Українські народні казки

Миколина доля

Українська народна казка Гуцульщини

В одного багатого чоловіка був син-одинак. Коли вже можна було його женити, батько зачав думати, де би знайти невістку з багатим віном *. І надумав. І попала йому та думка вночі. Говорить він до жінки:

— Ти спиш, стара?

— Сплю, — каже, — але можу й не спати. Що такого? Говори.

— Підійшов час женити нашого сина. Я думаю, на кому би його женити, щоб добре віно було. Ти знаєш того господаря на краю села, що одна дочка в него? Коли б нашого сина та його дочку звести докупи, то були б вони дуже заможні.

Жінка каже:

— Та чому би ні? Але чи годне це бути? У нас один син, а там одна дочка. Вони не дадуть її сюди, а наш син не піде туди.

А старий сказав:

— Я попробую умовити їх, щоб віддали дочку.

А це було зимою, підходили Різдвяні свята. У цей час люди колядують і часто сходяться на розмови. Якраз під час коляди й зійшлися ці два господарі. І зачав старий умовляти батька тої дівчини.

— Знаєш, я маючий * господар. А ти ще більш маючий від мене. У мене один син, а в тебе одна дочка. Коли б ми їх поженили, то діти наші були б дуже багаті.

І батько дівчини пристав на це. Коли було вже все договорено, батько сказав до сина:

— Ти знаєш того багача Степана? Знаєш дочку його?

— Знаю.

— Я надумав, щоб ви поженились. Коли наше і їхнє майно зійдеться докупи, ви будете дуже багаті.

Але синови та дівчина не була до вподоби. Та не міг він сказати це батькови навпростець. І думав, що те сватання з часом провалиться. Але батько від свого не відступав і робив діло далі. Коли прийшло до того, що треба було робити весілля, син почав думати, як його уникнути.

А саме в ту пору збиралися на роботу лісоруби з їхнього села, бідніші люди, котрі жили більше з лісорубства. І цей багацький син надумав утекти тихцем, щоби не знали родичі, піти з тими лісорубами на заробітки в ліс. І так зробив. Зібрався тихцем, взяв у торбу два хліби, кавалок сала і пішов тихими стежками, щоб ніхто з селян не бачив, на колєйову * станцію, з котрої мали виїхати лісоруби на роботу. Коли робітники посідали в вагон і рідні, котрі їх виряжали, пішли, цей одинак зайшов з другого боку поїзда, щоб його ніхто не побачив. Поїзд рушив, а він чіпається на ходу за вагон і поїхав. Зайшов до вагону, у вагоні були одні свої, люди з його села. Повитавшися *, питають його:

— Ти куди, Миколо, з торбою?

— Як «куди»? Та з вами на роботу. Що, не приймете мене в компанію?

— Та як тобі з нами в компанії бути, як ти багацький син?

— А я, — каже, — знаю робити не гірше за вас. Ті зраділи, що він буде з ними. Та й поїхали.

А вдома зачали пошуки. Де дівся Микола? Питали, перепитували, мельдували * в поліцію — всюди шукали, а вістки не було. До того дійшло, що по ньому подзвонили як по мертвому. Так пройшло два з половиною місяці. Родичі побивалися, у матері очі не висихали від сліз.

А тим часом лісоруби свою роботу закінчили і треба було від’їхати додому. Усі моцно заробили, забрали все своє і рушили в дорогу. Ішли лісами, піхтуркою *. До колєйової станції треба було йти довго. Пройшли добрий кусок і сіли на відпочинок біля джерельця. Напилися води, погуторили *, з’їли по кускови хліба. Та встали й пішли далі. Пройшли трохи, а Микола говорить:

— Хлопці, я на кілька хвилин затримаюсь. Ви йдіть помаленьку, а я вас догоню.

Він відійшов у сторону, а хлопці помалу пішли. Коли він рушив за ними в дорогу, то зблудив. Замість іти в той бік, куди пішли товариші, він пішов у противний. Натискає на хід, а догнати не годен. Що воно таке? Казав очікувати, а їх нема. Зачав він свистати, кричати на імена. Та ніхто не озивався. Він зачав натискати на хід ще дужче. Та нараз прийшов на те місце, де вони пили воду і відпочивали. Став і думає: «Та ж я вже тут був. А що далі робити? Вертати?» Він вернувся, але товариство було вже далеко. Вже не догнати, і він став іти вільною ходою.

А час підходив під вечір. Ішов він, ішов, у лісі зачало темніти. Зачав він задумуватися, що треба в лісі ночувати. А ліс безмежно широкий, і звірі хижі бродять. Де ночувати, щоб звірі не роз’їли? Думав вилізти на смереку. Та недобре це, бо задрімаєш, упадеш і розіб’єшся. Нічим прив’язатися до дерева. В темноті він втратив ту піхтурку і йшов лісом навмання.

Довго йшов і побачив, що десь далеко блимнула в темноті гейби * зірка. Він подумав: «Іду навпростець до того світла». І пішов, і скоро побачив кругленький домик. Угорі було віконечко, і через нього видно було, що всередині є світло. Обійшов кругом, обдивився — дверей нема. Зачав лапати по стіні. І намацав клямку. Відкрив і диво побачив. Стояв там округлий стіл, а кругом него крісла всілякого роду: і старіші, і новіші. Було й золоте, й срібне крісло, і залізне. А було одно й таке, що, здавалося, розсиплеться, якби сів на него. На одному з тих крісел сидів старий-престарий, сивий-пресивий дідусь. І зразу заговорив до него:

— Заходи, синку. Ти зблудив. Тебе щастя твоє завело до мене. Сідай на оте крісло. То твоє.

А він подумав: «Звідки цей дідусь знає, що я зблудив? І звідки тут може бути моє крісло?» Та й сів на то крісло. І тут він побачив, що дідусь посидить хвилинку на одному кріслі і пересідає на друге. І так пересідає й пересідає по колу. І сказав йому дідусь: котра дитина в світі під цю хвилину вродиться, то така їй доля суджена, яке було крісло. Як на золотім або срібнім кріслі буде сидіти в ту хвилину дідусь, то щаслива доля буде дитині, а як на розбитім дерев’янім, то буде бідувати цілий свій вік.

Дідусь розказує йому все, що з ним, Миколою, відбувалося. А він усе думає: «Звідки дідусь це знає?» Тут дідусь пересів на крісло, яке стояло коло хлопця, і мав уже сідати на крісло, де сидів хлопець.

— Встань, синку, бо я хвилину мушу сидіти на цьому кріслі. Посидів він там хвилину і пересів далі. А цей усе думає: «Де ж це я попав?» Дідусь говорить:

— Тебе, синку, привело сюди твоє щастя. Тебе хотіли женити. А тота дівчина була тобі не до вподоби, і через те ти втік з дому. Ти не знаєш, що по тобі вже й подзвонили. Тебе вдома мають за вже неживого. Як ти мене послухаєш, то твоя суджена буде з отого крісла.

І дід показав на золоте крісло.

—...Це дівчина, суджена тобі від бога. А та, що батько говорить, і та, що ти сам думав, то суджені від людей. Коли послухаєш мене і возьмеш ту, що я тобі сказав, то майно тої дівчини, що батько тобі сказав, у цілости перейде до тебе. Але батько тебе зречеться. Та пізніще і батькове майно буде твоє. Але це все буде з часом. А тобі прийдеться перенести великий встид від народу. Коли ти все виконаєш, як я тобі кажу, то все відбудеться так, як я тобі сказав. Але прийдеться тобі взяти дівчину в цигана. Він живе в вашім селі і має дві дівчині. Менша Анна, а старша

Марія. Та Марія вже похожала * дівчина. Її й цигани обминули. Але як возьмеш її, вона тебе буде любити і ти будеш любити її. Ти стань і подумай, чи зможеш усе це зробити. Як зможеш, то пообіцяй мені, що зробиш так, як я скажу. Але перш подумай.

І він подумав. Цей дідусь, мабуть, сам бог, бо знає все наперед. І Микола сказав:

— Виконаю все, як ви кажете.

В цей час дідови знову треба було сідати на то крісло, де сидів Микола. Він встав, а дідусь сів на його місце і каже:

— Лягай спочивай. Чим маєш, укривайся, що маєш, під голови клади, бо в мене в хаті більше нічого нема, тільки оці крісла і стіл.

Микола поклав під голову свою торбу і ляг не роздягаючись. Довго не міг заснути, бо гнітили його думки, як це все перебути. А дідусь продовжував пересідати з крісла на крісло по колу.

Над ранком зломив його сон і він твердо заснув. Коли прокинувся, сонце вже підбігло вгору. Не було ні домика того, ні дідуся з його столом і кріслами, а спав він під розлогим явором. І подумав він: «Місце, де я лежу, певно святе. Тут мені явився сам бог». Підвівся Микола, клякнув на коліна, помолився і попросив бога, щоб допоміг йому все це перенести. Та закинув торбу на плечі й пішов. Та недовго пройшовши, попав на стежечку, по якій ішов учора.

Прийшовши на колєйову станцію, нікого із своїх не застав, бо ті вже від’їхали. Діждавшись відходу ранкового поїзда, поїхав додому.

Товариство прийшло в село на півдоби раніше, ніж він. І в селі хлопці почули, що Микола пропав. А вони кажуть:

— Він не пропав, він був з нами на заробітках.

Почули і родичі Миколи, що він жив, здоров. Але де він? Пішли питатися до найближчого з тих, що був у компанії лісорубів. А той говорить:

— Правда це, він був з нами.

— А де він? Ви прийшли, а його немає.

І той розповів, як вони розійшлися в лісі. Почувши це, батьки то раділи, то знову втрачали надію.

А син надвечір приїхав. Зустріч була радісна, але й з плачем. Дорікали синови:

— Нащо ти таке зробив? Він відповів:

— Даруйте, я один у вас. Хотів справити таке весілля гучне, щоб споминали довгі роки, та й не хотів довести вас до великих витрат, хотів і сам заробити.

Батьки вже й раді були, що такого сина мають. І раді були, що син живе. Та батько думав одне, а син інше. Батько хотів багатої невістки, а син думав про обіцянку, яку дав дідусеви в лісі.

Підходили Великодні свята. Старі збиралися свататися до багацької дівки, а Микола думав про сказане дідусем. Коли наближалося весілля, Микола зустрівся з товаришем і сказав:

— Давай підемо сего вечора на вечорниці.

А вечером бере з дому кусак * солонини * і, заховавши його за широкий пояс і прикривши киптарем *, вийшов на вулицю, стрівся в домовленім місці з товаришем і пішли в центр села. А там стояв шиньк *, котрого господарем був жид. Микола говорить:

— Давай, Іване, зайдемо та вип’ємо по келішку горівки. Зайшли, випили, і Микола, щоб не бачив товариш, бере в жида пляшку горівки, сховав її за ремінь і пішли. Ідуть селом понад річкою, а там стояла хата цигана. Серед циганів багато музикантів, і в цего теж чути було в хаті скрипку.

— Давай, — говорить Микола до товариша, — зайдемо. Послухаєм, як циган грає на скрипці.

І заходять туди. А коли мали заходити, Микола сказав:

— Підожди, мені треба відійти.

Він пішов за хату. А в цигана були за хатою приперті два снопи лабузу *. Він заховав за ті снопи горівку й солонину. Та повернувся і зайшли оба до хати.

Марія сиділа на стільчику біля печі, а друга, Анна, була на печі. Циган грав на скрипці. Зайшли хлопці та й повели різні бесіди, як то буває, коли зайде в хату хтось посидіти. Товариш говорить:

— Пішли.

А Микола все його затримував, хотів сидіти довше. Коли увійшло далі в ніч, Микола говорить до цигана:

— Вуйку *, ви й не питаєте нас, чого ми прийшли. А циган відповідає:

— Та що я, хлопці, буду вас питати? Ви вже не діти. Та не прийшли до мене в старости, а зайшли послухати скрипки. А може, щось вам треба зробити? Може, клевець *, може, бабку *?

А Микола говорить:

— А чому би то не в старости? Може, й у старости. У вас є дві дівки.

— Хлопче, не насміхайся надо мною та й над моїми дівками. Ми ж не рівня. Ти багацький син, а я бідний циган, сиджу на зарінку *.

— А чого так говорите, вуйку? От я би якраз узяв вашу Марію. Що ви, не згідні? А ти, Маріє, пішла би за мене?

А циган далі з недовірою:

— Хлопче, не насміхався би ти надо мною та й над моєю дитиною. Вона вже й так побита долею, бо й цигани її не хочуть. То куди вона проти тебе? От якби Анна, то та ще молода.

— А я говорю про Марію. Я б хотів Марію взяти. А ти, Марія, згідна? Пішла би за мене? — питає він.

І товариш у цій хвилі думав: «От Микола! Побув трохи на роботі та такого там набрався». Бо думає, що той справді насміхається. А Микола говорить:

— Напився би я води. Чи є вода в хаті?

Марія схопилася із стільчика та й підносить Миколі води. А Микола, напившися води, говорить до неї пошепки: «За хатою в лабузі стоїть горівка та й солонина». Дівка задумалася. Що за горівка та й солонина? А Микола продовжує далі:

— Ну то що, вуйку, не хочете віддати Марійку за мене? Циган далі з недовірою. Усе повторює своє:

— Не насміхайся.

Микола бере Марію за руку, стає посеред хати і питає:

— Ти згідна, Маріє, щоб я з тобою женився?

Дівка з сорому не відповідала нічого, бо не вірила, що це правда. А Микола сказав:

— Беріть хліб і по закону переривайте нам хлібом руки.

Та в цигана не було й цілого хліба, бо вже був відкраяний на столі. Микола й говорить товаришеви:

— Бери хліб і переривай.

Той узяв і, не вірячи, що це правда, перервав руки. Тоді циган подумав, що це щось схоже на правду. Як раніше ганив * дівчину перед хлопцем, так раптом зачав прихвалювати:

— Та це в мене робітниця, ця в мене весь дім удержує. Ти з нею будеш жити, як у раю. Ця буде тобі ноги мити та й юшку пити. Не дасть тобі нічого робити. Будеш коло неї, як Адам у раю. Марічко, ти в мене ціла господиня, ану шукай щось старостам. Щоб по закону за стіл сісти та перекусити.

А сам циган знає, що нічого в хаті нема, крім того хліба, котрим переривали руки. І спало Марії на гадку, що Микола шепнув їй про солонину й горівку за лабузом. Вийшла надвір і за хату. А там справді кусак солонини й літра горівки. І по цему зрозуміла, що все це таки правда. Вносить то, кладе на стіл. Циган не міг збагнути, звідки це взялося. І зачав ще дужче прихвалювати доньку.

— Це в мене господиня цілого дому. Прошу, сідайте за стіл. Сіли, а товариш усе думає, що Микола так грубо жартує. Та й підмовляє Миколу: «Пішли вже». А Микола вів бесіду про день весілля.

Врешті вони виходять. Товариш наперед, а Микола, не беручи капелюха на голову, за ним. Вийшовши надвір, товариш каже:

— Що ти, Миколо, пам’ять загубив? З циганами жартуючи, й капелюха забув?

Та й то вже пізня ніч була, кудись далі йти до дівчат уже не пора. Микола каже:

— Чого це пам’ять загубив? Та ж ти свідком був, руки переривав. Я ж лишаюся тут, бо мені додому йти нічого. Я ж посватав дівчину. А ти йди здоров, дякую тобі, що був мені старостою. Пробач мені, як колись у парубоцтві, може, обідив тебе. Прости мені, я тут остаюся.

Іван сплюнув.

— Здурів ти, Миколо. Та й пішов.

На другий день рознеслася по селі вістка, що Микола посватав у цигана дівку. Коли про це довідався батько Миколи — а Микола таки не повернувся додому, — побіг батько до цигана. А циган, як звичайно, клепає собі на ковадлі. Батько напав на цигана:

— Де мій Микола? Ти, мальфею *, що синови моєму зробив? Де сховав його? Віддай мені сина.

А циган йому у відвіт * :

— Хіба я до тебе за сином ходив чи я в тебе сина брав? Чого ти на мене напав? Вибирайся, а то я тобі цим молотом зараз голову розіб’ю.

Той не мав що робити і повернув додому з нічим. А циган як оголосив між циганами, що такого зятя здобув, то цигани збіглися, порадилися, зложилися і справили таке весілля, якого рідко бачило село. І музика була рідкісна, бо зібралися всі циганські музиканти.

А вдома в молодого велика розпука. Батько з устиду зрікся сина, а мати, ридаючи, билася головою, що втратила рідну дитину.

Весілля відбулося, весільні розійшлися. Молодий з устиду не смів показатися межи людьми. Ховався, щоб ніхто його не побачив. Як ніхто не бачив, він допомагав тестеви в кузні. А Марія, його жінка, зовсім не встидалася і тішилася своїм чоловіком. А що були бідні, то вона день-у-день ходила поміж люди робити. А що була робітна, то вечером ідучи додому, з кожної хати не відрядили її порожньоруч. Поверх плати за роботу хто давав ґарнець * молока, хто хліб, хто кавалок солонини. І жили вони непогано. Він зробився здоровий і сильний, бо майже нічого не робив, а добре їв. А вона мала велику радість і втіху, прибувала в силі і стала краща, як була раніше. І щоранку, доки піде на роботу, накладала ватру * і щось чоловікови готувала їсти. А щоб приготувати, треба було дров. А в цигана їх не було, то вона бігла на берег річки і збирала плавиння *. І, збираючи те плавиння, побачила великий пень, що його принесла велика вода. А коло него нагромадилася купа різного хмизу. Туди вона бігала щоранку набрати на ватру дров. Коли одного разу прийшла по хмиз, зауважила, що в тім хмизі щось блиснуло. Розкидала хмиз, а там великий котел з золотом. Прикрила його, набравши тільки на одну ватру хмизу, і повернула додому. Збудила Миколу.

— Шукай мішка, бо я знайшла золоті гроші.

Попоїли, вона пішла на роботу, а він думає: «Де взяти мішка? Та деінде, як не в рідної мами?» Прокрався городами, кукурудзами до батьківського дому і, на щастя, побачив, що подвір’ям переходила мама. Він озвався тихим голосом з кукурудзів. Глянувши в той бік, мама побачила сина і з плачем кинулася до него, промовляючи:

— Сину мій, що ж ти наробив! Він маму заспокоював:

— Про все поговоримо пізніше, а тепер дайте мені міха. Жінка заробила збіжжя, треба везти в млин, а я не маю міха. Позичте міха.

Щоб уберегти сина від батька, бо той грозився його вбити, мати винесла новий, ще не вживаний міх. Кидає в міх кусак солонини, кидає хліб, виносить це синови в кукурудзи та й говорить:

— Тікай, щоб батько не бачив. А він сказав:

— Нащо цего всего? Я маю їсти по достатку.

— Мішок не будеш повертати, най останеться в тебе.

Дочекавшися вечора, Марія повернула з денної роботи і докладно розповіла йому про свою знахідку. Підождали, поки добре стемніло, та й пішли забрати найдені гроші. Витягнули той котел, роздивилися. Там було зо дві ґелетки * золотих монет, які тоді не ходили в обігу, але мали свою ціну. Та й подумали вони: «Де це схоронити, щоб ніхто не бачив навіть з домашніх?» А було в них невелике піддашшя. Вони порадилися і закопали там гроші разом з кітлом. Закопали, прикрили, що не було й знаку. Тільки взяв Микола кілька золотих монет, і за них постарали * собі вони обоє гарне вбрання.

А що пройшов уже від весілля довший час, то Микола зачав показуватися на люди. І вбравшись у прегарне вбрання, пішли вони обоє в неділю в церкву. Люди показували на них і тихо перемовлялися між собою: «Дивися, що цигани можуть».

Підійшла осінь. У дівчини, котру батько йому пропонував, теж банували *, що втратили такого гарного зятя. Та трафився їм з другого села ще заможніший хлопець. І теж одинець. Родичі дівчини погодилися віддати її на друге село і домовилися про весілля. Це нібито в докір Миколі. На весілля запросили й цигана. А циган сам не йде, а посилає з гонору дочку з зятем. Миколу не запросили, але як циган прислав, то що мали казати? Молоді збираються на весілля та хотять дуже гонорово себе подати. Спекли такі колачі в дарунок, що по одному в бесаги * пішли. Ліжник * купили молодій.

А на весіллі люди знов кажуть:

— Дивись, що цигани можуть.

Коли прийшло до повниці *, Микола кинув стільки грошей, що лише тато й мама таку суму давали. А Марія подала в дар ліжник. Ніхто з весільних гостей такого дару не підніс, як вони.

Коли дійшло до того, що молодий приїхав по молоду, то родичі молодої були в такім жалю, що розридалися. Жаль їм було, що зостаються самі на старі літа. Батько молодої говорить до весільних гостей:

— Гості мої дорогі. Якби ви знали, як мені прикро і жалко, що ми, мавши одну дитину, остаємося на старі літа сиротами. Якби хто дав ґелетку золота, я ціле майно йому віддаю і їду з дочкою на чуже село.

А Микола говорить:

— Вуйку, ви не жартуєте?

Цей видивився на него та й говорить:

— Я ж не дитина.

Та й думає він: «Відки в цигана може бути ґелетка золота?» А Микола каже:

— Я говорю при свідках, при всьому народі, що хочу купити ваше господарство. Тільки треба підождати, щоб я приніс золото.

Старий відповідає:

— Підождемо.

— То дайте мені бесаги, що були з колачами. Піду по гроші, бо жінка моя заробила, та й я щось заклепав у кузні.

Весільні нікуди не розходилися, бо всі хотіли побачити ґелетку золота. Звідки в цигана могло взятися стільки золота?

Миколина жінка залишилася на весіллі, а Микола сам подався з бесагами по гроші. Наугадь набрав у бесаги, щоби була ґелетка, приніс.

— Давайте ґелетку.

Коли принесли ґелетку, Микола сказав:

— У нас була умова — ґелетка. А що буде поверх ґелетки — моє.

Висипав у ґелетку, а що впало, то він собі позбирав. Усі весільні гості ахнули з дива та тільки перешіптувалися: «Дивися, що цигани можуть». А батько молодої підніс Миколі ключі від свого дому. Та й каже:

— Ми ще будемо докінчувати весілля. А через три дні поїдемо до нотаріуса і закріпимо умови продажу.

А Микола, взявши ключі, говорить:

— Я тепер господар тут.

— Ну та ж так. Я все продав тобі.

— То тепер будете слухати мене. Ходім зо мною. Виходять до сіней. А там стояла велика скриня. Питає Микола:

— Що в цій скрині?

— Різне вбрання й прибори.

— А котрий ключ від неї?

Той показав. Микола виділив цей ключ і віддав хазяїнови.

— Пішли далі.

Заходять до стайні. Там була різна худоба і п’ять пар коней. Микола розглянувся. Була там пара коней, сивих як голуби. І сказав Микола:

— Ці коні мають окремого фірмана *?

— Мають.

— Давайте його сюди.

Господар покликав фірмана. Коли той явився, Микола спитав:

— Ти їздив цими кіньми?

— Я.

— Запрягай їх і щоб зараз був перед порога.

Коли той стояв з возом перед порога, Микола приказав, щоб винесли з сіней ту скриню і поклали на віз. Коли це зробили, Микола сказав:

— Оце я вам дарую. Щоб ви не їхали до дітей упорожні. А ти відвезеш це туди, а відти прийдеш пішки.

Старий господар поїхав з жінкою до зятя, а Микола лишився на господарстві. І доноситься до його батька, що він купив те все господарство. Батько уздрів, що це не жарти. І зачав думати, як йому бути.

— Я зрікся такого доброго сина.

І дуже постарів він. Господарка * його зачала упадати. А тим часом Микола все розбудовує свою ґосподарку. Докуповує землю. А підбавив землі, то підбавив і худоби.

Одної ночі старий довго думав і не спав цілу ніч. А поза північ не видержав і говорить до жінки:

— Оксано, ти спиш? Бо я не можу заснути. Жінка питає:

— А що таке на тебе найшло?

— Дуже я помилився, що зрікся сина. Ґосподарка впадає, а доглянути нікому. А син яким господарем зробився. От і думаю, як би зробити, щоб сина перепросити.

— Видиш, я тобі казала, що непотрібно такого, а ти мене не послухав. Видно, так нам судилося, щоб на старі літа бідувати.

А він говорить до жінки:

— Знаєш, я щось надумав. Зараз ніч, і вже недалеко до днини. Я піду до сина, щоб ніхто не бачив, і поговорю з ним. Може, він мені простить. А якщо вижене, то ніхто не буде бачити, бо ще темно.

Жінка зраділа цим словам. Бо, звичайно, жінка завжди м’якша на сумлінню. Та й говорить вона:

— То йди, доки ще днини немає.

Узяв батько палицю в руки та й подався до сина. Ціле село ще спало твердим сном. Коли підійшов до синового двору, там уже світилося. Підійшовши до дверей і набравши смілости, він закричав:

— А повставали, ґазди?!

З двору обізвався голос жінки:

— Повставали, повставали.

Марія вийшла, відчинила і, побачивши перед порогом батька, скрикнула:

— Миколо, вставай! Ти ще спиш, а твій старенький батько вже прийшов до нас.

Микола на голос жінки схопився, не розуміючи, що сталося. А Марія вже несла батька на руках, як дитину, до хати.

— Бачиш, ми ще спимо, а старенький батько прийшов відвідати нас.

На цей крик пробудилася вся домашня челядь. Марія положила батька на ліжко, розгорнула, роззула, вкрила його, розпитувала про здоров’я.

— Що мама робить? Як ся чує мама?

А батько плаче. Думав, що зустрінуть його, як ворога, а зустрінули, як рідного. Ледве відійшов від плачу і сказав:

— Сину, прости мене, що я тебе, рідної дитини, зрікся. Микола сказав:

— Батьку, я й так на вас не гнівався, бо знав ваше горе і ваш устид і вірив, що то все направиться, бо мені так заповів бог.

— То як тепер буде?

— Я до вас уже не маю змоги повернутися, бо в мене ґосподарка в чотири рази більша за вашу.

Батько сказав:

— Я бачу. Як оце ти мене простиш, то роби так, як твоє сумління говорить.

І сказав Микола:

— Буде так, батьку. Я буду управляти всім. А ви будете, як звичайно, нашими родичами. Від сьогодні робіть по господарству що схочете і що зможете. Будете в нас чи будете в себе вдома — де собі схочете, там будете. Ідіть покутайтеся, і сьогодні цілий день буде в нас набуток, святочний день.

Поїхали та привезли маму і цілий день набувалися. І щасливі були.

Походження та примітки

* Ві́но — посаг нареченої.

* Маю́чий — заможний.

* Колєйо́вий — залізничний.

* Повита́тись — привітатись.

* Мельдува́ти — доповідати, повідомляти владу.

* Піхту́рка — стежка.

* Гуто́рити — розмовляти.

* Ге́йби — ніби.

* Похожа́лий — старший, досвідчений.

* Куса́к — шматок, кусок.

* Солони́на — свиняче сало.

* Кипта́р — кептар, гуцульський верхній хутряний одяг без рукавів.

* Шиньк — шинок.

* Лабу́з — бадилля.

* Ву́йко — дядько.

* Клеве́ць — молоток.

* Ба́бка — пристрій, на якому клепають косу.

* Зарі́нок — необроблена земля біля річки.

* Га́нити — осуджувати, виражати незадоволення.

* Мальфе́й — чаклун.

* Відві́т — відповідь.

* Ґа́рнець — дерев’яна посудина; міра об’єму рідини і сипких продуктів.

* Ва́тра — вогнище, багаття.

* Плави́ння — колода і гілки, принесені повінню.

* Ґеле́тка — бочечка місткістю 25 літрів.

* Постара́ти — придбати.

* Банува́ти — сумувати, тужити.

* Беса́ги — дві з’єднані одним полотнищем торби, які перекидають через плече (на груди й спину); сакви.

* Лі́жник — (джи́рґа) — гуцульське вовняне укривало на ліжко.

* По́вниця — дарування грошей молодим на весіллі.

* Фі́рман — візник, кучер.

* Ґоспода́рка — господарство.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Черганівка, Косівського району, Івано-Франківської області
9 квітня 1984 року
Оповідач: Дущук Петро Юрійович (1912 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.