Українські народні казки

Молодий мисливець

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі мати й син. Сина звали Тарасиком. Проворний був хлопець, але не було у них достатку. Дуже любив свою матір Тарас, у всьому їй допомагав. Була в нього одна мрія — стати мисливцем.

Одного дня зібралося троє чоловіків на полювання. Тарас з ними проситься:

— Візьміть мене з собою, я теж промишляти хочу.

Чоловіки побалакали між собою і кажуть:

— Рано тобі промишлять! Молодий дуже. І батько твій рано помер, нічому тебе навчити не устиг. Від такого мисливця яка користь?

Хлопчик на своєму стоїть:

— Візьміть! Я біля вас учитися буду.

Один із мисливців сказав:

— Так просе, чого не взяти?

Згодилися, узяли. У лісі у мисливців дерев’яний балаган стояв. У балаган прийшли, там ночують. Рано-вранці прокинулись, найстарший говорить:

— Поганий сон мені приснився! Неначе вовки до нашого балагана прийшли, перед дверми сидять.

Трохи відкрив двері інший мисливець, подивився, назад відкинувся. Правда, прийшли до балагана вовки, перед дверима сидять. Шість вовків хвостами по землі метуть, вуха настовбурчують. Як тут із балагана вийдеш?

День тремтять у балагані мисливці, уночі не сплять, трясуться. Уранці визирнули, а п’ять вовків пішли, один залишився.

— Ну, і цього пересидимо, — один одному сказали.

П’ять днів сиділи, проїли всі запаси, від спраги пропадають. А вийти бояться, бо вовк від дверей не одходить. На шостий день старший мисливець сказав:

— Цей, доки одну людину не заїсть, не піде геть!

Усі мовчать. «Ні» не кажуть, бояться боягузами видатися, «так» не кажуть, бо не хочуть вовку до пащі лізти.

Тут старший знову сказав:

— Ніж шістьом пропадати, нехай краще один помре.

Молодший запитав:

— Хто ж піде?

— Ти й підеш! — закричали мисливці. — У нас жінки, діти, а ти однаково сирота. Одна мати в тебе, та й то стара.

Шо хлопчику робить? Розкрив двері, став на порозі. І вовк біля порогу ходе. Хоче хлопчик під його черевом проповзти, вовк велику голову нагинає. Хоче перескочити, вовк задирає голову вверх. Тоді хлопчик немов униз кинувся. Нагнув вовк голову, хлопчик на вовкову голову ногою сперся, підстрибнув, за гілку дерева схопився. Усе вище й вище лізе. Вовк загарчав, по дереву лапою вдарив так, шо затряслось воно з коренів до верховіття. Потім розбігся, стрибнув та прямо в розвилку дерева головою утрапив. Повис, лапами б’є.

Тут мисливці вискочили з балагану. Хлопчик їм з верховіття дерева кричить:

— Стріляйте у вовка, поки він із розвилки не вибрався!

Мисливці не слухають, у різні боки кинулися.

— Ех, ви! Мене одного в біді зоставили! — зітхнув хлопчик. — Добре, шо вовк міцно застряв.

Спустився він по бокових гілках на землю, сказав вовку:

— Хотів мене з’їсти, сам здобиччю дерева став!

Душить дерево вовка, нічого він відповісти не може, тіко дивиться на хлопчика. Із лівого ока світла сльоза у нього котиться. Пожалів його хлопчик. Узяв сокиру в балагані, став гілку рубать, шо од стовбура в бік одходила. Недовго і рубати довелося, затріщала гілка під вагою вовка, зламалася. Вовк на землю впав.

Тарасик каже:

— Шо зробив, те зробив, а ворога до життя вернув.

Вовк йому одказує:

— Не ворогу, а товаришу ти життя подарив. Я тобі за це мисливську вдачу дам.

Попрощався з хлопчиком і пішов. Хлопчик думає: «Треба свою вдачу попробувати!»

П’ять силець поставив на лисицю. У балагані спать ліг. Виспався, пішов сильця передивлятися. В одне тільки сильце поганенька лисичка попалася.

— Ця здобич — не здобич! — сказав собі. — Чи багато за такого виручиш? Видно, обманув мене вовк.

Проте знову сильця понаставляв. На цей раз йому в три пастки хороші лисиці потрапили.

Так і пішло. Кожного дня здобич. Під кінець таких трьох лисиць здобув, що й ціни їм немає. Руде пухнасте хутро в них, струсиш шкірку — блиск по ній біжить.

— Тепер не соромно і додому повернутися! — сказав собі Тарасик.

Вирушив. Доки світло було, біля села перечекав, у кущах ховався. Уночі у свою хату прокрався, багаті шкури в скриню сховав, тільки одну поганеньку на виду зоставив. Став кришку закривати, заскрипіли петлі.

Тут прокинулася мати. Сина обняла, заплакала. Сказали їй, немов сина вовк розтерзав. Скільки вона сліз пролила, шо, думалось, усе виплакала, а тепер на радощах полилися струмками. Про те, шо здобичі не видно, не сумує, на поганеньку лисячу шкурку навіть не глянула. Шо їй лисиці, коли син живий.

Ранком по всьому селі чутка розійшлася — повернувся Тарасик! І ще один одному передавали, шо не з порожніми руками прийшов. Як це провідали? Звідки дізнались? Та дуже просто! Усім відомо: якщо вовк смерть не приніс, виходить, вдачу подарив.

Ще й сонце не високо піднялося, прибіг до Тарасика багатий сусід, той, що завжди у мисливців хутро скуповував.

— Ну, показуй здобич, — каже.

Хлопчик першу лисичку показав. Похитав головою багатій:

— Хіба прийшов би до тебе через таку погану шкірку!

Хлопчик йому відповідає:

— Хто для другого кроку ногу заніс, той повинен був і перший крок зробити.

— Проте, шо до чоловіка не доріс, вже хитрощів навчився! — здивувався купець.

— Під лапою вовка одна мить за рік вважається, — хлопчик відповів.

— Ну добре, куплю в тебе цю шкірку, далі показуй.

Став хлопчик із скрині шкірки виймать. Спершу ті, шо хужіші збув, потім ті, шо кращі. За кожну шкірку гроші бере, віддає матері. Тільки насамкінець витягнув трьох безцінних лисиць, розклав перед багачем, У того очі заблищали, руки затряслись. Усі гроші він із торбини висипав, навіть рахувати не став. Схопив лисиць, побіг до себе!

Пішла нужда з дому хлопчика. Тепер мисливці Тарасика із собою звали. Він не тільки сам удачливий, а й іншим вдачу приносе. Молодий мисливець з усіма ходив, нікому не відмовляв. Лише з тими трьома, що його вовку на поживу кинули, ніколи разом не полював.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

209 (7155). Молодий мисливець. СУС —. Записала Дейнега Марина 2009 року. Ляшко Олена Юхимівна (1918). Дніпропетровська область, Васильківський район, Васильківка