Мертвий на свадьбі
Українська народна казка Закарпаття
Були два цімбори, котрі спали в воросі, котрі честовалися й любилися. І говорили собі, що котрий буде женитися, то другий буде йому кумовати. А як умре який? А єден дав клятву, що він буде й мертвий кумовати. І вмер той, що дав клятву. А другий у два годи після того женився. І в молодої був кум, а в нього не було. Побіг він на кладвище:
— Куме, я женюся!
— Добре, — почулося з-під землі.
— Виходи вон!
Вийшов, прийшов до того на свадьбу. Дивляться всі, а це той, що вже два роки, як умер.
І зкумовав той, як треба, і просить:
— Но, кумочку, проведи ня.
Вже закінчилася свадьба. Провелися.
— Та ходи подивися, як я жию. Минут десять-п’ятнадцять, та й підеш.
Пішов він туди, під землю, дивиться, а там народу, як у раю все. І мама його приїхала і говорила з ним. І йде він додому. Прийшов уночі — не розуміється, де він є. Другий день прийшов туди, де він жив, дивиться, там новий дім стоїть. Заходить у той дім, а там дідо вісімдесятирічний сидить.
— Добрий день! А хто тут жиє?
— Я. Мені, — повідає, — вже вісімдесят років.
— Ви сам?
— Баба вмерла, і я сам.
— А до вас хто тут жив?
— Той, кому мертвий кумовав.
— Так то я.
Пішов він до церкви, висповідався й помер. Так кончилася його свадьба.