Лінива жінка

Українська народна казка Чернігівщини

Жили колись чоловік і жінка. Щось робили-приробляли, наче дуже і не бідували, да от тільки жінка була якась не до діла. Уранці піч затопить, поставить якусь юшку-мнушку, встромить вилошника в піч і пішла по кутку брехні збирать. А прясти не любила страх! Усе в неї що не день, то і празник: то Параски, то Варки, то Савки. Каже, що встигне, зима довга.

Зовсім уже обносилася. Одна на ній сорочка осталася, да і та стала як обідрана риза. Восени, на Воздвиженіє, зібрались вони у Смоляж на храм до матері. А їхать молодиці ні в чому. Саме перед храмом їде чоловік на базар у Ніжин. Жінка і просить його:

— Оце що хоч і як хоч, а привези мені сорочку нову.

Поїхав чоловік. Не так багато вторгував, трапилась йому гуска. Він і купив її, а на сорочку уже і не хватило.

Мати дома піч топить, діти по хаті бігають, аж чують, батько приїхав з базару.

— Ану біжіть, що там батько привіз, чи сорочку купив?

Вибігли діти, а він їм і показує гуску. Зрадівши вони, забігають да й кричать:

— Батько гуску, гуску купив!

А жінка:

— Дарма, що вузьку, аби нову.

Зразу сорочку із себе да в піч. Заходить чоловік та й остовпів, чого це жінка його коло печі стоїть в чому мати родила. А вона йому:

— Ну, давай уже сорочку, дарма, що вузька.

— Да гуску я купив, а на сорочку не хватило.

— О Боже, що ж тепер робить, у чому на храм їхать?

— У тому, що напряла да надбала їдь, — каже чоловік.

Але ніде діватися, треба ж жінку до матері везти. Стидно ж їхати голій , дак вона обмоталася в куль соломи, перевеслом підв’язалася, вляглася на воза да й поїхали.

А храм у Смоляжі завжди був кращий на другий день. На Воздвиженіє піст, а на похрамини, 28 вересня, можна було їсти все, і співати, і танцювати. Того і їздили на храм на ніч.

От приїхали до матері, випрягли коней, а жінка й каже:

— Ти мені матір зразу погукай, а я тут підожду.

Пішов чоловік з дітьми в хату, а тамечки гості. Він зразу за стіл да й забув про жінку (а мо’ не забув, а хотів провчить, хто знає). Баба зараз до онуків, гостей пригощати, гуляють усі. А жінка стоїть під хатою. Ждала, ждала, уже й промерзати стала. Погода ж колись була не така, як зараз. Літо то було літо, тепло було. Зими були холодні і снігу як понамітає, дак і хат не видно, одні стріхи виглядають. А в кінці вересня уже приморозок уночі буває. Це зараз не розбереш, коли яке врем’я, хіба по календарю.

Уже посутеніло, стало підмерзати. Аж двері рип, брати повиходили до вітру. Не схотіли далеко бігти, дивляться, куль якийсь стоїть осторонь сіней (жінка ж притаїлась, бо стидно). Ну вони і справили нужду прямо на куль. Стоїть вона, бідна, мокра, змерзла, підтупує, нога об ногу постукує. Уже і до сліз діло дійшло. Уже вона нічого не хоче, тільки б додому, в теплу хату. А тут ще і собаки де взялись. Гавкають, за солому хватають. Вийшов на гавкіт батько:

— Але виздихали б ви!

Да як пошпурить ціпка по собаках. Ті розбіглися, а молодиці той ціпок прямо по ребрах. Стоїть вона, голосить, а в хату зайти стидно. Аж тільки як гості спать зібрались укладатися, мати хватилась дочки.

— Да десь надворі жде, — каже зять.

Вийшла мати, побачила дочку в обмерзлому кулі соломи да й каже:

— Дочко, дочко, да чи я ж тебе прясти-ткати не вчила, що ти оце такого страму набралася?

А все ж пожаліла. Забрала в хату, обмила, чисту сорочку дала. Сказано — мати. Молодиця ж проснулась ні світ, ні зоря. Штовхає чоловіка:

— Запрягай коні та й поїдемо додому.

Той, було, опирався а тоді бачить, що даремно. Запряг коні і поїхали вони додому, так і не дохрамувавши.

Жінка ж тільки в хату на поріг, зараз же пішла по прядку в чулан. Да не стала дожидатися зими, а давай прясти.

— Чи ти здуріла, з цих пір прясти? — каже чоловік.

— Ага, що там тої зими, а полотна он скільки треба.

Дак з тої пори така стала хазяйка, що ого-го! Чоловік ходить, да тільки в ус посміхається.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

206 (4389). Лінива жінка. СУС 1371**. Записала Новак Ольга Григорівна 2008 року. Новак Григорій Овелійович. Чернігівська область, Ніжинський район, Заньки