Українські народні казки

Лікарі

Українська народна казка Бойківщини

Одного разу ішов хлопчина з війська додому. Дали йому на дорогу харчів: хліба й сала. Іде він та йде. Та й уже зголоднів. Замучився. Дивиться — таке файне поле. Зняв тоту рупцачину з плечей, розв’язав і витягнув хліб і солонину. А тут дідусь ід’ньому приходить. І питається його:

— Куди йдеш і звідки?

— Та йду, — каже, — з війська додому. От сів попоїсти, бо голоден.

— То дай і мені, — каже, — попоїсти, і я голоден.

Попоїли вони, дідо подякував йому, і на тім розійшлися. Дідо пішов своєю дорогою, а хлопець — своєю.

Іде хлопець та йде. Довго він ішов. І знову зголоднів. Сів під дерево, зняв рупцак з плечей, розв’язав його і сів їсти. Аж тут дідо появився.

— «Куди ти, неборе, йдеш?

— Та йду, — каже, — додому з війська.

— То дай і мені трохи попоїсти. І я голоден.

Попоїли вони обидва і на тім розійшлися. Іде хлопчина далі, іде та йде, аж дивиться — місто. Він думає собі так: «Тут попоїм і піду далі». А тут знов дідо. Питається його:

— Звідки ти йдеш?

— Дідусю, іду з війська додому.

— Дай мені попоїсти, бо й я голоден. І той солдат дав йому.

— Дідусю, а куди ви йдете? А дідо каже:

— Я є лікар, такий, що більше в світі таких нема. Я мертвих воскрешаю.

А хлопчина каже:

— Дідусю, то я піду з вами, якщо можна. А дідусь каже:

— Можна. Ходи зо мною.

Ідуть вони містом, дивляться, а в місті всюди жалоба. Питаються вони в людей:

— Що тут таке?

— Тут у царя помирає дочка, і кілько було лікарів, ніхто не міг вилікувати.

Дідусь із хлопчиною заходять у царський замок, і дідо каже, що він лікар. Такий, яких у світі нема. Але ніхто йому не хоче вірити. І ніхто їх не допускає до царя.

Дідо каже так:

— Прикличте мені царя. Вони прикликали. Дідо йому:

— Ми обидва лікарі, такі, яких у світі немає. Я чув, що ваша дочка помирає, і вона єдна у вас.

Цар сказав їх пропустити. Заходять вони в замок, і питається дідусь:

— Де ваша дочка лежить? Цар говорить:

— Ходіть зі мною. Але я не знаю, чи ви тут щось зробите, бо вона вже померла.

Дідо каже:

— Дайте мені окрему кімнату, і її в ту кімнату занесіть. Вони її взяли і занесли в ту кімнату.

— Налліть мені в мильницю теплої води, принесіть ковбицю, сокиру, і я буду лікувати її. І щоби мені ніхто не заважав. Через годину часу ваша дочка буде жива. І на п’ять літ молодша, як вона була, і буде співати всякі пісні.

Цар напудився. Нащо йому ковбиці й сокири?

— Ви не питайте, нащо мені ковбиця й сокира. Ми повинні її вилікувати.

І вони повиходили.

Дідо замкнув двері і каже до хлопця:

— Клади її на ковбицю, бери сокиру і рубай на куски.

А хлопець каже:

— Ми прийшли лікувати, а не рубати.

— Ти не питай. Що я кажу, то й роби. Порубав її хлопець на дрібні кусочки.

— Тепер давай то у воду і перемивай.

Хлопець перемив. А дідо кусок до куска, зложив, три рази хукнув — дівчина піднялася. Мала двадцять п’ять років, а стала на п’ять молодша. І стала всякі пісні співати. Цар учув, що його дочка співає. І маса народу вчула.

Дідо відкрив двері і каже до царя:

— Маєш свою дочку. Бачиш, я вилікував її.

Цар нагородив їх золотом і сріблом і виписав їм документ, що вони лікарі, яких більше в світі немає. Із мертвих роблять живих — навіть роблять їх молодших, як були. І пішов дідо з хлопцем далі.

Перед вечором приходять вони на єдно поле. І говорить дідо:

— Тут будем спати, під отою деревиною. А хлопець говорить:

— Дідусю, ми могли спати і в царя, могли в розкошах спати. Дідо йому каже:

— Нам і тут непогано спати буде.

Переспали вони, рано піднялися і пішли далі дорогою. Ішли та йшли селами. І заходять знов у єдно місто. Там тоже жалоба, у тому місті. Питається дідо:

— Що таке? Що ся стало у вашому місті? А йому кажуть:

— У дідича син помирає. Кілько було лікарів — ніхто не міг дати ради.

Питається дідо:

— А де той дідич жиє? Скажіть мені.

Дідови показали його палац, і вони обидва заходять до палацу. Там повно народу, у тому палаці, повно лікарів. Люде плачуть. Каже дідо до того дідича:

— Що у вас таке? А дідич:

— Бачите, син помирає.

— Я є лікар, — каже дідо, — а оде мій помічник. Ми виліковуєм таких, що помирають.

І показали вони той документ від царя. Дідич каже:

— Добре. Лікуйте.

— Дайте мені окрему кімнату, — каже дідо, — і занесіть його туди. І ковбицю занесіть мені туди, й сокиру. І в мильниці теплої води. Та щоб ніхто нам не заважав.

Дідо замкнув двері і каже до хлопця:

— Роздівай.

Хлопець роздів мертвого.

— Бери на ковбицю, рубай.

Хлопець порубав, дідо перемив у мильниці кожний кусочок і зложив. Три рази хукнув, і хлопець піднявся. І став співати. Дідо відкрив двері і сказав:

— Пане дідичу, заходіть до свого сина. Я його вже вилікував. Дідич прийшов, подивився і став діда на руках носити. Обдарував їх сріблом і золотом. А на їх документі розписався, що вони дійсно такі лікарі, яких у світі немає. І пішли вони собі далі.

Ідуть та й ідуть, через села, через міста. Заходять у єдно місто в іншій країні. Ідуть обидва містом, дивляться — знов жалоба в місті. Люде такі сумні ходять. Питається дідусь людей:

— Що у вас трапилося? Люде говорять:

— У короля жінка померла. Вона була дуже добра. І шкода, що померла.

Дідо приходить під королівський замок і каже:

— Пустіть мене до короля.

Показав дідо сторожі документ — і їх пропустили. Заходять вони в королівську палату, а король питається їх:

— Що ви за одні?

— Ми лікарі, яких на світі немає. Я прийшов вашу жінку лікувати. А король їм:

— Що ви будете лікувати, як вона вже померла?

— То нічого. Ми її вилікуєм. За годину часу ваша жінка буде здорова і буде співати пісні. Занесіть нам у палату жінку, щоб нам ніхто не заважав. Принесіть нам ковбицю, сокиру і мильницю теплої води.

Вони все принесли.

— І всі вийдіть з палати, — каже дідо, — я вас покличу. Замкнув двері — і до хлопця:

— Роздівай. Хлопець роздів її.

— Давай на ковбицю і рубай на куски.

Він порубав, дідо куски перемив і тоді склав. Три рази хукнув, і королева піднялася. Ходить по палаті і співає всякі пісні. І стала молодша на двадцять років. Король відкрив двері, подивився і сам не знає, чим діда і хлопця обдарувати. Дідо говорить:

— Нам нічого не треба. Король каже:

— Я згідний віддати вам половину королівства. А хлопець каже:

— Дідусю, беріть, то наш заробіток.

Але дідо не хтів, і король обдарував їх сріблом і золотом. Питає король:

— Де ваш документ? Дайте його сюди.

І розписався король у тім документі, що вони дійсно лікарі і таких більше на світі нема. І каже король:

— Відпочивайте у мене з місяць. А дідо не хотів і сказав до хлопця:

— Ходім.

Перейшли вони місто і пішли далі. Надвечір полягали спати на єдні поляні під деревом. А перед тим дідо поділив золото на дві купки. Хлопець устав опівночі, дідове золото забрав і заховав. Рано встали, дідо до золота, а золота нема. Говорить:

— Хто тото золото взяв, нехай собі держить. Мені й так не потрібно ні золота, ні срібла.

А хлопець говорить:

— Діду, то я забрав у вас. Дід розсердився.

— І бери. Мені не потрібно. І з тобою ходити вже не хочу. На тобі ще й оцей документ, і будеш лікувати сам.

Та й розійшлися. Дідо пішов у єден бік, а хлопець — у другий. Іде та йде. Заходить у місто, а в місті — жалоба. Питається він:

— Що у вас таке? А люде кажуть:

— У одного графа померла дочка. І кілько було лікарів — ніхто не міг її врятувати.

— А ви мене пропустіть. Я такий лікар, що з мертвих живих роблю. Пропустили його. Каже він до графа:

— Я такий лікар, що виліковую, з мертвих живих роблю. Я вилікую вашу дочку.

Занесли мертву дочку в окрему кімнату на другому поверсі. І говорить він:

— Принесіть мені ковбицю, сокиру, у мильниці теплої води, а сами йдіть геть. Щоб ви мені не заважали лікувати. Через годину ваша дочка буде жива. І буде співати пісні.

Всі пішли, а він її роздів, положив на ковбицю, порубав, порубав. Тоді кожний кусок перемив і зложив усе докупи. Хукнув три рази, а дівчина не піднімається. Приходить та година, дідич чує, що дочка не співає. Що ж це є? Вже всі люде зібралися під дверима.

А він дивиться, є з тої кімнати двері на балкон. Вийшов, дивиться, іде дідусь той. Кричить з балкона:

— Діду, я все зробив, лишень треба хукнути! Дідо каже:

— Хукай, хукай.

Але став він діда просити, дідо прийшов і каже до графа:

— Пропустіть мене. І ніхто туди не заходіть.

Хлопець відкрив двері і знов закрив, дідо три рази хукнув на померлу, і вона піднялася. Тоді відкрили двері, граф зайшов до кімнати, а дочка ходить по кімнаті й пісні співає. І граф нагородив діда золотом і сріблом.

А той дідусь був сам Господь.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Коростів, Сколівського району, Львівської області
22 грудня 1990 року
Оповідач: Стечак Федір Миколайович (1932)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.