Марійка і царевич
Українська народна казка Чернігівщини

Колись давно жив старий пан. Мешкав він у великому, красивому будинку на березі річки. Але був дуже самотній, бо не мав жодної близької людини. У його світлицях не було чути веселого сміху, дитячих голосів. Годинами сидів пан біля вікна і дивився на небо та річку, але й вони не веселили його старе серце. Була у цього пана маленька онучка, але він її жодного разу не бачив, бо мати дівчинки у день її народження померла. Це була кохана панова дочка. От він і незлюбив дитину. Не було й батька у тої дитини — загинув у заморському поході. І якби не стара нянька, яка доглядала ще його дочку, то дитина так і загинула б. А вона годувала чим мала, дуже часто об’їдками з панського столу. І одягала у всяке дрантя.

Минали дні, місяці, роки і дівчина Марійка (так назвала її нянька) росла. Всі її ображали, називали голодранкою. Навіть дворові слуги і ті не скупувалися на стусани. Тому Марійка понад усе любила ходити до лісу, що починався зразу за панським двором. І хто знає, де він закінчувався, навіть стара нянька і та не

знала.

В лісі у дівчинки були улюблені галявини, квіти, дерева. Там вона могла радіти, сміятися, розмовляти з квітами, птахами. Марійка любила співати і часто під свій спів танцювала. Тоді їй так добре ставало. Одного разу від душі натанцювавшись лягла Марійка під калиновим кущем і заснула. І наснився їй дивний сон: Марійка уже не в лісі, а у прекрасному замку, не в латаній одежині, а в парчевих нарядах. Всі кругом їй кланяються, називають царівною. А хтось невидимий так ніжно її погладив по щоці, що вона аж проснулася. І — о диво! Над нею стояв молодий гарний юнак, так гарно одягнений, що Марійка прийняла його за продовження сну. Він питає її, хто вона. А дівчина тільки дивиться оченятами голубими, як небо, та тільки кліпає віями так, що у хлопця аж мову відібрало. Так мовчки й дивилися одне на одне, а потім розговорилися. Посідали і як пташки щебечуть. Незчулися, як сонце почало за дерева ховатися. А тут раптом чути тупіт копит, на поляні з’явилися вершники, чоловік сто.

— Ось де ви, царевичу! А ми увесь ліс об’їздили, вас шукали. Тільки коня вашої величності десь опівдні знайшли. Ходіть швидше, а то матушка і батюшка ваші так переживають. Навіть бал, на якому ви маєте вибрати собі дружину, хочуть відмінити. Тільки там уже стільки гостей наїхало, що ніде й яблуку упасти.

— Ну і добре. Їдьте до замку, скажіть батькові, що не треба бал відміняти. Нехай усі веселяться, а дружину я уже собі вибрав.

Поїхали вершники, а за ними царевич з Марійкою. Сказав він батькам:

— Це моя дружина Марійка.

Спочатку цар і цариця дуже здивувалися, коли побачили дівчину в лахмітті. А потім, роздивившись, яка вона гарна, сказали:

— Якщо вона така добра і розумна, як і гарна, то ми благословляємо вас.

Одружилися царевич з Марійкою і жили довго і щасливо. А разом з ними стали жити їх діти і стара нянька.