Лікар, звіздар і годинар

Українська народна казка Закарпаття

Жили собі в городі спеціалісти. І не могли вони прожити в городі, і задумали собі піти на села. Бо чули, що на селі прості та глупі люди. Не дуже вони зналися на тім, чи то справді так, але зібралися й пішли. І йшли вони двадцять п’ять кілометрів. А було літо, сонячна погода. Ішли вони й говорили, що будуть робити по селах, щоби мали побільше грошей, якоїсь вигоди для свого життя. Єден говорить:

— Я маю хороші годинки. Вони куплять їх у мене за великі гроші. А той каже:

— Я лікар. Знаю всі лікарські інструменти й ліки. А третій міркує так:

— Я можу сказати, яка буде завтра погода. Ми будем все робити, щоби нам добре заплатили за то.

Пройшли двадцять п’ять кілометрів, вже вечір. Увечері попали в єдно село. Далі не могли йти, бо ніч. І рішають межи собою, де би зайти. Треба б до такого чоловіка, щоби много гною коло хати, бо то є добрий хазяїн. Багатий. Побачили єдно таке подвір’я, де багато гною. І думають собі: «То якраз те, що нам треба». Але людей дома не було, в полі роботу кінчали.

Вже д’вечору було. Сіли вони собі під хату. Хата дерев’яна, під хатою дерев’яна лавиця. Вони посідали та ждуть хазяя. І обдумують, що будуть говорити, що будуть просити, як будуть проситися на ніч. Сидять вони, прибігла бабка стара та за нею прийшла велика стара свиня. Прийшла й бігом до гною, і завалялася, закачалася там.

А стара скоро наклала огень, почала обрізувати картоплю. Вони сидять. Стара нічого не каже, лем як прийшла, поздоровила їх: «Добрий вечір», — і далі нич не сказала. Вони чекають далі, чекають, що прийде хазяй.

Так довго чекали. Нарешті йде хазяїн. Старий на вид, у широких бочкорах. Костур, на плечі вила.

— Добрий вечір, панове!

— Добрий вечір! Добрий вечір, ґаздо! Чи приняли би-сьте нас переночувати?

— О, чому ні? В мене є де спати.

У нього кругом хати були лавиці, витесані ручно. Зайшли до хижі. У хижі була піч-димарня. Ґазда зайшов перший і запрошує:

— Но, ходіть до хати.

Зайшли в хату. Хазяйка наварила картоплі, подавила її з квасним молочком, красно покропила тото сметаною.

Як повечеряли, хазяїн вийшов. Пригнали діти маргу. А спеціалісти все позирають, позирають, думають, як же то зайти до бесіди, щоб вони з того виграли. Позирають, позирають, і єден каже:

— Е... хазяїне, ви много накосили команиці. А завтра буде падати дощ.

— Моя свиня пішла в гній. Повалялася, — каже, — а то знак, що завтра буде падати дощ. Так-так, накосив-им, накосив-им, але то лем єден день буде дощ падати.

Не годяться:

— Нє, буде два дні падати.

Повечеряли й полягали спати попід стіни великої кімнати. Полягали, лежать, а годинар накрутив свій годинник і положив на вікно. Віконця такі маленькі були. Той накрутив годинник на третю годину. То літній час був, і третя година — то ще рано. Але вже сонце світило. Вранці годинник буде дзвеніти, збудить їх, і селяни злакомляться, куплять годинник. І спокійно сплять вони.

Але ґазда, той дід, почав крутитися, вертітися. Сюди-туди, сюди-туди. Посмаковав картоплі з молочком квасним, із сметаною, і заболіло його черево. Каже бабка:

— Слухай, іди на кухню, до припічка голе черево приложи та потримай. І перестане, — каже, — боліти.

Він так зробив. Пішов, черево положив на гарячий припічок, погрів і пішов ід’бабі. А доктор слухає, слухає — все, уже дідо здоровий. Баба вже вилікувала. І думає доктор: «Ту мені не є що глядати».

А звіздар спав і нічого не думав. Він увечері хотів сказати, що завтра буде дощ, а баба його попередила й сказала перша.

Годинар сподівається, що годинник буде дзвеніти, збудить хазяїв, і вони годинник куплять. Чекає він, почало світати. Баба вийшла вон, подивилася сюди-туди та каже:

— Ще заскоро, ще рано.

І лягла ще спати. А годинар чує, що ще лягла баба спати. Через годину баба пробудилася та знов іде надвір. Подивилась і каже:

— Діду, вставай. Вже пора, вже світає. День хоче бути, ранок. У нас багато роботи, треба зрана починати.

Дід устав, помалу збирається, а вона скоро встала і робить огень. Дід пішов у стайню коровки кормити, почистити, єдне-друге. Займаються обоє роботою.

Годинка задзвонила, але того вже не треба було, бо вже всі повставали та робили свою роботу. Прийшло рано, зійшло сонце, повставали всі, позирають оден на другого тоти спеціалісти. «Незручно нам тут. В городі ліпше. Ту усі люди такі розумні, ту нам не є що глядати».

Нікому не сказали вони нич, зібралися. Забрали все своє, попрощалися та вертаються назад у свою дорогу, в город. І там уже, як можна було, так заробляли гроші, і лишилися в городі, не ходили більше на села.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області
31 березня 1991 року
Оповідач: Скрип Михайло Федорович (1921 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.