Українські народні казки

Лебідь

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Був собі чоловік молодий, та дуже ледачий. Не хотів робити. Жінка сама скрізь звивається, як в’юн, а ладу нема, бо чоловік ані за холодну воду не візьметься. Тільки наїсться та й спить.

От почався сінокіс. Каже жінка чоловікові:

— Ти б пішов, покосив та хоч на сіль заробив би, а то без солі що не звариш, а воно не смачне!

Як почала гарюкати та не давати йому спати, мусів той чоловік іти. Пішов, покосив трохи, та все думає, яку причину найти, щоб тієї косовиці скараскатись. Аж ось перепелине гніздо, а в ньому аж дванадцять перепелиних яєць! Забрав він ті яйця в торбу, засунув за пазуху, підняв косу на плечі та й пішов додому! А косарі кричать йому в слід:

— Гей, а куди пішов? Може косу урвав, то в нас є!

А чоловік тільки рукою махнув:

— Косіть, як дурні!

І пішов! Прийшов додому, а жінка назустріч:

— О, а то чому так рано?!

— Ет, мовчи, жінко! Бог щастя нам послав!

— Яке щастя? Може, гроші найшов?

— Не гроші, але так як гроші! Найшов дванадцятеро перепелиних яєць!

— Ото! Та й що з них буде?

— Буду сидіти на них три неділі та висиджу дванадцять перепелів! Та візьму за кожного перепела по сто рублів! Та буде в нас тисяча двісті рублів! Це ж ціле багатство! Ми будемо з тобою найбагатші на все село!

— Правду кажеш?

— Та вже ж не брешу!.. Тільки ти от що: вари мені добру страву та подавай на горище, а то яйця не вилупляться! Та будеш мене кликати Лебедем. Як я

озовуся, то ти й подавай!..

Отак розпорядився Лебідь і посунув на горище. А жінка заходилася добру страву варити. Зарізала курку, наварила борщу з м’ясом, вибігла в сіни та й гукає:

— Лебідю!

А з горища хрипким сонним голосом озивається чоловік:

— Де —де-де!

— Їсточки? — питає ніжним голосом жінка.

— Дай-дай! — відповідає Лебідь.

Подала вона йому хліба, борщу з курятиною. Наївся Лебідь і знов захропів. А жінка сама у всьому господарстві лад дає, ночей недосипає, не має часу й присісти й дух перевести: і воду носить, і дрова рубає сама на полі й на городі і на подвір’ї і в хатинці...

Та от настали жнива. Усі люди сунули в поле, навіть з дітьми: косять, жнуть, снопи в’яжуть, колоски збирають. А Лебідьова жінка заким наварить, заким нагодує Лебідя, а сонечко геть-геть підійде! Біжить сама у поле без духу. А в полудень знов без духу біжить додому, бо треба Лебідя годувати!

Так пройшло кілька днів. Люди геть-геть відійшли від шляху, а бідна жінка сама все ще коло шляху либає по стеблинці. Жне та плаче, жне та плаче. Аж ось іде солдат з війська додому повертається. Підійшов до тієї жінки, просить води напитися. Напився, сів на сніп, цигарку курить та й питає:

— Чого ти, молодка, плачеш? Люди радуються, що бог хліб уродив, а ти плачеш? Може чоловік помер?

— Та ні, не помер!

— А що, хворий?

— Та ні, не хворий, але таке, що й казати сором!

— А ти не соромся, розкажи! Може, й я поможу якось?

— Та він найшов перепелині яйця!

— Ну, то й що? Хіба це таке велике нещастя?

— Та сидить на них!

— Що, що? Як сидить?

— Та, каже, висиджу дванадцять перепелів та буде за кожного перепела по сто рублів...

— Ах, він же сволоч! Ах, ледацюга! Ах, шахрай безсовісний! Та розкажи ти мені, ради бога, як його знайти?

— Та наша хатка над самим ставком. Ворота поломані, а під самим вікном одна вишенька!

— Так, знайду! А як же його звати?

— Та Лебідем!

— Як, як?

— Приказав, щоб його Лебедем звати. Ото прибіжу, наварю їсти, вийду в сіни та й гукаю: «Лебідю!». Він відзивається: « Де-де-де!» Тоді питаю:

«Їсточки?» А він з горища глас подає: « Дай, дай, дай!» От тоді я лізу по драбині на горище і даю йому їсти».

— Ну, добре! Все ясно!

Солдат швидким кроком пішов у село, а жінка знов стала жати та плакати. Прийшов солдат у село. Бачить над ставком невеличка хатка, стріха обшарпана горобцями. Ворота поломані, а під вікном вишенька. Вирізав він з тієї вишеньки доброго бияка, зайшов у сіни і голосом жінчиним гукнув:

— Лебідю!

З горища сонно і хрипко відгукнулося:

— Де — де — де!

— Їсточки!

— Дай, дай, дай!

— От зараз дам! — сказав солдат і поліз на горище.

І почав він Лебідя мастити тим бияком та приказувати:

— Ах, ти ледар! Ах, ти мерзотник! Жінка сама жне та плаче, а ти яйця висиджуєш! Ось я тебе нагодую! Ось тобі, ось тобі!

Лебідь заволав не своїм голосом:

— Помилуйте, господин служба! Відпустіть душу на покаяніє!

— Ну, гляди, мерзотнику! Якщо через тиждень не буде хліб у току, то прийду іще вдвоє дам!

Зліз солдат з горища і пішов собі далі. А Лебідь, чухаючи боки, теж зліз з горища, заходився косу клепати. Виклепав косу, приніс води, розтопив у печі, наварив кулішу. Аж біжить жінка з поля. Вбігла в сіни та й гукає:

— Лебідю!

А чоловік вже з хати озивається:

— Не йди-но, жінко, до хати, то я тебе нагодую!

Вбігла жінка до хати, метнулася сюди туди, води принести!

— Та я вже приніс!

Вечерю варити!

— Та я вже наварив! От сідай повечеряємо, та звечора підемо в поле!

Рада жінка, аж дух забиває, а мовчить. Повечеряли і закрутили перевесел. Взяли хліба, води в баньку і пішли вдвох в поле. Чоловік косить, а жінка в’яже, згромаджує, снопи у п’ятки кладе. Отак попрацювали вони вдвох три добі і чисто зібрали увесь хліб. Чоловік просить сусіда, щоб хліб звести у тік. Згодився відкосити за те. Звезли хліб у тік. А в неділю сидять на призьбі. Рада та весела жінка й питає:

— І що тобі, чоловіче, зробилося, що ти ті яйця покинув?

— Еге, тут був такий, що мало душу з мене не вимолотив. Та сказав, що якщо через тиждень не буде хліба у току, то знов прийде, та ще вдвоє стільки дасть. Але от хліб у току, тиждень минув, а його катма.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

171 (5220). Лебідь. СУС порівн. — 1370Д***. Записано 2008 року. Мельник Марія Єфремівна (1927). Черкаська область, Маньківський район, Поташ