Українські народні казки

Ліпше помовчи

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі Іван. Називали його дурненьким. Виріс він і оженився. Жінка йому каже: — Іване, як ти будеш мене слухати, нам буде добре. Привів він до себе молоду жінку. Вона принесла з собою муки на кулешу. Переночували вони, повставали рано і кажуть:

— Що будем робити?

— Будем кулешу варити. Жінка нагріла окропу й питає:

— А сіль є, Іване?

— Нема соли.

— Піди до мої мами і принеси соли. Питає Іван:

— Скільки?

— Дві лижечки.

Біжить Іван дорогою і, щоб не забути, усе собі примовляє: «Дві лижечки, дві лижечки». Так і біжить. Добігає до сусідських воріт, а назустріч сусід виїхає з плугом, бороною і з насінням. А він перебігає йому дорогу й каже:

—... Дві лижечки.

А той його батогом. Він питає:

— За що ви мене б’єте?

— А за то, щоб ти знав, як казати. Я їду в поле сіяти, а ти мені бажаєш, щоби вродило дві лижечки.

— Та я собі казав за дві лижки, а вам не знаю, як казати. Навчіть та й скажу.

— Аби ти відтепер знав, коли хтось їде сіяти, йому треба казати: «Аби цего було та й було. Ні переносити, ні перевозити».

От іде він далі, дивиться, а там везуть мерця. А він каже їм:

— Аби цего було та й було. Ні переносити, ні перевозити.

А ті люди його зловили та й б’ють. Він знов плаче й проситься. І питається він у тих людей:

— Як казати, коли знов таке побачу? А йому кажуть:

— Перше й посліднє. Аби цего не видати й не чувати. В усіх людей та й у нас.

Пройшов він трохи, а тут їде весілля. А він їм назустріч кричить:

— Аби цего не видати й не чувати!

І знов Івана посіпали. Він проситься у весільних гостей і питає, як казати. А вони кажуть йому, що треба казати: «Щоби цего було та й було. В усіх людей та й у нас. Щоби ви собі файно в парі жили, у парі спали, губки собі лизали і завше ся цілували».

Небагато пройшов Іван, аж тут господар жене свиню. А він господареви назустріч:

— Щоби цего було та й було. В усіх людей та й у нас. Щоби ви собі файно в парі жили, у парі спали, губки собі лизали і завше ся цілували.

А той чоловік Івана палицею.

— Ти так мені кажеш?! Щоби я свиню цілував?!

— А що я маю казати? — знову питає Іван. А той чоловік йому каже:

— Коли таке будеш бачити, то скажи: «Щоби цего було та й було. В усіх горшках та в мисках, на губах і на вусах».

Біжить Іван далі. Горбок, корчики. Зирк, аж під корчиком чипить чоловік. А він йому кричить:

— Щоби цего було та й було... І на губах, і на вусах. І той дядько його посварив. Та й каже:

— Ти хочеш, щоб у мене таке було у всіх горшках і мисках? Та й на губах, та й на вусах?

— А що ж я маю робити, як буду таке видіти? — питає Іван.

— Плюнь, кинь каменем та й іди далі.

Іде Іван далі, аж тут під хатою дві жінки чешуться. А Іван плюнув передь себе і кинув каменем. Жінки зловили Івана та й посіпали його за волосся. А він їх питає:

— Що я маю робити, як таке буду видіти? Жінки йому кажуть:

— Дай і свою голову розчесати. І ти пелехатий.

Пробіг Іван трохи, а там пси кусаються. Скочив він межи пси і каже:

— Чешіть і мою голову.

Пси гаркають, кусають, Іван кричить.

Над’їхав мудрий чоловік, батогом псів розігнав та й питає:

— Чого ж ти заліз між пси?

Іван йому все розказав. Він вислухав Івана і сказав:

— Іване, ти запам’ятай: усіх людей не слухай, а свій розум май. Як не маєш чогось мудрого сказати, то ліпше помовчи. Почмакай у роті слово, і як щось тобі не виходить, то й не кажи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Шешори, Косівського району, Івано-Франківської області
4 червня 1985 року
Оповідач: Михайлюк Анна Петрівна (1928 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.