Маленька бджілка
Українська народна казка Кіровоградщини
Перед самими дверима до своєї хатки сидів цвіркун і смачно поїдав соковиту травку. Ще було зовсім рано. Сонце тільки вийшло, але ліс і поле давно вже були повні життя. Зозуля кувала щосили, дятел голосно постукував дзьобиком по корі дерева, а білки, жартуючи, перескакували з дерева на дерево. На леваді, де сидів цвіркун, весело гуділи комашки, літаючи поміж квітами і травкою.
Цвіркун любив слідкувати за ними. Маленькі мушки просто над його головою витанцьовували чудернацькі танці, а метелики і бджілки збирали мед.
«Вони, мабуть, і хвилини не сидять без праці», — розмірковував цвіркун.
— Чому не відпочинеш? — запитав він бджілку, що якраз сідала на велику червону квітку поблизу нього. — Ти, здається, тільки те й робиш, що підспівуєш і літаєш. А коли не літаєш, то обов’язково головою залазиш у квітку так глибоко, що нікого й нічого не бачиш навколо. Ти так перемучишся. Ось сідай біля мене, відпочинь!
— У мене немає часу для відпочинку, — відповіла бджілка, — тут дуже смачний мед.
І не кажучи ні слова більше, вона знову залізла головою у квітку, висунула довгий язичок і почала збирати мед. Цвіркун із зацікавленням слідкував за нею.
— Бджілко, — озвався знову він, коли вона вилізла, — на мою думку, ти врешті переїшся того меду. Не розумію, як ти можеш так багато їсти, та ще й солодкого.
— О, я дуже мало їм, — відповіла бджілка, — а солодкий мед навіть не куштую.
Я весь мед відношу до моєї хатки-вулика. Там дуже багато бджілок, і всі вони хочуть їсти.
— Чому ж вони не вилітають і не збирають самі для себе меду? Я ніколи не збирав би мед для лінюхів, що навіть з хатки не хочуть вийти.
— Вони не ліниві, цвіркуне, — перебила бджілка, — вони мають дуже багато роботи. Бджілки-господині дивляться, щоб наше гніздечко було все чисте і прибране. Бджілки-няньки доглядають малих бджілок, а бджілка-королева зносить яєчка. Вона їх десятками зносить щодня. А ще є бджілки-сторожі і бджілки-вояки. Я належу до бджілок, які щодня літають у поля і збирають мед. Нам треба багато меду, бо наша родина велика.
— Гм, це дуже цікаво, — сказав цвіркун, — у мене ніхто не чистить хатки, ніхто не доглядає дітей, а їжу я сам собі мушу шукати. Навіть наймолодший цвіркун, який щойно…А що це ти робиш? — перервав він, здивовано спостерігаючи за бджілкою.
— О, це нічого надзвичайного. Коли я лізу в квітку по мед, то пилок з квітки чіпляється до мого тіла і ніг. Отож я його стріпую і збираю до малих кошичків, що причеплені у мене на задніх лапках. Бджілки-господині місять його з медом і роблять дуже смачний хліб. Шкода, що не можу почастувати тебе. Ми всі його дуже любимо, а вже найбільше, то малі бджілки.
— Не розумію! Я, наприклад, не міг би їсти такого хліба. Я люблю зелену траву. Вона мені найбільше смакує, і її всюди повно, навіть біля моєї хатки. Я дуже хотів би, щоб ти зайшла до мене в гості. У мене в хатці дуже гарно.
Та бджілка не мала часу. Такий гарний день вдався, і мед знайшла дуже смачний. Треба чим більше додому принести, поки сонце зайде.
— Мені пора вже, — сказала вона, — мене там ждуть.
І вона вмить зникла.
— Додому, додому, — співала вона весело. Сьогодні вона була горда і щаслива, бо знайшла дуже смачний і добрий мед і пилок.