Українські народні казки

Лихі пригоди хлопчика

Українська народна казка Буковини

Був у тата хлопець. Хотів він десь собі найти роботу. Пішов. Іде він дорогою, а назустріч їде пан з кучером. Питає той пан:

— Куди ти, хлопче, йдеш?

— Іду наймуся в когось. А пан каже:

— Наймися в мене. Мені треба три хлопці.

— То запишіть мене, пане, і я прийду до вас.

— А як тебе звати? — спитав пан.

— Василь.

Записав його пан і їде далі. Вже їдного хлопця має. Той же хлопець через горб, через долину, поза дуба, поза калину — перегнав пана і знов іде йому назустріч.

— Стань, хлопче, куди йдеш? — каже пан.

— Іду, — каже, — пане, десь наймитися.

— Наймися в мене. В мене є вже їден, а ти будеш другий. Я ще їдного найду. Як тебе звати?

— Іван.

Пан записав ім’я «Іван» та й поїхав. Той же хлопець через горб, через долину, поза дуба, поза калину — і знов назустріч панови. А пан його не впізнає.

— Куди ти, хлопче, йдеш?

— Іду, пане, десь наймуся. А пан йому каже:

— То наймися в мене. Я вже два маю. Ти будеш третій, і мені вже більше не треба. Як тебе, хлопче, звати?

— Штефан.

— Ну сідай, Штефане, поїдем до мене.

Привози пан його додому, дає йому їсти. Сьогодні він гість, відпочиває. Чекає пан, що мають прийти ще два, Іван і Василь. Чекає, чекає — нема. Каже до него паня:

— Де ж ті хлопці, що ти наймив?

— Не знаю.

— А ти записав, відки вони, чиї?

— Ні, я лиш записав, що Іван і Василь.

— Старий ти, а дурний на голову. Де ж ти їх будеш шукати? Пробув хлопець у того пана тиждень. Види пан — хороший він хлопець, старательний. Що не кажуть йому, зроби, слухає всіх.

А панови треба було привести в економію від другого пана п’ять пар коней. Посилає він штирьох своїх наймитів і цего хлопця. Прийшли вони до того пана, пан виділив їм п’ять пар коней, сідають вони верхи і їдуть до свого пана.

Їхали цілий день. От уже й присмеркає, їдуть попри ліс. Хлопець каже до панських наймитів:

— Станьте, хлопці, мені треба на хвилину злізти. А ті йому:

— Ми будем помалу їхати, а ти злазь. А потому доженеш нас. Він зліз, прив’язав коней до корча, а сам сів. В лісі злопотіли птахи, коні злякалися, обірвалися від того корча і побігли за тими, що пішли вперед. А він остався. Настала ніч. Що ж йому робити, куди дітися? Іде він, дивиться: далеко світло видно. І не йде уже по шляху, а йде на то світло. Іде і дощ його мочи.

Добився він до того світла. Був уже пізній час. Хатина маленька, старенька. Стукає він у вікно, виходи старенька бабка.

— Бабко, пустіть до хати. Я мокрий, дощ мене намочив. А бабка йому каже:

— Синку, як я тебе пустю до хати? В мене, — каже, — є три сини. Як вони прийдуть, то тебе вб’ють.

— Пустіть, бабко, я хоч в куточку буду. Бо я ж мокрий.

Бабка пустила його, він увійшов у хату, притаївся у куточку та там і заснув. А пізно вночі чує він — приходя ті бабині сини. А ті її сини були злодії. Ввійшли вони до хати та й зразу до баби:

— Ану, мамо, давайте їсти.

Дала їм баба їсти вареники. Сіли вони за стіл, випивають, їдять, а того хлопця не бачать. Коли це один з них помітив, що там щось є в куті.

— Мамо, що то там? А мама їм каже:

— Якийсь мокрий хлопчак попросився на ніч. То я приймила.

— А чо’ ж нам не сказали про него?

— А я про него й забула.

— Ану, — каже, — підіймайте його, най іде з нами вечеряти. Підняла баба хлопця, кладуть вони його коло себе й кажуть:

— Їж.

А хлопець був уперезаний вірьовочкою. Та їден вареник у рот, а їден — за пазуху, бо ще й завтра захоче їсти. Попоїли вони всі, а хлопець ще й на завтра те запас. Але їден устає з-за стола, досягає з стіни скрипку і починає грати. Грає та й каже старій:

— Ану, мамо, беріть танцюйте з тим, кого ви на ніч приймили. Бабка неохоче, але що зробиш! Той грає, а бабка з хлопцем гуляє.

Гуляли, поки гуляли, бабка якось зачепила його за ту вірьовочку, вірьовочка обірвалася, і вареники розсипалися по підлозі. А злодії кажуть:

— Ми злодії, а ти ще більший злодій: як ти їв з нами й пив і крав вареники, а ми не бачили. Підеш з нами.

Вгощають вони його до другого вечора, їсти йому дають, пити йому дають. А на другий вечір беруть з собою. Впрягають у візок пару коней, беруть його на візок і їдуть до пана. Приїхали під гамбар, розломали його і пускають туди хлопця. Кажуть:

— Іди викочуй нам мішки.

Він викотив їм мішки, вони наклали їх повний віз. Приклали дошку, забили хлопця в гамбарі, а самі поїхали.

Ходи він вночі по тому гамбарі, ходи. Що робити? Рано прийде ключник, відімкне — біда. Зморився він, намацав якусь там бочку і думає: «Влізу в цю бочку та відпочину». Скочив він у ту бочку а там була смола. Помацав, що там мокро і нема як відпочити, виліз відти та й далі ходить по гамбару. Найшов другу бочку. А в тій другій бочці повно пір’я було. Скочив у ту бочку — там м’яко, тепло. Розігрівся і заснув.

А рано чує він, іде ключник до гамбара, тарахкає ключами. Виліз з бочки і став за дверима. Ключник відчинив двері, а той вискочив йому назустріч та й тікати. Весь у пір’ї. Ключник думав, що то чорт, і впав з переляку. А пан теж повидів його — злякався і втік назад до кімнати. А він тим моментом давай у поле тікати.

Біжить, біжить, видить: стирта панська стоїть. Забіг до тої стирти, вирив дірку і сидить там до ночі. Під вечір чує — ідуть до тої стирти троє. А то ті самі три злодії, що брали його красти. Сіли там передихнути, чують: щось ворушиться. Почали шарудіти в соломі і найшли його.

— А, друже, ти тут? А ми тебе шукаєм, — каже. — Ходім з нами. І беруть його знов з собою. Приводять його під церкву, висаджують до вікна, прив’язують вірьовкою і спускають в церкву.

— В такому-то куті є каса з грішми. Розбивай ту касу і подавай нам гроші. Видаш нам гроші, і ми тебе витягнем.

Це було в суботу проти неділі. Він їм гроші видав, а вони його там. з вірьовкою оставили. Самі ж забралися відти. Ходи він по церкві, ходи, плаче. Чує — рано йде староста відкривати церкву. А він як був у смолі та в пір’ї, так і лишився. Коли староста відкрив церкву, почали заходити люди, а він стояв за дверима, і його не бачили, бо двері відчинялися всередину. Хотів утекти і скочив з-за дверей межи люди. Люди хрестяться, а він собі. Люди тікають від него, бо він такий страшний. І колачі дають йому. Той колачик, той колачик.

Вернувся він з тими колачами додому, понасушував і ще й сьогодні має що їсти.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Розкопинці, Сокирянського району, Чернівецької області
9 серпня 1984 року
Оповідач: Зелений Іван Іванович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.