Українські народні казки

Любава

Українська народна казка Поділля

Наділила Любаву доля хистом великим, вміла дівчина лікувати людей. Скаже слово і затягуються страшні рани, і сліпі стають зрячими, і порубані, постріляні набираються сили. Лікувала Любава козаків, що свої степи, землю свою боронили і знову йшли вони на бій з ворогом.

Дивувались татари, що за чудо діється? Учора порубали козака, кинули вмирати серед поля, а сьогодні він знову на коні, шаблею голови чужинцям стинає.

Довідався про оте диво-дивнеє старий воєвода, хитрий і підступний, все своє життя він воював з козаками, хотів їх на віки вічні скорити.

Сидить старий татарин, радиться з своїми вірними слугами, міркує:

— Може, знайшли кляті козаки воду цілющу? Довідатись треба, що то за ліки і де вони, бо ми без того довіку козаків не здолаємо. Наші воїни гинуть, а вони оживають. Ні шаблею, ні кулею життя в них не відібрати.

Почали нишпорити татари по базарах та ярмарках, випитувати людей, та нічого не дізнались. Ніхто не розповів про Любаву, оберігали люди її таємницю.

Тоді пішли злі татари на хитрість. Переодяглися жебраками, взяли кобзи і розійшлися по Подільській землі. Прикинувся старий татарин, що заслаб, упав на шлях, стогне, в пилюці качається. Їхали тим шляхом люди, дивляться, кобзар вмирає. Підійшли, водою холодною напоїли:

— Що в тебе, дідусю?

— Помираю, люди добрі, гину! Не побачу своєї оселі, не вклонюся рідній місцині.

— А звідки ти?

— З неволі татарської утік. Не був у рідній стороні двадцять годочків. А тепер не дійшов до оселі своєї, мушу вмирати, як той пес, на дорозі. Ой, пече мені в грудях, дайте, люди, ще хоч краплю води, я заллю той вогонь пекельний!

Пожаліли люди нещасного, втішають та радять:

— Не впадай у розпуку, дідуню, оклигаєш трохи, а тоді йди лісом, понад Бугом, будеш Любаву питати. Вилікує вона тебе, знову будеш здоровий, побачиш своє рідне село, коли не спалили його татари або турки.

Кинулись татари до свого хана, розповіли про Любаву, радіють. Наказав хан схопити дівчину і привезти її до нього. Налетіли татарські воїни на село, де жила Любава, схопили її.

Привели її до хана. Запитав він Любаву:

— То це ти порубаних, постріляних козаків зцілюєш?

— Я, — відповіла дівчина.

Покликав тоді старий слугу, наказує:

— Хай приведуть мені з темниці отого козака, що на свого пана скаржився.

Привели татари козака, розв’язали йому руки, поставили перед ханом. І наказав людожер той відрубати бранцеві праву руку.

— Ану спробуй, дівчино, зцілити цього розбійника, покажи нам хист свій, — кинув до дівчини.

Підійшла та до знівеченого, підняла відрубану руку, приклала її до місця, приросла рука, навіть знаку не лишилося.

Заніміли присутні, дивляться і очам своїм не ймуть віри. Тоді оозвався грізний воєвода:

— Годі! Слухай, чарівнице, що я тобі скажу. Віднині ти лікуватимеш мене і моїх воїнів. Чуєш? А не скоришся моєму наказові, скараю лютою смертю!

Підвела Любава голову, і не було на її лиці ні страху, ні відчаю:

— Не боюся я твоєї кари, а лікувати вас, чужинців, не буду! Ні тебе, ні твоїх васалів!

Розлютився злий татарин і наказав воякам:

— Візьміть чаклунку, відведіть її в ліс, там є глибоке озеро. Ще ніхто не діставав його дна, ніхто не випливав з його холодних глибин. Киньте непокірну в те озеро, хай вона на дні карасів лікує.

Повели татари Любаву. Ведуть через ліс до глибокого озера. Не так страшно Любаві помирати, як жаль їй людей. Хто ж лікуватиме їх, від хвороб рятуватиме? Прийдуть поранені, нема Любави, нема кому загоїти криваві рани. І поляжуть козаки, не буде кому рідний край захищати.

Випручалася Любава з рук ворогів, побігла по лісовій галявині промовляє до шовкової травиці, просить барвисті квіти:

— Трави мої шовкові, квіти мої веселі, візьміть мою силу цілющу, лікуйте ви тепер людей наших. Прийде до вас постріляний, прийде порубаний, прикладе ваше листячко до рани і хай одужає, бере до рук зброю. Будете, квіточки, людям зір повертати, серця зціляти, від усіх хвороб оберігати. Беріть мою силу цілющу, бо мені вже нічого не треба!

Наздогнали татари дівчину, схопили, заламали білі руки:

— Тепер уже не втечеш! І кроку без нас не ступиш!

Привели ханові слуги дівчину до озера, знайшли важкий камінь, прив’язали до білої шиї і кинули Любаву в глибокий став. Довго стояли вони на березі, дивилися, чи, бува, не випливе Любава, не врятують її хвилі? Затихли хвилі, нема дівчини, загинула, не буде більше людей лікувати.

Пішли до хана розповіли, як кинули в озеро непокірну Любаву. Зрадів він, тепер уже, думав, порубає козаків, зведе голоту.

Та надаремне радів, а з ним і його слуги. Не пропав Любавин хист, передала вона його квітам та травам, і лікують цілющі трави людей, повертають їм втрачене здоров’я.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

93 (6049). Любава. СУС —, новотвір. Записав Мартинюк Олександр 2008 року. Маленька Ксенія Петрівна (1918). Хмельницька область, Старокостянтинівський район, Підгірне