Українські народні казки

Ледача жінка

Українська народна казка Гуцульщини

Були собі чоловік і жінка. Чоловік трудився, хазяйство утримував, а жінка нічого не робила, вилежувалася літом на приспі, а зимою на печі. Чоловік прийде з роботи й питає, чи багато вона напряла. А жінка носить з поду по десять разів те саме веретено і каже, що вона напряла десять веретін за день. Одного разу чоловік каже:

— Піду я на ярмарок і куплю тобі сорочку, бо маєш лиш одну, а в наших родичів скоро весілля, та не в чому піти.

Пішов чоловік на ярмарок і не купив сорочки, а купив гуску. Жінка побачила ще здалека, що чоловік щось біле несе. Подумала, що то сорочка. Та вбігла до хати, скинула з себе сорочку, подержала її та й кинула в піч, щоб згоріла, бо не хотіла її прати. Увійшов чоловік з гускою до хати, а жінка як побачила, що нема сорочки, та й заголосила:

— В чому ж я тепер піду на весілля? А чоловік каже:

— Знаєш що, жінко? Я тебе вберу в околіт, і так підемо.

Як говорили, так і зробили. Жінка встилалася в околіті йти до хати, між людей, і чоловік лишив її під стріхою в загаті, а сам зайшов до хати, сів за стіл біля вікна, їсть, п’є, співає, а за жінку й забув. А жінка сидить у загаті та так змерзла, що насилу промовляє: «Кужелі, кужелі...». Це означало, що буде вже прясти. Чоловік почув і аж тоді пригадав, що має жінку в околоті. Було вже далеко за північ. Позичив десь сорочки і взяв її до хати.

З того часу жінка не лінувалася прясти, бо зрозуміла, що лінощі до добра не доводять.

Летів горобець, а цій бійці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Середній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
10 січня 1986 року
Оповідач: Степан Іванович Куничич (1898 року народження). Записали учні Середньоберезівської школи під керівництвом вчительки Сулятицької Марії Миколаївни (1927 року народження). Записи отримані від М.М.Сулятицької

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Ледача жінка

Українська народна казка Поділля

Мав чоловік ліниву жінку, яка не дбала, щоб виробити собі шматок полотна. От він каже:

— Жінко, бачиш, людські жінки дбають, мають полотно, а ти, як прийдеться вмерти, то не будеш мати навіть чим рук укрити!

А вона каже:

— Не журися, найшла б я чим тебе вкрити!

Чоловік собі й думає: «Ану притаюся, наче я вмер, що вона буде мені робити? Чим вона мене вкриє?»

Бере й наче вмирає. Положила вона його на лаві. Мала якесь веретено з пряжею. Бере чіпляє йому нитку до зуба і мотає: то на зуби, то на пальці на

ногах. Обмотала, починає плакати, голосити:

— Чоловіче мій, на що ж ти тепер схожий?!

А він обзивається до неї:

— А чорт би тебе побрав! На кобзу тепер схожий!

Встав, набив добре і вона вже пильнувала прясти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

225 (6539). Ледача жінка. СУС —, є варіанти. Записано 2009 року.
Оповідач: Безпала Ганна Прокопівна (1921 року народження) Козятин Козятинський район Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Ледача жінка

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі чоловік та жінка. Жилося чоловікові дуже тяжко — вся робота на ньому і в полі, і вдома. Бо жінка все життя тяжко хворіє. Зовсім вибився з сил чоловік, а жінка все стогне та просить чоловіка то одне, то інше зробити. А він дуже її любив і виконував всі її забаганки. Кум же, дивлячись на все це, говорив:

— Ти, куме, чи головою вдарився, чи сліпий. Та вона здорова, як віл, із тебе просто збиткується.

Не вірить йому чоловік.

— Тобі добре, куме, так говорити, в тебе здорова жінка, а в мене хвора.

— Та візьми, куме, доброго батога та всип їй добряче, вона за п’ять хвилин одужає.

Махне чоловік рукою, похилить голову та і йде виконувати чергові вередливі забаганки жінки.

Якось повернувся чоловік зі степу, саме косовиця була. Жара неймовірна. Ледь ноги волочить, бідолаха, а жінка з хати:

— Ой, ой, мабуть, помру. Та зроби, чоловіче добрий, що-небудь.

— Що ж треба робити?

— Чула я від мудрих людей, що коли вдягти шапку, кожуха та валянки...

— Та ти що, зовсім здуріла? На вулиці жара!

— Не перебивай. І взяти батога і ганяти нашого Сірка кругом хати, доки той не оправиться. Потім якщо все те лайно зібрати, зварити і з’їсти, то і виздоровієш. Я б сама поганяла Сірка, але не годна встати.

Немає чого робити бідоласі, мусить виконувати волю жінки. Одягнув кожуха, валянки, шапку і заходився батогом ганяти Сірка кругом хати. Кум це зобачив це та й говорить:

— А в тебе таки клепки не вистачає.

А бідолаха не зважає, ганяє Сірка, аж упрів. А жінка з хати:

— Ой, та скоро ти там вже, бо помру.

— Та вже Сірко оправився, зараз зберу.

— Та живо ж мені став у казан та вари.

Варить чоловік.

— Ну то що, вже кипить?

— Закипіло,

— Ану спробуй вариво, яке воно?

— Та паскудне.

— То добав солі, перчику, лаврового листа.

— Додав.

— То тепер воно яке?

— Яке, лайно, як лайно.

— Раз тобі здоровому погане, то куди вже мені хворій його їсти. Піди вилий.

Вийшов, виливає. А кум до хати йде з гарапником. Каже:

— Я тобі жінку вмить вилікую, а ти, куме, не заважай, бо й тобі перепаде.

Та як учистить куму раз та другий, та третій. Та як закричить:

— Вставай!

А та:

— Чоловіче, та куди ж ти дивишся, мене вбивають, а ти стоїш?

А кум як вперіщить вчетверте, куму з печі як вітром здуло.

— Ой, куме, не бийте тільки, я все буду робити, чесне слово!

— Живо, кума, обід на стіл і хутко до корчми за пляшкою. Як запізнишся, то вичиню як сидорову козу, зрозуміло?

— Я миттю, куме.

Більше кума ніколи не хворіла. А ліки в чоловіка висіли завжди на видному місці.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Фоменко Яків Герасимович, Дніпропетровська область, Межівський район, Добра Надія 257 (7402). Ледача жінка. СУС — . Записала Чуприна Лілія 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також