☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Кіт і собака
Українська народна казка Поділля

Жили собі чоловік і жінка. Був у них тільки один хлопчик. Жили вони дуже дружно. Але через деякий час захворів чоловік і помер. Залишилася жінка з хлопчиком сама. Не захотіла ще раз віддаватися.

Підріс хлопчик. Одного разу посилає його мама до баби віднести яєць трохи, хліба та сиру. Пішов хлопчик. А на дорозі зустрів чоловіка, що ніс кота до річки і хотів його втопити.

— Не топіть його,— просить хлопчик,— а віддайте мені.

Чоловік віддав. А хлопчик дав котові все те, що ніс бабі, і вернувся додому. Накричала на нього мама, приготувала все знову і каже хлопчикові:

— Іди, але й не думай знову таке робити. Мусиш бабі їсти понести.

Пішов хлопчик. І знову зустрічає чоловіка, що ніс собаку і хотів його

повісити.

— Не вішайте його, а краще мені віддайте, — просить хлопчик.— Я його годувати буду.

Той і віддав. Нагодував хлопчик собаку і вернувся додому з порожнім кошиком. Посилає його мама втрете і наказує донести бабі їжу, а ні, то може й не вертатися. Знову зустрів хлопчик на дорозі того чоловіка. Він ніс гадюку і хотів її вбити. Випросив у нього хлопчик і гадюку. А гадюка дала тому перстень і каже:

— Якщо тобі щось буде треба, надінь перстень на палець — і тобі з’явиться все, що забажаєш.

Пустив хлопчик гадюку, а сам пішов своєю дорогою. Вернувся він додому, а матері про перстень не сказав нічого.

Виріс Іван. Мати постаріла і померла. А Іванові вже час женитися. Одягнув він перстень і побажав стати багатим і красивим. Так і сталося. У палаці у нього все золотом і сріблом сяє. Не гірше, ніж у царя. І вирішив він сватати царську дочку. Цар згодився і віддав за нього дочку, хоч вона любила іншого.

Живуть собі. Є у них все, що лиш забажають. А жінці цікаво, звідки все береться. Адже ні Іван нікуди не ходить, ні до нього ніхто не приходить. І почала вона за ним слідкувати. Одного вечора каже вона чоловікові:

— Іване, я так хочу винограду.

— Добре, зараз принесу,— каже Іван.

Пішов він у комору, а жінка тихенько за ним. І бачить, як одягнув він перстень, і перед ним з’явився чудовий виноград. Підгледіла, куди Іван перстень заховав. Вночі, як Іван заснув, тихенько витягла той перстень і каже:

— Нехай тут стане кам’яна башта з малесеньким віконечком, а я хочу опинитися дома.

Прокинувся Іван, бачить, що він не в своєму палаці, а в кам’яній башті. І вийти не може, бо віконце дуже маленьке. Коли чує, щось шкребеться під віконечком. Дивиться він, а то кіт з собакою прийшли і принесли кусок ковбаси. Подякував він друзям і розказав, що з ним сталося. Наносили кіт з собакою йому всякої їжі і рушили за море до царської дочки. Прийшли до неї, кіт ластиться, грається з нею, намагається перстень зняти. Царівна сама зняла і дала котикові гратися. Він грався з ним, грався, а потім як схопить перстень у зуби і давай тікати. Царівна за ним. Кіт сів верхи на собаку і ще швидше побігли.

Прибігли до моря. Собака кинувся у воду і поплив. Уже були недалеко від берега, а котові захотілося поговорити. Відкрив він рота, а перстень шубовсть у воду. Трохи не роздер його собака. Але нічого не зробиш. Почали вони просити жабу, щоб знайшла перстень. Пірнула жаба, і через деякий час виносить перстень. А тут і царівна прибігла. Кричить, щоб їй перстень віддати. А жаба як підскочить, як бризне водою в очі царській дочці. Та руками очі закрила, а тим часом жаба кинула перстень собаці, і вони з котом втекли.

Принесли перстень Іванові. Дуже зрадів Іван. Надів перстень на палець і загадав, щоб на місці кам’яної башти стала гарна хата, а на місці царевого палацу — башта. Так і сталося. А Іван знову оженився. Але взяв собі уже бідну дівчину і зажили вони дружно і щасливо. І кіт з собакою не знали у них ніякої біди.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

53 (6005). Кіт і собака. СУС 560. Записано 2008 року. Стринада С. І.). Хмельницька область, Красилівський район, Зозулинці

Кіт і собака
Українська народна казка Кіровоградщини

Жили чоловік і жінка. Був у них син Іванко. Добре вони жили, але прийшло в їхню хату горе. Заболіла мати і через деякий час померла. Тато багато робив, але тяжко йому було самому, і він женився. Привів у хату злючу-презлючу мачуху. Вона була вредна, всігда сварилася, бурчала, хлопчика не любила. Ще й тато скоро помер. Знущалася мачуха з хлопчика. Але він був добрий і все їй прощав.

Одного разу послала хлопчика на базар продати яйця і сир. Іде Івась на базар і здибав по дорозі чоловіка. Той ніс кота до річки топити, бо старий він уже був. Жалко стало хлопчикові кота. Віддав яйця чоловікові і забрав його. Нагодував кота сиром і поніс додому. Додому прийшов без грошей. Мачуха страшенно сварилася.

На другий раз знову послала мачуха його на базар і пригрозила, щоб без грошей не вертався.

Пішов хлопчик і знову зустрів чоловіка. Той ніс собаку, щоб повішати. Знову хлопцю стало шкода тварини і він обміняв на яблука, які мав продати. Знову був дуже сварений від мачухи.

Посила третій раз на базар Івася мачуха. І сказала:

— Без грошей додому не вертайся.

Йшов хлопець, йшов, вморився і сів віддихнути. Побачив, що рибак зловив щуку і обміняв її на харчі, які мав. Кинув рибу у воду.

Як тільки рибак пішов, риба підплила до берега і каже:

— Ти мене врятував, тому я тобі дарую перстень чарівний. Надінь на палець і будеш мати все, що захочеш.

Узяв його хлопець, прийшов додому і забажав хати нової. І з’явилася перед ним хата. Став з мачухою жити в новій хаті, але про перстень не сказав нічого. А їй кортить знати, звідки Івась це бере. І підстерегла злюка. Взяла той перстень і приказала зробити кам’яну башту з гратами, щоб посадити туди Івася. А собі забажала гарну хату в другому місці.

Проснувся Іван, бачить, що не в своїй хаті, а в башті з гратами. Тоді він зрозумів, що сталося. Засмутився, зажурився. Аж чує, щось шкребе. А то кіт і собака прийшли. Він їм розказав, що зробилося.

І рушили кіт з собакою до мачухи. Кіт до неї ластиться, грається, хоче перстень зняти. А котів вона любила, зняла перстень і дала йому. Він грався-грався, а тоді в зуби і ну тікати. Мачуха за ним. Кіт сів на собаку, собака до річки й поплили. Заквакали жаби, кіт злякався і випустив перстень. Собака на кота свариться.

Посідали на березі та й плачуть. Коли це з води щука показалася і віддала перстень. Мачуха біжить, кричить, щоб віддали перстень. Але щука їй очі водою залляла, а кіт і собака втекли. Іван надів перстень на палець і загадав, щоб мачуха опинилася в башті з гратами, а він — у гарній новій хаті.

Потім Іван женився, привів господиню і зажили вони щасливо.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

204 (8102). Кіт і собака. СУС 560. Записала Жовта Дарія 2010 року. Кустрін Віра Канівна (1930). Кіровоградська область, Ульянівський район, Богданове

Кіт і собака
Українська народна казка Кіровоградщини

Колись давно в одного селянина жили кіт та собака. Раз посіяв селянин пшеницю, вона дуже щедро вродила. Поки дозрівала, господар тішився, цілий рік тепер його родина буде з паляницями, калачами й пирогами.

Настала пора, він скосив збіжжя, обмолотив, зсипав у мішки і позвозив до комори. А щоб зерно не покрали злодії та не поїли миші, приставив на сторожі двох давніх друзів — кота та собаку. Спочатку кіт і собака день і ніч вдвох сумлінно стояли на чатах. Але ні миші, ні злодії до комори й не потикалися. Занудьгував кіт та й каже:

— Даремно ми тут стовбичимо, ніхто зерно і не думає красти. А давай, друже, сторожувати по черзі.

— Згода, — каже, — тільки я піду відпочивати першим.

— Ну то йди, — погодився кіт.

Настала ніч. Лежить кіт на мішках, розкошує. Раптом почув шурхіт. Схопився, прислухався, принюхався. Ні, не миші. Та й знову розлігся. А то були два злодії, які прокралися в комору. Там з-під самого носа муркотуна поцупили по мішку і навтьоки. Кіт, звісно, бачив усе те, але подумав: «Не котове це діло — стерегти пашню від злодіїв. Це доручення собаці. От якби це були миші…»

Наступного дня собака прийшов заступати на варту, щоб змінити кота. Кіт не сказав йому про злодіїв ні словечка. А навіщо? Не котове це діло. Знову настала в коморі ніч, але вже без кота. Почувши про те, до комори позбігалися миші. Собака, звісно, бачив усе те, куняючи на порозі, але подумав: «Не собаче то діло — ловити мишей. От якби це були не миші, а злодії…»

Відтоді миші і злодії внадилися до комори. Так тривало доти, доки не осталося нічого. По якомусь часі до комори зайшов господар. Мало не зомлів:

— Де моє збіжжя? — заволав він, тупаючи ногами на кота і собаку.

Собака й кіт злякано перезирнулися. Але мусили щось сказати.

— Це кіт винен, — кивнув на друга собака, — тут порядкували миші.

Не змовчав і кіт:

— Поки собаки не було, злодії зерно покрали.

Довго сварилися кіт з собакою, перекладаючи вину один на одного, поки хазяїн не вигукнув:

— Обидва ви винні, бо недобросовісно служили мені! Геть із господи!

Відтоді кіт і собака стали найлютішими ворогами. І де б не здибалися, завжди починають вишкірятися один на одного. Бо жодний і досі не визнав своєї провини, а тому й досі ворогують.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

312 (8215). Кіт і собака. СУС порівн. — 201D*. Записала Бородай Валентина 2010 року. Крето Ганна Михайлівна (1939). Кіровоградська область, Устинівський район, Степанівка