Українські народні казки

Малий Іванко

Українська народна казка Буковини

Іванко був сиротою. Пішов він з татом орати. Тато волики поганяє, а Іванко у волика сидить. Аж тут їде пан.

— Хто тобі ці воли погони, що вони так добре ходя? — питає пан.

— А в мене погонич є, — каже чоловік. — Він у вухови в вола сидить.

— Покажи його. Хочу видіти, який він.

Покликав чоловік сина, і той вийшов з волячого вуха.

— Продай його мені, — каже пан. А батько не хоче продавати.

— Тату, най він дасть вам шапку грошей, і продайте мене. Я все одно ваш, — тихо сказав хлопчик.

Продав чоловік свого сина. Дав йому пан шапку грошей, поклав хлопчика в сумку і поїхав. Іде й тішиться, що купив такого хлопця. Приїхав додому та й хвалиться перед панькою:

— Подивися, що я купив.

— Нічого ти доброго не купив, — каже паня.

— А ось!

Відчинив пан сумку, а там нічого нема — Іванко втік. Втік він аж на друге село і попросився жити в попа.

— Я буду служити у вас, — каже попови.

— А що будеш такий малий робити?

— Що хочете, — каже Іванко. — І воли нагодую, і хазяйство догляну.

Приймив його піп.

А в того попа було два наймити і дві наймички. І стара баба варила їм їсти. А Іванко хоче щось попови виробити. Встав уночі і зв’язав попових наймитів чупринами докупи. Тоді взяв розчину і вилляв межи попа й попадю. А бабі, що варила наймитам їсти, поклав у рот пищик. А сам ляг межи дівками-наймичками та й ніби плаче помежи ними: «Ковев, ковев...».

Їдна наймичка прокинулася та й питає другу:

— Це твоя дитина плаче?

— Нє, це твоя.

— Нє, твоя.

Та й відсуваються дівки від него, і їдна на другу звертає. Піп пробудився та й питає:

— Наймитя, що таке?

А було тоді темно, світла не було. Спробуй добути світло губкою й кремнєм. Пробудився їден наймит, встає і тягне за собою другого.

— Чого ти мене тримаєш? — кричить їден наймит.

— То ти мене тримаєш! — кричить другий.

А баба викрешує вогонь. Поки іскра впала на губку, поки баба роздула, а пищик в її зубах все свище. Роздула баба світло, подивилася та й каже:

— Це все Іванко наробив.

— Іванку, що ти наробив?! — кричить піп. А Іванко в мишачу дірку заховався.

— Виходь і забирайся від мене! — кричить піп.

— Заплатіть, то піду, — каже Іванко з мишачої діри. Прослужив він у попа недовго, а грошей хоче багато. А піп не хоче дати.

Знов полягали всі спати. А Іванко вийшов з нори та кочає діжечку з сиром. Викочує її надвір і кричить:

— Браття, ходіть візьмемо цю діжку!

Там не було більш нікого, лиш їден Іванко, а піп думає, що їх багато. «Заплатю я йому, най їде звідси», — думає піп.

— Іван, кілко грошей хочеш? — питає він.

— Дайте шапку золота, то піду від вас.

Дав піп шапку золота і так збувся Іванка. Взяв Іванко то золото та й пішов до їдного бадіки.

— Будеш мені воли поганити, — каже той чоловік. Приходи чоловік додому та й каже жінці:

— Я наймив наймита, щоб помагав нам.

— Нащо нам наймит? — питає жінка. Але чоловік наймив — таки Іванка.

Пішли вони в поле орати. А як прийшло полуднє, Іванко не хоче їсти, лише ґедзкається. Прийшов він з поля додому та й каже жінці того чоловіка, своїй хазяйці:

— Бадіка дали волам їсти, а я прийшов до вас, щоб помогти щось.

— А що ж ти поможеш?

— Бадіка казали, що ви маєте вовну парити.

— Та. я сама попарю, — каже хазяйка.

— Нє, ви не годні, я попарю.

Взяв баняк з окропом і вилив у кадку з вовною. А під ту вовну жінка сховала попа. Піп як вискочи та як крикне:

— Тебе що, Іване, дідько сюди приніс?!

— Нє, то вас дідько приніс. Я скажу хазяїнови, що ви ходите до його жінки.

— Не кажи, Іванку, — проси піп.

А хазяйка нагодувала його добре і обдарувала. Той Іванко не сказав хазяїнови, що був піп. А на другий день жінка каже чоловікови:

— Ви йдіть у поле орати. Хоч я слаба, але, може, винесу сьогодні вам обід.

Вона так каже, бо не хоче, щоб Іванко йшов додому. «Може, прийде піп», — думає жінка.

На другий день зварила вона для чоловіка борщу з крупами, а для попа вареників. Та й думає: «Винесу їсти чоловікови, винесу й попови». У попа були рябі воли, а в її чоловіка — чорні. Іванко каже хазїнови:

— Бадіко, скидаймо білі штани і перев’яжім воли. Най і наші будуть такі рябі, як попові.

— А нащо?

— Так треба, — каже Іванко. Та й послухав чоловік Іванка.

Зварила жінка їсти і несе. Дивиться — і ті воли рябі, і ті рябі. І не знає вона, куди нести борщ, а куди — вареники. Та й думає: «Вареники сховаю, а борщ понесу. Як то буде піп, то вернуся за варениками». Підійшла, а то чоловік її оре.

— Не треба було нести. Ти ж, — каже, — не годна. Сідай, Іванку, їсти.

— Я не хочу, — каже Іванко. — Поґедзкаюся трохи, а ви їжте. Пішов Іван на сусідське поле до попа та й каже попови:

— Батюшка, як буде мій хазяїн іти до вас з сокирою, то тікайте, куди видите. Я повів, що ви ходите до тети. А хазяїн сказав: «Я зарубаю його».

Як ішов Іванко від попа, найшов у кущах вареники й варену курку. З’в він курку, а вареники не годен з’їсти. Сир виїсть, а вареницю кине, сир виїсть, а вареницю кине. Приходи він до свого хазяїна та й каже:

— Бадіко, казав піп, щоб ви взяли сокиру та прийшли полагодити йому плуг.

Той узяв сокиру та й пішов до попівського поля. А піп як глянув, що бадіка йде з сокирою, та й до села тікати. Бадіка побачив, що піп побіг, та й вернувся. І попав на ту стежку, де Іванко їв вареники і кидав варениці. Збирає чоловік варениці та й їсть. А жінка питає Іванка:

— Що він там збирає?

— Каміння.

— Нащо?

— Щоб вас бити. За те, що піп до вас ходи.

— А ти що, сказав?

— Сказав.

Як почула то жінка, кинула все і давай тікати до села. Піп уперед, а жінка — за ним. Чоловік приходи та й питає:

— А чого вони так побігли, піп і наша хазяйка?

— Бо йшов якийсь чоловік і сказав, що ваша хата горить. Чоловік і собі побіг до села. Прибіг, дивиться, а хата його не горить.

Та й вернувся.

А Іванко прибіг на подвір’я свого хазяїна, виліз на тополю і сидить. А жінка ходи по подвір’ю і плаче. Та й говорить:

— Що робити? Чоловік прийде з поля і буде бити. А Іванко з тополі говори до неї грубим голосом:

— Заріж чорну курку. І вареники щоб у маслі пливали. Та дай їм горівки, хазяїнови й Іванкови — то й не буде хазяїн бити. Як вони вип’ють і то все поїдять, то поглухнуть і посліпнуть. Тоді що схочеш, то й будеш з ними робити.

Принесла хазяйка горівки, зварила добру вечерю. А Іванко пішов у поле до хазяїна та й каже:

— Бадіко, як прийдем увечері додому, то ви робіть то, що я. Що я, то й ви.

Приїхали вони, а жінка виходи надвір.

— Добре, що ви приїхали. Якраз вечеря готова.

Входять вони до хати. Ніколи ще не мав хазяїн такої доброї вечері. А піп теж прийшов, але жінка сховала його. Наїлися добре хазяїн з Іванком.

— Бадіко, я щось не видю, — каже Іванко.

— Та й я не видю, — каже йому хазяїн. — Та й не чую.

А хлопець — бах! Та й упав з ослона. Чоловік і собі впав. Попадали та й лежать. А вона взяла за ногу їдного, а тоді другого та й повитягала їх до сіней. Та й каже:

— Що-м хтіла, то зробила, бог мені допоміг. Батюшка, гай, ідіть. Піп виходи, сіли вони пити. Та й починає піп гуляти по хаті. Танцює та й приспівує:

— Рум-то-рум, то-рум-тадря!

А хлопець тихо каже хазяїнови:

— Бадіко, ви чуєте?

— Чую.

Пішов надвір, узяв арапник від волів і вертається до хати. Та як дасть жінці й попови! Жінці раз, попу два, най не каже «рум-тадря». Та й розбіглося їхнє весілля.

А Іванко прийшов назад до тата. І стали вони знов разом жити. Може, й тепер жиють.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ломачинці, Сокирянського району, Чернівецької області
21 липня 1979 року
Оповідач: Андрейцов Михайло Іванович (1893)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Малий Іванко

Українська народна казка Буковини

У Іванка померла мама. Пішов він із татом орати. Тато волики поганяє, а Іванко у вусі у волика сидить. Аж тут їде пан.

— Хто тобі ці воли поганяє, що вони так добре ходять? — питає пан.

— А в мене погонич є, — каже тато, — він у вусі у вола сидить.

— Покажи його, який він.

Покликав тато сина, і той вийшов з волячого вуха.

— Продай його мені, — каже пан.

Батько не хоче продати. «Тату, най він дасть вам шапку грошей, то продайте мене. А я вернуся до вас», — тихо сказав хлопчик. Та й продав його батько за шапку грошей. Пан поклав хлопчика в сумку і поїхав.

Приїхав пан додому та й хвалиться перед жінкою:

— Подивися, що я купив.

— Нічого ти доброго не купив, — каже паня.

— А ось!

Відчинив сумку, а там нічого нема — Іванко втік. Втік він аж у друге село. І прийшов до попа.

— Я буду служити у вас, — каже Іванко попові.

— А що будеш такий малий робити?

— Що хочете, — каже Іванко. — І воли нагодую, і хазяйство догляну.

Приймив його піп.

У того попа було два наймити і дві наймички та стара баба, що варила їм їсти. Встав Іванко вночі і зв’язав попових наймитів чупринами докупи, а бабі, що варила їсти, поклав у рот пищик. І ліг спати межи дівками-наймичками. Та й ніби плаче помежи ними: «Ковев, ковев». Одна наймичка прокинулась та й питає другу:

— Це твоя дитина плаче?

— Ні, це твоя.

— Ні, твоя,

Та й відсуваються дівки від нього, і одна на другу звертає. Піп пробудився та й питає:

— Наймити, що там таке?

А тоді світла не було. Спробуй добути його губкою й кременем!

Пробудився один наймит, встає і тягне другого. — Чого ти мене тримаєш?! — кричить один наймит.

— То ти мене тримаєш! — кричить другий. А баба викрешує вогонь. Поки впала іскра на губку, поки баба роздмухала, у її губах усе свистів пищик. Роздмухала баба вогонь, подивилася та й каже:

— Це все Іванко наробив.

— Іванку, що ти наробив?! — кличе піп. А Іванко заховався в мишачу дірку і мовчить. — Виходь І забирайся від мене! — кричить піп.

— Заплатіть, то й піду, — каже Іванко з мишачої дірки.

Прослужив він у попа недовго, а грошей хоче багато. Піп не хоче дати.

І знов полягали всі спати. А Іванко вийшов з нори та й котить діжку з сиром. Викочує її надвір та й кричить: «Браття, ходіть візьмемо цю діжку!» Там не було більш нікого, лиш один Іванко, а піп думав, що їх багато. «Заплачу я йому, най лиш іде звідси», — думає піп.

— Іване, скільки грошей хочеш? — питає він.

— Дайте шапку золота, то піду від вас. Дав піп шапку золота і збувся Іванка.

Узяв Іванко те золото і пішов до одного бадіки.

— Будеш мені воли погонити, — каже бадіка Іванкові.

— Добре.

Приходить чоловік до хати і каже жінці:

— Я наймив наймита, щоб допомагав нам.

— Нащо нам наймит? — питає жінка. Але чоловік-таки взяв Іванка.

Пішли вони в поле орати. Настало полуднє. Іванко не хоче їсти, а лиш ґедзкається. Прибіг він із поля додому та й каже жінці того чоловіка:

— Бадіка дали волам їсти, а я прийшов, щоб вам помогти щось.

— А що ж ти поможеш?

— Бадіка казали, що ви маєте вовну парити.

— Та я сама попарю, — каже хазяйка.

— Ні, ви не годні, я попарю.

Та взяв баняк з окропом і вилив у кадіб з вовною. А під тою вовною сидів піп. Жінка сховала його, коли побачила у вікно Іванка. Обпарив Іванко попа. А піп як вискочить та як крикне:

— Тебе що, Іване, дідько сюди приніс?!

— Ні, то вас дідько приніс. Я скажу хазяїнові, що ви ходите до його жінки.

— Не кажи, Іванку, — просить піп. А хазяйка нагодувала наймита добре і обдарувала.

Іванко нічого не сказав хазяїнові про попа. На другий день говорить жінка чоловікові:

— Ви йдіть у поле орати. Хоч я слаба, але, може, я сьогодні винесу вам обід.

Вона каже так, бо не хоче, щоб Іванко йшов додому. «Може, прийде піп», — думає жінка.

На другий день зварила вона для чоловіка борщ із крупами, а для попа вареники й курку, та й думає: «Винесу їсти чоловікові, винесу й попові».

У попа були рябі воли, а в її чоловіка чорні. Іванко каже хазяїнові:

— Бадіко, скидаймо білі штани і перев’яжім воли. Най і наші будуть такі рябі, як попові.

— А нащо?

— Так треба, — каже Іванко. І послухав чоловік Івана.

Несе жінка їсти. Дивиться, і ті рябі воли, і ті рябі. І не знає вона, куди нести борщ, а куди вареники. Та й думає: Вареники й курку сховаю, а борщ понесу. Як то буде піп, то вернуся за варениками». Підійшла, а то її чоловік.

— Не треба було нести обід. Ти ж, — каже, — не годна. Сідай, Іванку, їсти.

— Я не хочу, — каже Іванко. — Погедзкаюся трохи, а ви їжте.

Побіг Іванко на сусідське поле та й каже попові: «Батюшка, як буде мій хазяїн іти до вас з сокирою, то тікайте, куди видите. Я сказав, що ви ходите до тети. А хазяїн каже: «Зарубаю його».

Як ішов Іванко від попа, знайшов у кущах вареники й варену курку. З’їв він курку, а вареники вже не годен з’їсти. Сир виїсть, а вареницю кине, сир виїсть, а вареницю кине. Приходить він до свого хазяїна та й каже:

— Бадіко, просив піп, щоб ви взяли сокиру та прийшли полагодити йому плуга.

Той узяв сокиру та й пішов до попівського поля. А піп глянув, що бадіка йде з сокирою, та й до села тікати. Бадіка побачив, що піп побіг, та й вернувся. І попав на ту стежку, де Іванко їв вареники і кидав варениці. Збирає чоловік варениці та й їсть. А жінка питає Іванка:

— Що він там збирає?

— Каміння.

— А нащо?

— А вас бити. За те, що піп до вас ходить.

Як почула це жінка, то кинула все і побігла до села.

Піп уперед, а жінка за ним. Приходить чоловік та й питає:

— А чого вони так побігли, піп і наша хазяйка?

— Бо йшов якийсь подорожній і сказав, що ваша хата горить.

Чоловік і собі побіг до села. Прибіг, дивиться, хата його не горить. Та й вернувся назад.

А Іванко поґедзкався та й прибіг на подвір’я свого хазяїна. Виліз на тополю і сидить. А жінка ходить по подвір’ю і плаче:

— Що робити? Чоловік прийде з поля та й буде бити. А Іванко з тополі промовляє грубим голосом:

— Заріж чорну курку. І вареники щоб у маслі плавали. Як хазяїн та Іванко усе поїдять і вип’ють, то поглухнуть і посліпнуть. Тоді що схочеш, те й будеш робити з ними.

Зварила хазяйка добру вечерю. А Іванко пішов у поле до хазяїна та й каже:

— Бадіко, як прийдем увечері додому, то робіть те, що я. Що я буду виробляти, те й ви виробляйте.

— Добре.

Приїхали вони, а жінка виходить надвір. «Добре, що ви приїхали. Якраз вечеря готова».

Входять вони до хати. Ніколи ще не мав хазяїн такої доброї вечері. А піп теж прийшов. Але жінка сховала його.

Наїлися добре хазяїн з Іванком.

— Бадіко, я щось не видю, — каже Іванко.

— Та й я не видю, — каже хазяїн.

Хлопець бух! — та й упав з ослона. Чоловік і собі впав. Попадали та й лежать. А вона взяла за ногу одного, а тоді другого, повитягала обох до сіней та й каже:

— Що-м хотіла, то зробила. Бог мені допоміг. Батюшка, гай ідіть.

Піп виходить, сіли вони їсти й пити. Та й починає піп гуляти по хаті. Танцює й приспівує: «Рум-то-рум, рум-та-дря!» А хлопець тихо каже хазяїнові:

— Бадіко, ви чуєте?

— Чую.

Та пішов хазяїн надвір, узяв гарапник від волів і вертається до хати. Та як дав жінці й попові! Жінці раз, попу два, най не каже «рум-та-дря». Та й розбіглося їхнє весілля.

А Іванко повернувся до тата. І відтоді вони вже разом жили. Може, й тепер ще живуть.

Походження та примітки

Малий Іванко. Невказані сюжети + Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 700 (епізод) + 1725 (епізод). Записано 21 липня 1979 року в селі Ломачинцях Сокирянського району Чернівецької області від Михайла Івановича Андрейцова (1893 року народження).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.