по малорусскому фольклору. Собрал Ал. H. Малинка, Чернигов, 1902., стор. 318—324; Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 265—269, 272—280; Афанасьєв, стор. 395—400; Указатель сюжетов. [Составил В. Я. Пропп]. — Народные русские сказки А. Н. Афанасьева. В трех томах, т. 3, М., 1958., стор. 474; Казкі пра жывёл і чарадзейныя казкі. Складальнік К. П. Кабашнікаў, Мінск, 1971., стор. 305—318; Julian Krzyżanowski, Polska bajka ludowa w układzie systematycznym, Wrocław — Warszawa—Kraków, t. I, 1962., стор. 176. Див. також: Відділ рукописів Бібліотеки Академії наук СРСР (Ленінград)., зібр. № 60, од. зб. 7, арк. 14; од. зб. 41, арк. 12—15; од. зб. 95, арк. 12—14.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.