Були собі дід і баба. Баба пече пироги, а дід поїхав до Дністра за рибою. Наловив риби та й їде додому. І находи на дорозі лисичку. А лисичка затаїла душу й тіло. Дід думав, що вона нежива, взяв її та й кладе на візок. І їде він і не оглядається. А лисичка викидала з підводи всю рибу. Скочила з воза, склала рибу на купку і їсть. Дід приїхав додому та й каже до баби:
— Наловив я риби та ще й лисичку тобі привіз на шубу. Пішла баба до воза, подивилася і каже до діда:
— Що ти мене обманюєш? Тут ні риби, ні лисички. Та й дала дідови дві коцюби по плечах.
Лисичка їсть рибу, а вовк іде по тій самій дорозі. Підійшов та й питає лисичку:
— Що ви, кумушко, кушаєте? А вона говори до него:
— Випустила свої кишки та й кушаю.
А вовк узяв, розпоров себе та й їсть свої кишки. Та при цім і кончився.
Лисичка і вовк Українська народна казка Гуцульщини
Ходили лисичка та й вовк. Та й каже лисичка:
— Щось би з’їла та й нема що. А вовк каже:
— Я також голодний.
Підійшли вони до села, подивилася лисичка, а одна баба вивернула пиріжки на вікно, аби вистигали. А лисичка вхопила з вікна пиріжок та й пішла. Вовк пішов собі, а лисичка видолубала з того пиріжка мачок, з’їла, а пиріжок стулила та й іде далі, аби когось обдурити. А хлопець гонить товар *. Лисичка каже:
— Хлопчику, заміняй мені бичка-третячка * за пиріжок. А хлопчик каже:
— Там задній гонить, той тобі заміняє.
А задній взяв та й заміняв. Подивився на пиріжок, а то нема мачку. Пообзирався, а то вже не видко ні лисиці, та й ні бичка. А лисиця погнала бичка в ліс та й сказала:
— Рубайся, дерево, пряме й криве!
Нарубалося дерево, наклала вона на саночки дров, запрягла бичка, сіла й їде. А вовк іде та й каже:
— Возьми й мене на саночки.
— Не возьму, — каже, — бо ти мені саночки поломаєш. А він таки:
— Та возьми мене, возьми. Вона не хотіла, а відтак каже:
— Та сідай, вовцюго, сідай.
Він сів, а саночки лиш трісь-трісь та й поломалися. А вона каже:
— Вовцюго, я тобі казала, що ти мені поломиш санки. Бери бичка, веди в ліс і кажи: «Рубайся, дерево, пряме й криве». І зроби санки, і привези мені дров.
А вовк пішов у ліс, бичка розпоров та й все з него виїв та й кров випив. Та налапав горобців, у бичка пустив, заткав діру, припер бичка до дерева та й пішов.
Лисичка чекає, аби вовк привіз дров, а вовка нема. Пішла вона в ліс, подивилася та й каже:
— От вовцюга, лишив мені бичка та й пішов.
Підходить, витягає віхоть, і горобці повилітали, а бичок упав. Лисичка вернулася та й іде шукати собі щось їсти, бо з того бичка нічого вже нема. Дивиться вона, їде чоловік і везе у васазі * рибу. Вона пішла та й лягла посеред дороги, ніби нежива. Чоловік став кіньми. Та й думає: «Ади, буде моїй жінці на ковнір до плаща». Штрик він з фіри, кинув лисицю у васаг та й їде собі далі. А лисичка викидала всю рибку з васага на дорогу та й вискочила сама.
Приїхав дідо додому. «Тпру! Гов!» Став фірою.
— Ану ходи, жінко! Я привіз тобі лисицю й риби. Буде тобі ковнір до плаща.
Вона пішла, заглядає — нема нічого. Вертається до хати.
— Що ти мене маєш за дурну? Там нема нічого.
— Що «нема», жінко? Там риба є, та й я кинув там лисицю.
— Нема ні риби, ні лисиці. Він вийшов, подивився — нема.
— Та я, — каже — кинув лисицю до риби. Та й нема нічого. То, — каже, — видко, лисиця жива була.
А лисиця сіла собі під корч та й їсть ту рибу. Приходять до неї вовк.
— Ти відки маєш рибу?
— Я собі наловила. Іди налови й ти.
— Та де?
— На ріці, — каже.
— То веди мене туди. Повела.
— Ади, гезде є ополонка. Пускай туди хвіст і кажи: «Ловися, рибо, мала й велика».
Сидить вовк та й каже:
— Ловися, рибо, велика та велика.
— Та що ти таке говориш? — каже лисиця. А вовчий хвіст примерзає. Вовк каже:
— Та вже чути, що є риба.
— Най, най. Ще най ловиться, — каже лисичка. Та ходить вона берегом та й каже:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст. А вовк питає:
— Що ти там кажеш?
— Кажу, аби тобі ловилася риба мала й велика. А сама побігла по хатах та й каже:
— Йдіть вовка бийте!
А люди повибігали з коцюбами, з довбнями, з вилами. Та як зачали його бити! А вовчий хвіст примерз, вовк не може втекти. Нарешті урвав він собі хвіст та й утік.
Люди полишали хати втворені. Лисичка забігла в одну хату, в другу, наїлася, та ще обмастилася тим, що їла з горшків. І підбігає до вовка. А він такий побитий! Голова побита, хвіст урваний, бік пробитий. Ледве йде. А вона каже:
— Підвези мене, бо я не годна йти.
— Я не годен, видиш, який я побитий, — каже вовк.
— І я побита.
(Вона обмастилася в горшках, щоби виглядати як «побита»).
— То сідай, — каже, — сідай. Лисиця везеться та й каже:
— Битий небиту везе. Битий небиту везе.
— Що ти там кажеш? — питає вовк.
— Та ж я кажу, що битий биту везе.
Та повозилася вона, а тоді злізла з вовка, та й вони розійшлися. Та на цьому й конець.
Лисичка і вовк Українська народна казка Чернігівщини
Ну, існує така приказка як дід, то й риба на обід. Поїхав дід саньми взимку, наловив риби і їде. Аж гульк — на дорозі лисичка нежива лежить. Взяв він лисичку та на сані. А вона прикинулася неживою, лежить та все рибку лапкою скидає. Наскидала, а дід не озирається. Вона стрибнула з саней, а він собі поїхав.
Йде лисичка, збирає рибку, збирає та й стрічається з вовком.
— Лисичко, де це ти рибки взяла?
— Наловила.
— Дай і мені!
— Е, ні. Я наловила, пойди, вовчику і теж налови. Устроми хвіст в ополонку, сядь і кажи: «Ловись рибко, велика й маленька, ловись рибко, велика й маленька». Сиди доти, поки не відчуєш, що хвіст важкий.
Ну, той вовчик пішов, і не думаючи, що лисичка збрехала. Сів, опустив хвіст в воду і каже:
— Ловись рибко, велика й маленька, ловись рибко, велика й маленька. Сидів дуже довго, поки хвіст не примерз. Став сіпати — не вирве хвоста. Думав, що це так багацько риби наловилося, а не те, що хвіст примерз.
Лисичка угледіла, що вовк сидить в ополонці та й каже:
— Вовчику, чого це ти рибки не несеш?
— Та трудно дуже.
Зрозуміла лисиця, що вовчий хвіст примерз, побігла в село.
— Люди добрі, ідіть вовка бити! Він на річці!
Люди прибігли з вилами та сокирами (що в кого було). Прибігли і здорово побили вовка та остався він живий. Тільки хвіст одірвався, то він так і побіг. Стрів лисичку та й каже:
— Бач, яка ти! Одурила мене, а я битий лишився.
А вона йому:
— Не дурила я тебе! Я сама слаба та не годна. Сяду я тобі на плечі і вези мене.