Мати та дочка
Українська народна казка Чернігівщини

Казку цю мені розказувала ще моя бабуся. Я вже дуже забуваю, то, може, не все толком і розкажу.

За високими горами, за синіми морями жили собі, були собі мати та дочка. Мати моторна була до всякого діла. Дочка підростала, сили набиралася. Стала на порі (це значить доросла).

Заміж вийшла. Мати доньці у всьому допомагає, їсти варить, город сапає, діток доглядає.

Час швидко йде. От як стала мати стара, так перестала її дочка поважати і жаліти так, як слід стару матір. Одного разу пішли на город снопи в’язати (саме жнива були, жара пекуча, вітру немає). Сили покидають стару матір. Онучка принесла води і стара ковтнула трохи да й хотіла глек поставити у холодок, а рука затрусилася і вилилась вода. Розсердилась донька на матір і вирішила її вигнати з хати.

Ввечері каже старій:

— Бери оту куфайку стару і йди спати в собачу будку, бо ти вже нічого не можеш робити. Там твоє буде житло до самої твоєї смерті.

Сказано — зроблено. Заливаючись гіркими сльозами, пішла згорьована мати до будки. А внучка випередила її та й одірвала половину куфайки.

— Що ти робиш донечко? — спитала здивовано мати.

— А ти не здогадуєшся?

— Ні, — відповіла та.

— А я завбачлива і прибережу частину куфайки.

— Нащо це тобі?

— Для тебе. Ти ж теж скоро будеш старою і я тебе теж поселю у цій будці.

Наче прозріла жінка. Вискочила з хати і мерщій до старої. Пригорнула, вибачилася, завела у хату, нагодувала і спати поклала в чисту постіль. З тої пори доглядала стару аж до самої смерті, діла не давала робити, а тільки просила, щоб Бог простив її за той необачний вчинок.

Стали вони жити в мирі та злагоді, добро наживати і Бога хвалити за кожен прожитий день.