Українські народні казки

Кіт, баран і козел на мандрівці

Українська народна казка про тварин

У одної баби був такий шкодливий кіт, що щодня не миналось без того, щоб він не зробив шкоди. То молоко схльоба самий вершок, то сметану злиже, або сало йому соле, а іноді блинці нанюха. Котові не раз доставалось на оріхи. Одного разу під якийсь великий празник баба зібрала сметану і поставила її на полицю. Мусила угостить нею зятя. Кіт каторжний якось зібрався на полицю і поїв сметану. Баба напекла пирогів, кинулась до сметани, аж там нема нічого, кіт вилизав всю до капельки. Баба взяла копистку, як почала нею угощать кота, всю копистку об нього побила. Потім бросила його на землю. Кіт лежав без пам’яти. Баба пішла шукать мотузка, щоб повісить кота на тину, боялась, щоб він не ожив. Кіт помітив, що баба хоче його повісить, зібрався з духом, виліз у вікно і сховався до сусіда під повітку, заліз там під сани. Полежав там до вечора, а як тіко смерклось, пішов кіт у хлів до козла та барана, сів біля них і плаче. Козел пита: «Чого ти, котику-братику, плачеш?» — «Та як же мені не плакать? Сьогодні я невзначай до сметани доторкнувсь, а хазяйка мене як почала бить, так замалим до смерті не вбила, та ще хотіла повісить, а я насилу втік». А козел каже: «Ну, так що ж ми тепер будем робить? Ми ж сьому не причиною. Попався — так носи на здоров’я. Вилічить ми тебе не можем, іди до лікаря».

Кіт не перестає, в одно плаче. Козел каже: «Ну, так чого ж ти плачеш? Ми ж тобі нічим не можем запомогти; моли бога, що хоч живий остався». — «Та мені жаль вас». — «А хіба ти хочеш покинуть нас?» — «Та ні, не те, мені жаль вас, що через мене і вам припаде загинуть». — «З якої причини ми повинні загинуть?» — «Та хазяйка як била мене, так причитувала: «Що я тепер буду робить, чим я буду зятя вгощать? Прийде зять, ніде буде сметани взять, доведеться тепер козла та барана різать». — «Ех, коте, коте! Що ти наробив, куди ж тепер нам діваться?» А кіт каже: «Та от що, братики, давайте ми мерщій тікать, куди очі бачать, поки ще живі та теплі».

Пустились вони бігти. Бігли, бігли, кіт став одставать, бо у Його всі кістки були побиті. Він тоді й каже: «Братики, не можу я з вами збігти, возьміть мене на себе, бо у мене всі кістки болять». — «Ну, сідай мені на спину», — каже козел. Кіт сів козлові на спину, і помчались вони далі.

Бігли, поки поморились. Наткнулись на стіг сіна, котрий стояв на панських луках. Баран і козел полягали під стогом, а кіт зібрався на стіг. Надворі було холодно, мороз був великий, так що вони dсі тремтіли од холоду. Кіт каже: «Братці, розведіть огоньку, ми погріємось трохи». Козел одмовив: «Та я, братику, сам про це думаю, тіко де ж ми огню візьмем?» — «Та хіба де, вам далеко не Ходить за огнем. Наложіть копицю сіна, розгоніться, побушкайтесь — і буде вам огонь».

Козел і баран так і зробили. Одійшли один од другого подальші, розігнались та як штовхнулись лобами — так огонь і свіркнув з очей, як молнія. Загорілась копиця сіна. Баран і козел ходили навкруги огню, грілись. Побачивши огонь, медвідь поплівсь і собі до огню гріться. Прийшов до стога, ліг супроти огню, виправив лапи. Козел і баран попервах злякались, кинулись було тікать, а медвідь каже: «Не бійтесь, братці, я вас не трону, спасибі вам, що обогрієте мене». Трохи згодом кинулись на огонь вовки, цілих шість штук. Стали підближаться до огню вовки, а баран і козел тремтіли од страху. Кіт баче, що біда, почав вовкам страху наганять: «Хто там ходе незваний, не прошений, а то наші братики всіх вас розмотають. Ідіть, коли хочете, поміряйтесь силою з нашим меншим братом, он там під стогом спочива». Вовки кинулись до стога, а медвідь як підхопивсь, як почав їх швирять од себе; вовки летіли, як галушки. Вовки пополохались та навтікача од огню. Бігли без оглядки. Кіт, козел і баран на зорі подались далі.

Ішли, ішли, дойшли до лісу, дивляться — наподалеко од них ідуть назустріч їм вовки. Кіт мерщій кинувсь на дуба, а козел і баран побачили одно дерево, котре буря викрутила з кореня і воно лежало, дуже похилившись до землі. Зібрались на те дерево і стояли, дивились вниз, од страху тремтіли. Кіт сидів на дереві і кричав: «Еу-ка, ребята, дайте чосу вовкам, сьогодні ви двох медведів розтерзали, а цих прахвостів пощипать — як раз плюнуть!» Вовки оторопіли, а все ж таки не тікали, заглядали на дерево, придивлялись, чи дуже страшні звірі сидять там. Козел звичайно побрів по дереву до самої макушки, де починались тонкі гілки. Там він не здержав равновісу, копитці підсковзнулись, і полетів стовбула додолу. Головою довбнув вовка в голову — він аж тричі перевернувся і кинувсь тікать, куди попало. Останні вовки і собі за ним побігли. Кіт тоді й каже: «Давайте ми, братці, тікать на село, а то нам тут не здобрувать; коли не вовки, так іще який звір нападе і подуше нас. Двічі спасались, а на третій раз не викрутимось». — «А як же ми покажемся до чоловіка? Він нас поріже». — «Ні, не поріже, тепер уже зятя нема, він погостював і поїхав».

Подались вони в своє село. Баба, проводивши зятя, кинулась шукать свою худобу. Пішла до лісу і зустріла на дорозі козла та барана з котом. Баба обрадувалась, що найшлась худоба. Погнала їх додому. Козел та баран ішли впереді, а кіт ішов збоку баби і шептав їй: «Це я козла та барана завернув додому, а то б вони забігли на край світа!» Баба пригнала їх додому і з того часу почала їх жаліть і кота уже більше не била.

Походження та примітки

Кіт, баран і козел на мандрівці. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 130. Зап. П. Тарасевський в м. Шебекіно Бєлгородського пов. Курської губ. Час запису не зазначений. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 245—247.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.