Українські народні казки

Майка

Українська народна казка Бойківщини

Це було дуже давно, не за нашої пам’яти. Навіть наші діди не пам’ятають того, але розказують, що таке було. Один пастух щороку ходив у полонини, в гори, з вівцями. А в той час строго заборонялося дівчатам і жінкам підходити в полонини. Коли він пас вівці, до него підійшла красива молода дівчина. Каже він до неї:

— Як ти могла сюди зайти, як жінкам і дівчатам у нас строго забороняється заходити на полонини?

А вона йому:

— Я не сільська дівчина, я — лісова пані, майка. Якщо хочеш — буду до тебе приходити, аби тобі не було скучно.

Він погодився, і приходила вона кожного вечора до дванадцятої години. А по півночі відходила від него геть.

Коли закінчилося літо і він зібрався іти з вівцями додому, вона прийшла до него і говорить:

— Забери мене з собою, я буду тобі за жінку.

Але він боявся брати її з собою, бо не знав, що будуть казати йому батьки. Прийшов він додому з вівцями і розказав про неї своїм батькам. А батьки розказали священикови. А той каже:

— Якщо сама погоджується жити з ним, то, значить, вона — майка, Боже сотворіння, і він може брати її собі за жінку.

На другу весну зібрався іти з вівцями в полонину. Приходить, а на полонині дівчата-майки танцюють і співають Божі пісні. Перебув він там ціле літо, і вона приходила до него щовечора в колибу: все йому розказувала, все пояснювала, і знов сказала, що погоджується бути йому за жінку. Але ж він був простий сільський хлопець і боявся з нею зв’язуватися. Коли восени йшов додому на зимівлю, вона прийшла з майками і провожала його, аж поки не вийшли з лісу.

Він прийшов додому і розказав то все старим людям. Вони пояснили йому, що майки — то погублені душі. Їх погубили, коди вони були ще малими дітьми, ще новонародженими, і вони щасливі. Жити де-небудь не можуть, лиш на святім місци.

Коли прийшла третя весна, він збирається йти з вівцями на полонину, а батько й мати йому кажуть:

— Якщо вона тобі сподобалась і ти хочеш з нею жити, то запитайся, чи вона піде, та забереш її додому.

Коли він прийшов з вівцями на полонину, побачив велике коло дівчат у білі одежі. Співали й танцювали, а вона посередині. І знову підходила вона до него кожного вечора, і питала, чого він не хоче забрати її до себе додому. А він відказав їй, що коли буде йти додому на зимівлю, забере її з собою.

Так і зробив. Восени забрав її з собою, пригнав вівці і прийшов з нею на подвір’я. Позаганяв вівці, а батько й мати вийшли на подвір’я і нічого їй не сказали. А він говорить до неї:

— Заходи зі мною до хати. Вона йому:

— Я не можу зайти з тобою до хати, коли твій батько і твоя мати не стрінули мене.

Вийшли батько й мати, вклонилися їй, а вона вклонилася їм і каже:

— Якщо ви мене приймаєте зі щирим серцем, то я буду вашому синови жінкою, а вам невісткою, і ніколи вас не вкривджу.

Пішли вони до священика, висповідалися, розказали йому всю свою історію, і він дозволив їм побратися. Зачали вони собі жити як чоловік з жінкою.

На четвертий рік збирається він на. полонину пасти вівці, а вона його не пускає. Але він не послухав її і пішов на полонину. Підходить на полонину, а ті всі дівчата-майки стрінули його і зачали плакати, що не привів їх найстаршу майку-провідницю.

Під Зелені свята, святої неділі, підійшов батько й каже:

— Йди додому, казала жінка, щоб ти конче йшов додому, бо вона буде родити сина.

Він лишив вівці на батька, а сам прийшов додому. Вона народила йому сина і дала йому ім’я Іван. І чоловік уже на полонину більше не повертався, бо вона його не пускала — він собі дома господарював з батьками й з нею. Вони з мамою дуже в згоді жили, мама полюбила її дуже. Дитині не було ще й року, як вона дуже захворіла. Він з мамою ходив по лікарях, по жінках, щоб вилікувати, щось помогти дитині. Та ніхто не міг ніякої помочи дати. Вона була сумна і плакала.

Одного разу дитина зачала дуже мучитися. Батько й мати плачуть, а жінка каже до чоловіка:

— Бери скрипку та грай. А чоловік їй:

— Як я можу грати на скрипку, як у нас так мучиться дитина? Вона йому:

— Я тобі кажу, бери скрипку та грай!

Він узяв скрипку і зачав грати — дитина померла.

Зробили похорон, поховали дитину. Поховали, а він каже до жінки:

— Чого ти мене примушувала грати на скрипку, як наша дитина так ся мучила?

А вона йому відповідає:

— Я тобі тої тайни сказати не можу, бо як я скажу тобі, то з тобою жити не буду.

Відійшов він від неї. Але його батько й мати все докучали йому, аби він допитався, чого вона примушувала його грати на скрипку. Він підходить до неї й просить:

— Розкажи мені, чого ти примушувала мене грати на скрипку. Вона й каже:

— Я тобі все розкажу, але жити з тобою не буду. І зачала вона йому розказувати:

— Коли дитина дуже мучилася, прийшли ангел і диявол по її душу. Зачали межи собою боротьбу велику. Диявол зачав перемагати і хотів забрати душу дитини. Я сказала: «Бери скрипку та грай». Ти зачав грати, і диявол пішов танцювати. А ангел забрав душу дитини і поніс до раю.

В той час вона зникла, і він її більше не бачив: ходив ще дванадцять літ на полонину з вівцями, тужив за нею і хотів ще з нею стрінутися, але вже не мож було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 жовтня 1996 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.