Українські народні казки

Лисиця на зимівлі у вовка і медведя

Українська народна казка про тварин

Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась од холоду, невмоготу їй становилось переносить мороз. Пішла вона до вовка і каже: «Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувать». — «Ні, сестро, мені самому тісно». — «Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить». — «Ну, та бог з тобою, в дворі живи».

Побула вона в дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохать вовка: «Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла». — «Ні, в хату не пущу, ти будеш мені мішать». — «Та пусти мене хоч на часочок, я обогріюсь». — «Ну, погріться можна».

Утискалась лисиця в хату, обогрілась і осігнувалась там жить. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтягло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і почала шастать по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не нагибала собі їжі. Вийшла потихеньку в сіни, почала і там шарить. Намацала горщик з маслом і дві жарених гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти нахідку, та побоялась, щоб вовк не попиняв на неї, що вона поїла. А далі положила ті ласощі біля сінешних дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропе, як будьте ніде не бувала.

Ранком, тіко що почало розвидняться, лисиця підхватилась, почухалась і каже вовкові: «На сьогодні мене прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь». — «Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу; біжи, коли тобі треба».

Лисиця подалась. Вискочивши з хати, вона захватала з собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодивсь обідать, кинувсь в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердивсь, лаявсь, сваривсь — і сам не знав, на кого. Лисиця баче, що вовк не в своїй тарілці, і каже: «Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тіко вернулась». — «Та ні, я на тебе не пиняю; це похоже Мишка-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будем обідать?» — «Не рябій, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що бог дасть, нам голодать не привикать».

Лисиця залізла на піч, лягла, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала... А вовк голодний корчився і з боку на бік повертався, і живіт бідязі до самої спини підтягло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і каже: «Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, нездужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так скоро замерзнеш і ти здатніша на хитрощі».

Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту місця, звернула з дороги, лягла в окоп, притаїлась і ждала случая. Так, як через півгодини, їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу. Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбаться в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти куски баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підобрала всі шматки докупи, наїлась гарненько, останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тіко губи помазав.

На другий день вовк знов посилав лисицю на роздобичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобуть обід, а то я собак боюсь». — «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» — «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбарь м’яса провідала». — «А навіщо ж йому м’ясо?» — «Так він же торгує ним».

Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбарь стоїть, у якому повно м’яса. По запаху пішов навмання до одного винбаря і вправду наткнувсь невзначай на такий винбарь, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом винбаря, приглядавсь, де б найти дірку, у яку можна б було пробраться у винбарь. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе в ту дірку, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував — голова не влазе, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м’ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до винбаря і побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.

На другу зиму лисиці вовча хата не понаравилась. Пішла вона до медвідя і каже: «Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувать». — «А хіба у тебе нема своєї хати?» — «Та була старенька, розвалилась, а нову построять не вправилась, бо на мою долю випало нещастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиротину!»

Медвідь зжалівся, пустив. Медвідь лежав, лапу свою ссав, а лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підобгала їх під себе, одкусувала по шматочку і їла. Взяла завіна медведя, що лисиця щось жує, спитав у неї: «Що ти, сестро, їси?» — «Та се я свої кишки витягаю з живота і їм». — «А хіба вони добрі?» — «О, дуже добрі!» — «Ану, дай мені клаптик, я покуштую». Лисиця дала йому шматок курятинки. Медвідь покуштував, показались йому дуже смашними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав медвідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювать в медвежій хаті. Всю зиму їла медвеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов паня.

Походження та примітки

Лисиця на зимівлі у вовка і медведя. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 1,41. Зап. П. Тарасевський у м. Шебекіно Бєлгородського пов. Курської губ. від І. Мацокіна. Час запису не зазначений. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 124—127. У цьому творі казкар-імпровізатор використав різні мотиви «звіриного епосу» про хитру лисицю. Паралелі: Л. Г. Бараг, Восточнославянские сказки, их взаимосвязи и национальное своеобразие. — Эпические жанры устного народного творчества, Уфа, 1969, с. 75—240, стор. 217.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Лисиця на зимівлі у вовка і ведмедя

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це дуже давно у нашому лісі. Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась, гнулась од холоду, не в змозі їй переносить мороз. Пішла вона до вовка і каже:

— Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувати.

— Ні, сестро, мені самому тісно.

— Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить.

— Ну та Бог з тобою, біля дверей живи.

Побула вона біля дверей день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала просити вовка:

— Вовчику, братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла.

— Ні, не пущу в хату, ти будеш мені заважати.

— Та пусти мене хоч на часочок, я обігріюсь.

— Ну погріться можна.

Утискалась лисиця в хату, обігрілась і збирається там жити. Забралась на піч і лежить, відкинувши хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтягло. Прислухалась вона — вовк спить. Злізла з печі і почала шастати по всіх куточках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не знайшла собі їжі.

Вийшла потихеньку в сіни, почала і там шарити. Намацала горщик з маслом і дві жарені гуски. Лисицю оскома брала зараз же поїсти знахідку, та боялась щоб вовк не попиняв на неї, що вона поїла. А далі положила ті ласощі біля сінешніх дверей, а сама вернулась у хату. Залізла на піч, лягла і хропить, як ніде не бувала.

Ранком, тільки що почало розвиднятись, лисиця підхопилась, почухалась і каже вовкові:

— На сьогодні мене прохали в куми. Я в обід вернусь.

— Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу і біжи, коли тобі треба.

Лисиця подалась. Вискочивши з хати, вона захватила з собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в лозах до самого обіду, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодився обідати, кинувсь в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердився, лаявся, сваривсь і сам не знав на кого.

Лисиця бачить, що вовк не в своїй тарілці, і каже:

— Не подумай, братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тільки вернулась.

— Та ні, я на тебе не пиняю, це схоже Мишко-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер будемо обідати?

— Не переживай, вовче, сьогодні як-небудь переживемо голодні, а завтра, що Бог дасть. Нам голодать не звикати.

Лисиця залізла на піч, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала. А вовк голодний корчився, із боку на бік перевертався, і живіт біднязі до самої спини підтягло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк каже:

— Іди ти сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, не здужаю бігати. У тебе шуба тепла, не так скоро замерзнеш, і ти здатна на хитрощі.

Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було, за це він міг вигнати її з хати. Пішла на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту, звернула з дороги, лягла в окіп, притаїлась і ждала випадку.

А через півгодини їхав мужик в город, віз різаного барана на продаж. Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрати.

Підождала, поки він проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбатися в санях. Розгорнула рядно і ну викидати звідти куски баранини. Викидала всі шматки до купи, наїлась гарненько, останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тільки губи помазав.

На другий день вовк знов посилає лисицю на роздобичу, а вона йому сказала:

— Ти, вовче, тепер спробуй сам роздобути обід, а то я собак боюсь.

— А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?

— То я ходила на село і там у одного чоловіка повно м’яса.

— А навіщо йому м’ясо?

— Так він же ним торгує.

Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядатися, де той чоловік живе, що повно м’яса. По запаху пішов навмання і вправду наткнувсь невзначай на такий льох, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом, приглядавсь, де б знайти дірку, у яку можна було б пробратися у льох.

Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувався, що він не пролізе, а все-таки захотілось йому попробувати уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував — голова не влазить, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. А у льоху над самою діркою стояв капкан. Поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до льоху і побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювати у вовчій хаті.

На другу зиму лисиці вовка хата не годилась. Пішла вона до ведмедя і каже:

— Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувати.

— А хіба у тебе нема своєї хати?

— Та була старенька, розвалилась, а нову збудувати не вправилось, бо на мою долю випало нещастя: чоловік помер. Було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податися. Пожалій мене, сиротину!

Ведмідь зжалився, пустив. Ведмідь лежав, лапу свою ссав, лисиця ходила на полювання і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підібрала їх під себе, одкушувала по шматочку і їла. Взяла заздрість ведмедя, що лисиця щось жує, спитав у неї:

— Що ти, сестро, їси?

— Та се я свої кишки витягаю з живота і їм.

— А хіба вони добрі?

— О, дуже добрі!

— А ну, дай мені клаптик я покуштую.

Лисиця дала йому, і дуже смачні вони йому здались. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав ведмідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювати у ведмежій хаті. Всю зиму їла ведмеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов пані.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

86 (7237). Лисиця на зимівлі у вовка і ведмедя. СУС 21. Записав Алієв Фарід 2009 року. Кацемба Тетяна Миколаївна (1960). Дніпропетровська область, Новомосковський район, Новомосковськ