В одній хаті здох котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть.
Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить. Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом. — Треба його конче позбутись, бо ні одна не останесь живою». — «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу, — сказала маленька. — Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тогді здалека будемо чути, як він біжить; от і поутікаємо». — «Дуже добра рада», — сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але котра завісить котикові дзвіночок на шиї?» — спитала одна мишка.
Усі поглянули одна на другу і замовкли; не найшлась така відважна. А кіт тимчасом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній.
Мишача рада Українська народна казка Полтавщини
Зібрались раз миші і почали гомоніти, що таки треба щось думати з тим котом, бо далі вже витримати не можна! Відколи господиня стала зачиняти його в хаті та в коморі, настало чисте горе. То того, то другого в мишачій громаді не дорахуєшся! Та ще ж таки проклятий той кіт, аби ж нападав так, щоб заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що й не чуть, та й заляже десь у закамарку щільненько. Що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачити! Тільки загляне якесь мишеня — скак і вихопив своїми пазурами.
— Ну, що ж його зробити? — міркують миші далі.
Одні кажуть:
— Отруїти.
— Так як же ти його отруїш? — кажуть інші. — Отрути, яку господиня з ласки своєї для нас порозкладала, він не їсть. Десь-то знає, проклятий, що воно таке, а іншої отрути в нас нема.
Дехто каже:
— Застрелити його!
А на це інші:
— Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї.
Аж тут обізвалася одна миша:
— Знаєте що, друзі? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближається. Та й будемо так остерігаться! А дзвіночок ось є тут у коморі коло кінської збруї. Малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного й понести!
— От розумно придумано! — загукали інші миші. — Ну, та й дотепно ж! Отже, там і зробим.
Навтішались миші тією вигадкою, а потім кажуть:
— Ну, добре. Дзвіночок, то дзвіночок! І одгризти його не штука. А хто його котові на шию повісить? Еге, хто ж повісить?
Дивляться миші одна на другу, ніхто не озивається. Далі й розходитись почали, посумувавши.
А та мишка, що порадила ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла. Отож-то й воно! Радити не штука, а самому діяти супроти лиха, то інша річ.