Ледача жінка

Українська народна казка Гуцульщини

Були собі чоловік і жінка. Чоловік трудився, хазяйство утримував, а жінка нічого не робила, вилежувалася літом на приспі, а зимою на печі. Чоловік прийде з роботи й питає, чи багато вона напряла. А жінка носить з поду по десять разів те саме веретено і каже, що вона напряла десять веретін за день. Одного разу чоловік каже:

— Піду я на ярмарок і куплю тобі сорочку, бо маєш лиш одну, а в наших родичів скоро весілля, та не в чому піти.

Пішов чоловік на ярмарок і не купив сорочки, а купив гуску. Жінка побачила ще здалека, що чоловік щось біле несе. Подумала, що то сорочка. Та вбігла до хати, скинула з себе сорочку, подержала її та й кинула в піч, щоб згоріла, бо не хотіла її прати. Увійшов чоловік з гускою до хати, а жінка як побачила, що нема сорочки, та й заголосила:

— В чому ж я тепер піду на весілля? А чоловік каже:

— Знаєш що, жінко? Я тебе вберу в околіт, і так підемо.

Як говорили, так і зробили. Жінка встилалася в околіті йти до хати, між людей, і чоловік лишив її під стріхою в загаті, а сам зайшов до хати, сів за стіл біля вікна, їсть, п’є, співає, а за жінку й забув. А жінка сидить у загаті та так змерзла, що насилу промовляє: «Кужелі, кужелі...». Це означало, що буде вже прясти. Чоловік почув і аж тоді пригадав, що має жінку в околоті. Було вже далеко за північ. Позичив десь сорочки і взяв її до хати.

З того часу жінка не лінувалася прясти, бо зрозуміла, що лінощі до добра не доводять.

Летів горобець, а цій бійці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Середній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
10 січня 1986 року
Оповідач: Степан Іванович Куничич (1898 року народження). Записали учні Середньоберезівської школи під керівництвом вчительки Сулятицької Марії Миколаївни (1927 року народження). Записи отримані від М.М.Сулятицької

Ледача жінка

Українська народна казка Поділля

Мав чоловік ліниву жінку, яка не дбала, щоб виробити собі шматок полотна. От він каже:

— Жінко, бачиш, людські жінки дбають, мають полотно, а ти, як прийдеться вмерти, то не будеш мати навіть чим рук укрити!

А вона каже:

— Не журися, найшла б я чим тебе вкрити!

Чоловік собі й думає: «Ану притаюся, наче я вмер, що вона буде мені робити? Чим вона мене вкриє?»

Бере й наче вмирає. Положила вона його на лаві. Мала якесь веретено з пряжею. Бере чіпляє йому нитку до зуба і мотає: то на зуби, то на пальці на

ногах. Обмотала, починає плакати, голосити:

— Чоловіче мій, на що ж ти тепер схожий?!

А він обзивається до неї:

— А чорт би тебе побрав! На кобзу тепер схожий!

Встав, набив добре і вона вже пильнувала прясти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

225 (6539). Ледача жінка. СУС —, є варіанти. Записано 2009 року. Безпала Ганна Прокопівна (1921). Вінницька область, Козятинський район, Козятин

Ледача жінка

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі чоловік та жінка. Жилося чоловікові дуже тяжко — вся робота на ньому і в полі, і вдома. Бо жінка все життя тяжко хворіє. Зовсім вибився з сил чоловік, а жінка все стогне та просить чоловіка то одне, то інше зробити. А він дуже її любив і виконував всі її забаганки. Кум же, дивлячись на все це, говорив:

— Ти, куме, чи головою вдарився, чи сліпий. Та вона здорова, як віл, із тебе просто збиткується.

Не вірить йому чоловік.

— Тобі добре, куме, так говорити, в тебе здорова жінка, а в мене хвора.

— Та візьми, куме, доброго батога та всип їй добряче, вона за п’ять хвилин одужає.

Махне чоловік рукою, похилить голову та і йде виконувати чергові вередливі забаганки жінки.

Якось повернувся чоловік зі степу, саме косовиця була. Жара неймовірна. Ледь ноги волочить, бідолаха, а жінка з хати:

— Ой, ой, мабуть, помру. Та зроби, чоловіче добрий, що-небудь.

— Що ж треба робити?

— Чула я від мудрих людей, що коли вдягти шапку, кожуха та валянки...

— Та ти що, зовсім здуріла? На вулиці жара!

— Не перебивай. І взяти батога і ганяти нашого Сірка кругом хати, доки той не оправиться. Потім якщо все те лайно зібрати, зварити і з’їсти, то і виздоровієш. Я б сама поганяла Сірка, але не годна встати.

Немає чого робити бідоласі, мусить виконувати волю жінки. Одягнув кожуха, валянки, шапку і заходився батогом ганяти Сірка кругом хати. Кум це зобачив це та й говорить:

— А в тебе таки клепки не вистачає.

А бідолаха не зважає, ганяє Сірка, аж упрів. А жінка з хати:

— Ой, та скоро ти там вже, бо помру.

— Та вже Сірко оправився, зараз зберу.

— Та живо ж мені став у казан та вари.

Варить чоловік.

— Ну то що, вже кипить?

— Закипіло,

— Ану спробуй вариво, яке воно?

— Та паскудне.

— То добав солі, перчику, лаврового листа.

— Додав.

— То тепер воно яке?

— Яке, лайно, як лайно.

— Раз тобі здоровому погане, то куди вже мені хворій його їсти. Піди вилий.

Вийшов, виливає. А кум до хати йде з гарапником. Каже:

— Я тобі жінку вмить вилікую, а ти, куме, не заважай, бо й тобі перепаде.

Та як учистить куму раз та другий, та третій. Та як закричить:

— Вставай!

А та:

— Чоловіче, та куди ж ти дивишся, мене вбивають, а ти стоїш?

А кум як вперіщить вчетверте, куму з печі як вітром здуло.

— Ой, куме, не бийте тільки, я все буду робити, чесне слово!

— Живо, кума, обід на стіл і хутко до корчми за пляшкою. Як запізнишся, то вичиню як сидорову козу, зрозуміло?

— Я миттю, куме.

Більше кума ніколи не хворіла. А ліки в чоловіка висіли завжди на видному місці.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

257 (7402). Ледача жінка. СУС —. Записала Чуприна Лілія 2009 року. Фоменко Яків Герасимович. Дніпропетровська область, Межівський район, Добра Надія

Дивіться також