Лелеки
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
На полі у пана люди жито жали. Серед них була і молода дівчина. Тяжко вона працювала і дуже журилася від того, що бідні люди працюють, а багаті лише гуляють.
Сіла дівчина відпочити на хвилину і полинула думками далеко-далеко… Хотілося її розбагатіти і працювати на себе.
Над головою у неї пролетіли лелеки. Дівчина й звернулась до них з прохання про допомогу. Покружляли лелеки, послухали дівчиноньку і скинули її по пір’їночці. Долетівши до землі, пір’я перетворилося на золоті монети. Дівчина зраділа, зібрала всі монети і пішла додому. Вдома вона розповіла своїм рідним про те, що з нею сталося. Батьки дуже зраділи, що їхнє бідування скінчилося. З того часу вони працювали лише на себе.
Лелеки
Українська народна казка Кіровоградщини
З мальовничому селі, що розкинулося по обидва боки річки Гептурки, поселилися лелеки. Облюбували собі тиху місцину аж на окраїні села. З року в рік осіле сімейство висиджувало лелеченят та пускало їх у самостійне життя, аж поки не трапилася біда.
В спекотну літню днину чи то від недопалка чийогось, чи чого зайнялася полум’ям суха трава. Вогонь миттю обійняв стару закостричену клуню, на якій примостилося дбайливо доглянуте лелече гніздо. А в ньому чекали на обід троє підлітків-лелеченят. Вогонь все вище і вище підіймався до стріхи, а безпомічні птахи тремтіли від страху.
Вчасно підоспів до свого гнізда батько-лелека. Він ухопив перше пташеня і поніс його через річку на інший берег. Пролітаючи над водою, він раптом, запитав своє дитя:
— Чи ти й мене, сину, рятуватимеш, коли на старість яка біда спіткає? Кажи мерщій правду, бо вкину у воду.
Лелеченя-підліток, потерпаючи від батьківських погроз, швиденько поспішило запевнити:
— Аякже, таточку, буду рятувати, годувати, доглядати.
— Неправду ти говориш, сину.
І шубовснув його у воду. Несе лелека й другого сина подалі від біди. Знову вони над річковою гладдю, а батько звертається до сина:
— Чи вболіватимеш ти за мною так, як я за тобою, сину? Кажи правду, бо впущу у воду.
Лелеченя злякалося, але не розгубилося:
— Вболіватиму, тату, вболіватиму.
— Я тобі не вірю, — сказав лелека та й цього пустив у річку.
Несе свою останню надію і питає:
— Чи носитимеш і мене, доню, так турботливо, як я тебе? Кажи правду, бо втоплю.
— Ні, таточку любий, — відповідає дочка лелеки, — не буду я тебе носити, бо матиму своїх дітей і муситиму за них вболівати так, як ти за нас.
— Твоя правда, дочко, ти не злукавила.
Переніс лелека своє дитя на інший берег та й став шукати тиху місцину, аби знову побудувати гніздо і продовжити свій рід.