Українські народні казки

Лиха доля

Українська народна казка Гуцульщини

В одної жінки вродився хлопчик. Та жінка не мала шлюбного чоловіка, вона звелася *.

Той хлопчик ріс і був сильний, і дуже вона радувалася. Коли хлопчик підріс на парубка, жінка, його мама, сказала:

— Нікуди не ходи від мене, будеш тут ґазда. Я ґазди не мала ніколи, а як тепер ти в мене є, то ти будеш ґаздою.

Хлопець не хотів слухати рідної мами свеї, зібрався і пішов собі світами. Що не наплакалася мама, що не наридалася — нічого не помогло. І мало коли вона звістку про него чула, де він находиться.

А він зайшов у далекі краї і шукає свеї долі. Блукав він так, блукав і нарешті повернувся до хати, бо не було вже йому що блукати. І почав плакати перед мамою.

— Простіть мені, мамо, що я блукав та й час марнував, а вам не допомагав.

Мама була добра та й простила йому все, бо він вайлакував * і робив по світі і добре, і зле. І став він ґаздувати. Нарешті мама каже йому:

Бери, хлопче, та женися, бо я вже пристаріла, не годна кутатися * сама. Може би, помогла невістка.

— Най буде, мамо.

Послухав. Але в свойому селі він собі дівчини до пари не найшов. Десь найшов аж за десятим селом. Привів. Мама сказала зробити весілля, як люди роблять, а не так сидіти. І він так хотів, а та його наречена не хотіла ніякого шлюбу брати.

Мама стала ходити по жінках, питати, що це може бути, що не хоче невістка до шлюбу йти. Одні кажуть так, одні сяк — всяко кажуть. І прийшлося до того, що сказав він тій своїй нареченій:

— Чого ти не пристаєш іти до шлюбу, а хочеш так жити?

— Бо я Вітрова.

— Що це значить — «Вітрова»?

— Пожиємо і будеш видіти.

— Ну то забирайся мені геть від хати. Я собі другу жінку до ґаздо́вання найду, а ти собі забирайся.

Прогнав її, і вона вже пройшла великий кавалок дороги, а він забанував за нею, побіг, догнав її і сказав:

— Вертайся до хати.

Вона не хотіла йти, а тоді сказала:

— Я можу жити з тобою, але вже в своїм приміщенню, а не у твеї мами. Бо мама твоя на мене дуже дзиґом * дивиться.

— Я йду, — він сказав, — та запитаюся в свеї мами, чи мама на таке пристане, щоби я з тобою пішов до твеї хати жити. Ти постій тут, а я зараз вернуся і тобі скажу.

Приходить він та й розповідає мамі: так і так, так і так. Мама знов у плачі.

— Синку, роки тебе не виділа та й далі не буду видіти. Я загину сама в хаті. А як ідеш, то бери мене з собою.

Він вернувся до тої свеї жінки та й розповів їй, що мама казала. Вона сказала:

— Я не хочу твеї мами видіти на очах. Як хочеш самий іти зо мною, добре, а як ні, то ні.

Та й пішла собі. А він став і задеревів там. І думав, що має робити. Не хоче дружину втрачати (вона дуже файна була), але серце болить і за мамою.

Тоді вернувся він до хати та й каже:

— Так і так сказала моя жінка, мамо. Що ви на це скажете? Тоді мама сказала:

— Я тобі, синку, вже нічого не пораджу. Твоя воля. Коли вона не хоче мене, то я й не піду до неї.

Пішов він у далеке село і жив з тою жінкою, а все серце йому боліло за мамою та й за мамою. Наймився він у одного пана та й робив у него по-чесному, але не забував про маму свою і все смутний ходив. Тоді пан сказав:

— Хлопче, чого ти в такім смутку ходиш? Ти вже в мене рік прослужив, а я в тебе ніколи не бачив веселости, ніколи ти не засміявся.

І розказав він панови все, від своїх малих літ до послідку. Пан задумався та й сказав:

— Чоловіче, я подумаю про тебе.

А тут ще заслабла і померла його жінка. Він ще гірше забанував. І тоді пан сказав:

— Чоловіче, я тобі дам пораду. Будеш веселий і буде тобі добре. Поїдеш зо мною в одно місце.

Взяв пан бричку й кучера та й поїхали. І заїхали у великі ліси. Було рівно, можна було їхати кіньми. І сказав пан:

— Отут відпочинем. І зараз має хтось прийти сюди.

— Най буде.

Через дві-три годині приходить файна дама, зібрана в дорогоцінні шати, в золотім намисті. Не мож очима надивитися. Аж у очі блищить.

А то був пан нелюдської породи. То він наймився в чорта, той чоловік. А думав, що то собі пан, як усі пани.

А та дама була чортова дочка. Та й сказав йому пан:

— Забувай свою першу дружину та й прилюблюй цю панєнку. А він подивився на ту панєнку та й зрадів. Така файна! Та й сказав панови:

— Чи захоче вона мене, паночку, чи пристане зо мною жити та зо мною повінчатися?

— Захоче. Як я скажу, то захоче. Та й каже чоловік тій панєнці:

— Ви погоджуєтеся стати моєю жінкою?

— А чому би ні? — сказала панєнка.

— Але, — каже цей, — я би хотів узяти вас у своє село та й маму дозирати, бо мама вже моя при старості великій. Ви пристанете на це?

— Пристану, — сказала панєнка. Пан запитався:

— Де твоє село? Де твоя хата?

Та й поїхали вони туди. А то така хатина нещасна, така бідолашна. Де там така паня жити би захотіла? Але паня на це пристала. Сходяться з цілого села люди, дивуються, що цей привів таку царівну, таку панську дочку прекрасну, в такім убранні делікатнім. І що вона пристала з ним жити. Позавистували на него всі парубки і всі дівчата в селі. Та й що робити?

Прожили вони пару місяців, а ненависть до них все більша. Незлюбили її в селі, хоть і не знали, хто вона. Як вона в неділю або в свято збереться, мечуть на ню болото, обгиджують її. Тоді вона сказала чоловікови свому:

— Чоловіче, йдім геть. Берім маму і йдім жити до мого тата. Чи пристаєте, мамо, ви з нами йти?

— Пристаю.

І поїхали всі троє до пана. Пан дуже втішився і сказав:

— Я вам віддаю всю свою худобу, віддаю свій палац, а сам виїха́ю далеко-далеко.

Тоді сказав зять:

— Але дайте адресу, де ви приміститеся, аби ми до вас приїхали і відвідали вас.

А пан сказав:

— Я вам місця не скажу відразу. Прийде такий час, і я сам приїду і вас заберу.

Прожили вони рік у тім панськім дворі. Пройшло й два роки — нема пана, не приходить. Аж на третій рік приїхав пан. Приїхав і забрав молодих до себе. І вночі брав їх, а не вднину. Зять сказав:

— Тату, ми вднину їхаймо, а не вночі, би я видів світ. Села, міста хочу видіти.

— Не можна мені вднину їхати, тільки вночі.

Та й зятя щось тєкло *. Що ж це таке може бути? Але що, мусить їхати. Запріг пан коні в фаетон, ударив коні, і фаетон не землею йшов, а в повітрю летів.

І догадався зять, що це нечиста сила, що він зв’язався з нечистою силою. І вже йому не мила ні жінка, ні добро панське — нічого не миле.

А мама його лишилася на місці в тім палаці.

І завіз їх пан у темні ліси, такі, що лиш до неба чуть видко. А серед того лісу палац величезний був, такий, що не змалювати і в казці не сказати. А як завів усередину — все золотом сіяє. А чоловікови не весело, тільки на серці туга. Не було втіхи від цего всього добра.

Сказав він жінці:

— Це, жінко, не та справа, що я думав, не те, що мені по душі. Аж тепер я догадався, чого ми не межи людьми жиємо, а в такій пустині. Нема мені радости. І твої палаци, і твої шати на тобі, і золото, і срібло — все пусте. Мені моя хатина маленька миліша. Вивезіть мене відци геть.

— Ого, — сказала жінка, — то нема сили й того підвозу, щоб відци виїхати.

А пана все нема дома. Усе світом ходить, десь у рік, у два приїде. Забанував молодий чоловік за рідним селом та й вирішив втечи з того темного лісу. Мами вже не було живої, і він хотів вернутися в село межи свої люди. І залишив усе добро й пішов. І так ішов, що вже й п’яти йому облупилися. Та й відпочивав трохи в лісі та й далі йшов. І нарешті вибрався з темного лісу на Божий світ. Та й зайшов у одно село. І вже так заріс, що лиш очі було видко. Відпочив трошки в тім чужім селі і пішов далі. І прийшов до свеї хатини, де родився. І сів у тій порожній хатині, і все плакав за свею першою жінкою. І з того туску * помер.

Походження та примітки

* Звести́ся — стати покриткою, одинокою матір’ю (зведени́цею).

* Вайлакува́ти — бурлакувати.

* Ку́татися — тут: поратися.

* Дзи́ґом — неприязно.

* Тє́кнути — вразити несподіванкою.

* Туск — туга.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
25 вересня 1988 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.