Українські народні казки

Молодильна вода

Українська народна казка Закарпаття

МОЛОДИЛЬНА ВОДА — Українська народна казка Закарпаття
МОЛОДИЛЬНА ВОДА — Українська народна казка Закарпаття

Був де не був один мельник. Він знав лікувати хворих; так добре лікував, що слава про нього розлетілася по цілій державі.

Лікарі заздрили йому, розсердилися на нього і на своїх зборах заборонили йому лікувати.

Тепер мельник не смів відкрито допомагати людям, лише таємно, аби ніхто не видів...

Раз захворів у тій державі старий цар.

Скликали до нього найрозумніших дохторів, айбо ніхто не міг вилікувати царя. Тоді його син каже:

— Няньку, я чув за мудрого мельника, який допомагає людям і знає всякі ліки... Може, він би вилікував тебе?

— Та де живе той чоловік?

— Там і там... Я привезу його на бричці... І царевич знайшов мельника.

— Добрий чоловіче, — каже йому, — я чув, що ти на всяку хвороту знаєш ліки... Чи вилікував би ти мого нянька?

— Мені дохтори заборонили ходити до хворих...

— Не бійся нічого... Ми тобі дозволяємо.

— Ну, то попробую...

І привезли мельника в царську палату. Видить: всі кімнати завалені ліками. Таке повітря, що дихати не можна.

— Перенесіть царя, — наказав мельник, — в інше місце... І царя перенесли в другу кімнату, і мельник почав його лікувати своїм зіллям...

Не минув і місяць, і цар виздоровів. Дуже радів і щедро нагородив мельника... А той, коли відкланювався, сказав:

— Пресвітлий царю, тепер ви здорові і можете управляти державою... Але можна б вчинити так, що станете молодим, таким, як вісімнадцятирічний леґінь... Є на світі така вода, від котрої люди молодіють. Якщо нап’єтеся тої води, станете молодим...

— Та де знаходиться така вода?!

— Там і там... Ваші сини можуть принести її... Царські сини слухали бесіду мельника і нараз взялися знайти ту воду і принести своєму нянькові... Спочатку зібрався старший. Сів на коня і рушився в дорогу...

Іде, іде, іде... Раз увидів широку і глибоку воду. Через неї можна перейти мостом, але той міст обертається швидко на качачій лапці... Думає, як би перейти на другий бік... Коли задуманий стояв, з’явилися якісь люди.

— Як сей міст перейти? — питає.

— Сей міст обертаться цілий день і цілу ніч... Лише ополудні і опівночі стає на короткий час...

Почекав царевич до дванадцятої години, і міст справді став. І перейшов на другий бік. Позирає: веде путь, викладений із самих грошей. Царевич побоявся іти тим путем і зійшов на обочину. Іде, іде... Видить — парадний готель. На дверях табличка: «Їсти, пити, гуляти. Днесь задаремно, а завтра за гроші».

Не встиг царевич прочитати, як вибігли дівки-кішасоньки, обступили хлопця, хватають його за руки і тягнуть всередину.

— Прекрасний принце, ідім всередину!

І повели його в готель... Їдять, п’ють, гуляють цілий вечір, цілу ніч...

Вранці царевич хоче заплатити за готель, кладе на стіл гроші.

— Ми такі гроші не приймаємо. Це не наші гроші...

— Та що буде? Як з вами розрахуватися?

— Залишишся днесь тут і відслужиш... І пробув день до вечора і говорить:

— Ну, пускайте мене геть, я вже вам відслужив.

— Ти відслужив за вчорашнє... А днесь ти знову напив, нагуляв...

— Та як заплатити вам?

— Будеш завтра служити...

Так царевич застряв у готелі... Кішасоньки його заманули...

А вдома отець чекає й журиться:

— Нема нашого старшого сина. Недобре віщує мов серце... Щось із ним сталося...

І сумний ходить по кімнатах, сон його не бере... Середущий син пожалів свого няня і збирається в путь...

— Іду я шукати свого брата...

— Іди, синку, але сокотися, аби й ти не попав у біду... Осідлав коня, набрав повні кишені грошей і рушився. Іде, іде, іде... Увидів широку і глибоку воду. Через неї можна перейти мостом, але той міст обертається швидко на качачій лапці. «Ба як би перейти на той бік?» — гадає собі... Раз лиш з’явилися якісь люди.

— Як дістатися на той бік, — питає.

— Міст обертається цілий день і цілу ніч. Лише на полуднє і опівночі стає, і тоді можна перейти.

Царевич почекав до дванадцятої години, і як міст став, перейшов воду... А на другім березі — путь, викладений з самих грошей... Царевич побоявся іти тим путем і зійшов на обочину. Іде далі. І видить: парадний готель! На дверях табличка: «Їсти, пити, гуляти. Днесь задаремно, а завтра за гроші».

Не встиг прочитати табличку, вибігли дівки-кішасоньки, обступили його, хватають за руки й тягнуть всередину.

— Прекрасний принце, ідімо всередину!

І повели його в готель. Їдять, п’ють, гуляють цілу ніч. Вранці царевич хоче заплатити за готель, кладе гроші на стіл.

— Ми такі гроші не приймаємо. Це не наші гроші.

— Та що буде? Як з вами розрахуватися?

— Залишишся нині тут і відслужиш борг...

Царевич пробув у готелі до вечора, їв, пив, гуляв. Увечері говорить:

— Відпускайте мене геть, я вже відслужив свій борг...

— Ти відслужив за вчорашнє, а днесь знову напив, нагуляв.

— Та як заплатити?

— Будеш завтра служити...

Так царевич залишився у готелі. Кішасоньки і його заманули... А дома отець журиться:

— Ба де наші сини? Ні старший, ні середущий не вертаються. В якусь біду мали попасти...

Тоді наймолодший каже:

— Няньку, іду я глядати своїх братів. Я їх мушу знайти і привести додому.

Отець головою крутить:

— Ото були старші і розумніші й пропали без вісті... А ти найменший...

Хлопець просить вітця:

— Нічого, що, я ще молодий... Я мушу знайти братів... Пустіть мене, няньку...

І пустив його цар... Хлопець осідлав коня, набрав повні кишені грошей і рушився в путь.

Іде, іде, іде... Прийшов до великої води. Видить: міст крутиться на качачій лапці. Сів на березі і позирає...

З’явилися люди і питають його:

— Що ти за один? Кого чекаєш?

— Так і так... Я царський син, шукаю своїх братів. Хотів би перейти воду...

— О дванадцятій міст зупиниться і можеш перейти на той бік.

«До полудня ще далеко, — думає хлопець, — встигну щось перекусити».

І вийняв з тайстри їжу, пригостив людей і сам почав їсти... Люди чудуються:

«Такий великий пан і з простими людьми став у бесіду і припрошує їсти!»

— Ти принц, а не ганьбишся з нами їсти за одним столом...

— Чого би я ганьбився. Таж усі ми люди...

— Ти добрий чоловік... Такого ми ще не зустрічали. Коли ти такий добрий, ми й тобі добре порадимо. Як будеш на тому березі, увидиш путь, викладений з грошей. Не бійся, ступай сміло тим путем, бо ото гроші нашої держави... Потім увидиш готель з табличкою: «Їсти, пити, гуляти. Днесь задаремно, а завтра за гроші». Вибіжать до тебе дівки-кішасоньки і будуть тебе тягнути всередину на гуляння. Ти їм скажи: «Як ся верну, то поверну». Лиши їх і не оглядайся... Підеш далі десь кілометр і там буде срібний сад, обкладений довкола срібною огорожею. Не творися, що все замкнено. О дванадцятій годині ворота самі втворяться... Зайди в сад і увидиш криницю з живою водою. Набереш собі води... Коло криниці буде стіл, а на столі — хліб, вино, гроші. Візьми хліба, вина і грошей і склади в свою сумку. Коло стола увидиш на постелі прекрасну дівку. Розв’яжи з неї шаблю і припасуй їй свою шаблю, можеш коло неї припочити... І тікай геть з саду...

Хлопець вислухав пораду і подякував...

Вполудні міст став, і хлопець перейшов на другий бік. Позирає: справді путь, укладений грошима, і гроші цієї держави...

Сміло пішов тим путем і прямо до парадного готелю.

На дверях прочитав табличку: «Їсти, пити, гуляти. Днесь даремно, завтра за гроші», і вибігли дівки-кішасоньки, обістали його довкола і почали тягнути в готель... Але він сказав:

— Як ся верну, то поверну! І лишив їх...

Іде далі... Прийшов до срібного саду, обгородженого срібною огорожею. Почекав до дванадцятої години, і втворилися срібні ворота. Заскочив до саду, набрав з криниці живої води, взяв зі стола хліба, грошей, наблизився до постелі, де спала прекрасна дівка з шаблею... Шаблю відв’язав і взяв собі, а дівчині дав свою... Учинив з нею, що хотів... і тікай! Встиг пробігти через ворота, і ворота за ним зачинилися... Дівчина схопилася з постелі, кинула шаблею за хлопцем, айбо ота шабля була не її, не вогняна шабля, а бляшана.

Так хлопець врятувався від смерті.

Іде, думаючи: «Ба що знаходиться за тим срібним садом? Хотів би я знати!»

І рушився туди... Раз чує крик, шум, йойк... Ніби люди билися... Прийшов ближче, а там справді битва, війна. Царі воюють межи собою. Люди падуть, як мухи, кров тече потоками...

Хлопець витяг свою вогняну шаблю, махнув нею, і множество війська, як трава під косою, лягло...

Царі перестрашилися і почали просити-молити хлопця:

— Витязю, останови вогонь.

— Остановлю, якщо помиритеся... Видите цю шаблю? Мені досить махнути вогняною шаблею, а всі погинете... Відтепер будете жити в мирі, інакше все порубаю на куски...

І царі дали клятву, що більше воювати не будуть, що будуть вічно жити в мирі.

Учинили велику гостину... Айбо в тій державі хліб не родився. Ніхто про хліб і не знає.

— Що ото, хліб?

Хлопець показав їм той хліб, котрий взяв зі стола в срібнім саду.

Цар і пани дивляться-обдивляються хліб, чудуються... Покуштували... І полюбився їм. Хвалять...

А за той короткий час, коли вони обдивлялися хліб, в цілій державі з’явилося «щось біле, кругле, тяжке». Народ чудується: ба що ото? Прийшли питати царя.

— Ото хліб, — каже цар. — Хліб їдять всі люди на землі...

В тій державі хліб був заклятий і не родився. Стояв заклятий на столі в срібнім саду, доки до нього не дотулився хлопець... Як його хлопець взяв у руки, знов почав родитися по всій країні...

Народ радіє, веселиться, бо наш витязь вернув йому життя — хліб...

Кінчилася гостина у першого царя, і хлопець пішов до другого. І той зробив велику гостину. Їдять, п’ють, гуляють, айбо вина на столі нема...

— У нас звикли на гостині вино пити, — говорить хлопець.

— Що ото, вино?

— Зараз вам покажу, — і витяг із сумки пляшку з вином, котре взяв у срібнім саду.

Попробував цар, попробували міністри, і всім дуже полюбилося...

За той короткий час, коли вони гостилися, вино з’явилося в цілій державі... Народ чудується:

— Ба що ото за вода? Прийшли питати царя.

— Ото вино, — каже цар, — пийте на пожиток. Пийте в міру, бо як много пити, будете п’яні...

В цій державі вино було закляте і не родилося... Воно стояло закляте на столі в срібнім саду, доки до нього не дотулився наш витязь. Як взяв його в руки, знов почало родитися по всій країні...

Оба царі мали красні дівки і хотіли би їх віддати за нашого витязя.

— Вибирай собі дівку, котра тобі любиться.

— Я не можу женитися, бо мушу нянькові понести живу воду.

— Живу воду понеси, а потім вернися. Ми будемо тебе чекати...

— Добре, вернуся, — пообіцяв хлопець.

Сів на коня і поскакав в отой готель, де пропали його браття.

Вибігли до нього дівки-кішасоньки.

— Прекрасний принце, зайди в наш готель...

І повели його всередину, посадили за стіл. Їв, пив, гуляв цілу ніч. Вранці збирається геть:

— Хай вас виплачу... Висипав гроші на стіл.

— Такі гроші нам не треба, то не наші гроші...

Тоді хлопець показав їм гроші, котрі взяв в срібнім саду.

— Якщо й ці вам не любляться, — каже, — маю ще інакші.

І почав їм кидати на стіл... Кішасоньки злякалися:

— Йой, пропали ми... Цей купив увесь наш маєток... Купив наш готель...

Кинули хлопцеві ключі й повтікали, щезли...

А він узяв ключі і пішов відчиняти кімнати. Відімкнув одну, відімкнув другу, третю... десяту... В кожній кімнаті повно людей, замучених, ні живих, ні мертвих.

— Що ви тут чините? Як ви сюди попали?

— Так і так... Гуляли з кішасоньками.

— Ну, тепер ви вільні. Ідіть собі додому... А хто не має домівства, може тут залишитися...

Так звільнив наш витязь много народу, звільнив від кішасоньок-дияволиць... Пустив на волю і своїх братів.

— Коли ви думали вернутися додому?

— Ніколи... ми вже й надію стратили.

Готель передав дідові, а сам з браттями іде додому...

Ідуть, ідуть... Недалеко від домівства посідали спочивати. Наймолодший брат був змучений і заснув. Коли спав, старші браття вкрали від нього живу воду і замість неї налили в склянку паскудної, з ярка...

Старші браття поспішили вперед і передали нянькові живу воду.

Старий цар дуже зрадувався синам:

— Сини мої дорогі, де ви так довго знаходилися? Що з вами сталося?

— Так і так, няньку, ми ледве живі залишилися. Тяжко дістали ми живу воду...

Цар попробував живої води, напився, і став молодий... Ще більше зрадувався.

— А де е ваш наймолодший брат?

— По дорозі заспав. Зараз прийде...

І справді через якийсь час прийшов наймолодший син. Отець і його поцілував, зрадувався йому.

— Чи приніс ти, синку, живої води?

— Приніс.

І подав цареві склянку. Цар напився паскудної води і дуже розсердився:

— Ти, злодію, розбійнику! Ти хотів мене, свого няня, отруїти? Злою смертю згинеш.

І наказав катові, аби повів хлопця в ліс й там убив і приніс його серце... Кат повів хлопця в ліс, але той почав проситися:

— Пощади мене, не убивай. Забий пса, вийми серце і скажи нянькові, що ото моє серце...

Кат так і зробив. Убив пса, вийняв серце і показав цареві.

— Тут маєте серце наймолодшого сина... Я вам більше служити не хочу, бо ви злий чоловік, свого сина не пощадили.

Лишив царя і пішов до мельника. Тут стрівся з царевичем. Царевич поселився у мельника. Доки мав гроші, купував зерно і дешево продавав людям. Так прожив у мельника два роки.

А тим часом старий цар пішов у біду, бо сусідські королі оголосили війну. Вони розсердилися за те, що молодший царевич не дотримав слова, не прийшов сватати їх дівок.

Цар посилав старших синів, айбо тих не прийняли сусідські королі, бо виділи їх обманство.

— Добрий чоловіче, — писав цар мельникові. — Ти вже раз спас мені життя... Поможи мені тепер. Визволи мене з біди.

Мельник відповів цареві:

— Чекай мене через три дні, і щось будемо робити. Тим часом мельник приготував гостину, бо справляв день народження. Царевича напоїв, і як той» кріпко заснув, поклав його в машину і привіз до царя...

Вранці хлопець прочунявся і, як побачив себе в няньковій палаті, жалісно загойкав:

— Та ви, мельнику, мене продали! Тут моя смерть...

— Не бійся нічого, — каже мельник. — Так і так... Сусідські королі тебе шукають, бо ти обіцяв вернутися до них і посватати їх дівок... Ти не здержав своє слово і вони оголосили твоєму нянькові війну. Не нянька пошкодуй, а невинний народ. Якщо вибухне війна, простий народ постраждає... Піди до тих королів, хай буде мир на світі, хай народ не гине...

Доки царевич спав, мельник встиг поговорити і з старим царем. Уже розповів йому, як нечесно старші брати поступили з молодшим, як обманули свого няня...

Цар став на коліна перед сином і каже:

— Сине мій дорогий! Я винний перед тобою. Прости мені. Я наказав тебе убити, а ти мені вірно служив. Старші браття тебе зрадили і мене обманули... Тепер я пішов в біду... Пожалій не мене, а свій народ, свою країну...

— Няньку, встаньте... Я вам відпущаю вашу вину... До сусідських королів я піду і улагоджу діло. Війни не буде... Лиш дайте мені два олені, позолотіть їм роги, і я запряжу їх... І так підемо...

Цар розказав привести два красні олені. Позолотили їм роги і запрягли в бричку. На бричку сіли мельник і царевич...

Рушилися в путь. Прийшли до широкої води, мостом перебралися на другий бік, а там увиділи дорогу, прикриту червоним полотном...

Раз сперед них вибігла прекрасна дівка з трирічним хлопчиком. Хлопчик загойкав:

— Іде наш нянько, бо він не боїться іти по червоному полотні...

Хлопчик прибіг до царевича і обійняв його і поцілував...

Тут царевич пізнав ту прекрасну дівчину, що лежала на постелі в срібному саду...

Дуже зрадів своїй жоні і своєму маленькому сину...

Вчинили свадьбу. По свадьбі мельник був царевичеві за нянька, бо старий цар помер.

Після свадьби царевич з жоною і хлопчиком вернувся в свою країну і добре правив народом.

І щасливо жили. Може, і днесь живуть, якщо не повмирали.

Походження та примітки

Молодильна вода. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 551. Друкується вперше. Варіанти: Тегза-Порадюк — «Казки одного села / Запис текстів, післямова та примітки П. В. Лінтура; Упорядник Ю. Д. Туряниця. — Ужгород: Карпати, 1979.», с. 133 — 143; Плешинець — Архів П. В. Лінтура.; Калин — Архів П. В. Лінтура.; Грига — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).