Українські народні казки

Мої нічні пригоди

Українська народна казка Бойківщини

Я мав тоді, може, рік, може, два, а може, й більше, досить того, що був малий. А мама вивела десять штук каченят і каже до мене:

— Я йду до роботи, а ти маєш пильнувати каченята, жеби ворони не забрали. І там є полотно, треба його білити. Треба намочити в воді і простелити на сонці.

Взяв я ті каченята в кошик, зніс до річки. Там була така ковбаня, така вода глибока. Тут каченятам буде добре плавати. Стару качку я прив’язав довгою ниткою — вже вона нікуди не піде, і каченята будуть коло неї плавати.

Виніс я то полотно, вийшов на берег, дивлюся, а то коло мосту так діти бавляться. І мене зібрала охота бавитися з ними. Піду! Качка ніде не піде, прив’язана. І пішов я бавитися з дітьми. Бавився там цілий день.

І зовсім забув я, що треба було пильнувати полотно й каченята. А нагадав уже аж в полуднє, вже скоро мама з роботи прийде. Приходжу, дивлюся — прив’язана качка плаває, а ні єдного каченяти нема. Надлетіли ворони, та й усі каченята пропали. Я взяв то полотно і поклав у сінях. Качку заніс туди, де вона все ночувала. І вже не йду додому, бо боюся. Мама прийде з роботи — каченят нема. Де мені заховатися? А там була діра, що миша тудою залазила. Заліз я в ту діру, закрився і там сиджу. Що буде, як мама прийде?

Мама приходить, шукає мене, кличе, а я не обзиваюся, тихесенько сиджу. Подивилася мама — каченят нема, качка сама сидить.

— Но, прийдеш ти домів, я з тебе шкіру здеру.

Так вона мене лає, а не знає, що я там сиджу. А я боюся, нема чого до хати йти. Вже темно. Де мені піти? А в сусідстві жила молодичка. Не знаю, чи вона мала чоловіка, чи не мала. Але досить того, що гарна молодичка була. Думаю: «Вона сама, там нікого нема. Я закладуся до хати і там переночую». Підходжу під хату, дивлюся — світиться, а її в хаті нема. Тоді я вскочив до хати і заліз на піч. Піч висока, і я собі сиджу там. Тепло мені.

Дивлюся, вона прийшла із стайні, процідила молоко. Подивилася у вікно. Тоді пішла в комору, внесла ковбасу, на метер довгу, зложила її в кружечок, поклала на сковороду, кинула туди смальцю. Поставила то на кухню і то смажиться. А та пара йде вгору і просто мені під ніс. Ох, я такий апетит дістав, так би-м тої ковбаси з’їв! Бо ж цілий день не їв.

А тоді що? Я дивлюся і чекаю, який конець з того всього вийде. А вона пішла до скрині, вийняла обрус із домашнього полотна, з акуратними френзликами. Стелить його на стіл. Ту ковбасу покраяла на дрібніші кавалки і поставила на стіл. Я так би собі з’їв тої ковбаси.

Чекаю, що буде. Чую, хтось рипнув дверми. Входить до хати якийсь мужчина. А вона як його увиділа, скочила йому на шию, так його цілує, так ся тішить ним!

— Я тебе так довго чекала, так уже мені нетерпляче...

— Ой я тобі скажу, що треба скоро, бо ти знаєш, яка в мене жінка. Прийду, а вона свариться: «Де ти ходиш? Чом ти дома не сидиш?» Правда, я післав її за одною штукою, вона побігла.

— Ну то сідай.

Посідали вони за стіл, налляла вона горівки собі й йому, гостяться. А я такий голодний сиджу. Ну але що? Якийсь мусить конець з того вийти. А ті гостяться. Випили раз по келішку й закусили, випили другий раз. Та й ще раз закусили. Та й знову наливає вона, знову закушують. Та й він уже її обнімає, цілує. Вже вони попилися.

Пообнімалися, поцілувалися. Та й каже він:

— Знаєш, я тебе так люблю. Але не знаю, як у тебе тут. А вона каже:

— Як щось цікаве, то можна подивитися.

Він узяв люстро та й дивиться в нього. Дивиться та й дивиться. Вона каже:

— Ну й що ти там увидів?

— Йой, — каже, — все, що на світі є, все увидів. А я тоді з печі як крикнув:

— А моїх каченят не виділи-сьте?

Вони то вчули і хода з хати. Настрашилися. А я з тої печі скочив та до стола, загорнув то все у обрус, кінці докупи та й хода з хати. Втік. І скоро втік, бо вона може вернутися та ще в хаті мене застане. Та ще добре зіб’є.

Темно, ніч. Де ж мені тепер іти? Іду я і думаю: «Там є під лісом стіжок з сіном». І я туди пішов. Виліз на той стіжок, сіно розгорнув, зробив собі гніздо, аби добре лежати. Тоді розгортаю обрус, виймаю фляшку і хочу вже в келішок наливати. Та й думаю собі: «Та що я буду міряти, скільки вип’ю? Потягну з фляшки». Перевернув фляшку та й добре таки потягнув. Взяв ковбасу, хліб, закусив, поїв добре. Дивлюся, чи є ще щось у фляшці. Але не видно, бо то ніч темна. Беру та калатаю фляшку — там є ще горівка. Та й випив я решту. Ще раз закусив.

Буду вже лягати спати. Накрився тим обрусом, би-м не змерз. Лежу та й думаю, як тото дорослі люде жиють. Має свою жінку і до другої залицяється. Прийшов до молодиці. О, коби я знав, котра то жінка твоя, пішов би я їй сказати, де ти був і де ти ся гостив. Але я не знаю, котра його жінка. Отак я думав, доки не заснув.

Та й не знаю, скільки я спав, аж чую, припікає вже мене на тім стозі. Вже день давно. Пробудився я та й не знаю, де є. Лежу та й думаю, та й роздивляюся. Та й помалу дійшов до пам’яти. Нагадав собі, де є. Але до хати не йду, бо мама буде бити. І пішов я до рідної баби на друге село. Баба побачила мене і втішилася мною. Внук прийшов! Нагодувала мене баба, вийшов я надвір, ходжу собі. Дивлюся, мама йде. І заховався. Мама прийшла і питається баби:

— Мамо, чи не був тут мій Славко! Баба каже, що не був.

—...А що сталося? Мама така заплакана.

— Я його поставила пасти каченята. А він десь пішов, і каченят ворони забрали. І його нема. Я цілу ніч не спала, все плакала. Все журюся. Де він дівся? Та вже дідько бери качки, але щоби він мені не пропав, щоби він вернувся.

А баба тоді каже до мами:

— Не біда. Ти не журись. Він прийшов та й є в мене.

— Та де?

— Десь надворі. Бавиться.

Мама вхопила мене на руки і зачала цілувати.

— Ходи, — каже, — додому.

— Ви мене будете бити.

— Ні-ні, — каже, — не буду бити. Пропали качки, то най пропадають. Добре, що ти жиєш.

Та й видите, я аж дотепер дожив. І постарівся, і нічого мені нема. А того дня привела мене мама додому та й говорить мені, щоби я їй від пташок яєць дістав. Каже:

— Хочу вивести пташок.

— Зачекайте, — сказав я, — зараз принесу.

Вийшов я з хати і пішов тих яєць шукати. Дивлюся, старе, дуплаве дерево стоїть. Я до того дерева, а звідтам пташка вилетіла. Я заглянув у ту діру, бачу, є яйця. Думаю собі: як ті яйця дістати? Пхаю руку — не лізе. Пхаю голову — не лізе. То я довго не думав, беру роздягаюся догола і заліз у то дупло. Збираю ті всі яйця до пазухи і хочу вилізти. І не можу вилізти, бо вже зробився грубший — яйця за пазухою.

Став я думати, як мені з дупла вилізти. Шкода яєць. І пригадав я собі, що в мене в хаті є сокира. Пішов і приніс сокиру, вирубав більший отвір і з дупла виліз. Приніс ті яйця додому, до мами. Мама ті яйця зложила до кошика і говорить, що треба би когось посадити, щоби на тих яйцях сидів. І сказав мамі: — Почекайте, я когось пошукаю.

Пішов я, дивлюся, росте корч. А в тім корчі сидить заєць. Я помаленьку, полегеньку і того зайця злапав. Приніс додому, і мама того зайця посадила на яйця.

Вийшов з хати надвір, дивлюся, пасеться якась коняка. І мені захотілося на ній їхати. Я думаю, як то на того коня сісти, бо ще коня зроду не бачив. Розбігся, скочив і сів на того коня. І забув я, що в мене за поясом сокира. Як скочив на коня, кінь настрашився і став скакати. А сокира ззаду дюґ-дюґ, дюґ-дюґ. І віддюґала коневи зад. І зад лишився, а я на переді поїхав. І проїхав з десять метрів, оглянувся назад себе, дивлюся — заду нема. А перед пасеться. Завернув я перед до заду, приклав зад до переду, або то не тримається, відстає одно від другого. Я думаю, як би то зшити, скріпити, щоби ся тримало.

Коли дивлюся я, росте корч. А на ньому такі тоненькі й довгі прутики. Я вирубав один прутик, тоненький і довгий, і тим прутиком пришив зад до переду. Сів собі відпочити, коли дивлюся на коня, а той прутик виріс аж до неба. І так, що пробив у небі діру. І я собі подумав: «По ньому можна вилізти на небо. Подивлюся, що там є».

І виліз я тим прутиком на небо, як по драбині. І став там ходити, як по стриху. І нічого там доброго не бачив. І подумав собі: «Краще на землі, як тут. Треба вертати на землю». Приходжу я до тої дірки, а моя коняка вже далеко відпаслася. Дивлюся — то дуже високо. Як мені злізти? Вертаюся, ходжу по небі, дивлюся, лежить купа полови, де святі гречку молотили. Попросив я святих, щоби мені дали тої полови. Взяв ту полову і почав крутити з неї шнур. Пускаю шнур через діру вниз і далі кручу, кручу. І так всю полову викрутив, і не лишилося ані одної пилинки.

Дивлюся я, до землі ще далеко. Став я думати, що мені тепер робити. Та що тут думати?! Беру я вриваю той шнур згори, а внизу наточую. І так згори вривав, а внизу наточував, і дійшло до того, що не було вже з чого уривати і до чого доточувати. На половині дороги я повис у повітрі, а до землі ще далеко. Треба скакати, іншої ради нема. Дивлюся, щоб не впасти на тверду землю. І ввидів я, що там є млака, і туди скочив. Загруз, тільки голова лишилася зверху. А в мене було велике волосся. А там на воді плавала качка. І припливла до мене, і звила собі гніздо на мої голові. Сіла й сидить.

І надійшов вовк, і ввидів качку, і став закрадатися до неї, щоб її з’їсти. Він наблизився, хотів ухопити її, а вона злетіла, сіла на воду й плаває. Вовк зупинився над моєю головою, а я вхопив його обома руками за хвіст і крикнув: «Атюга! Атюга!» І вовк злякався. Скочив і витягнув мене з тої грязюки. І я пішов просто додому.

Коли прийшов додому, якраз тоді народився мій тато. І тато став радитися зо мною:

— Треба якусь господарку заводити. Я питаю:

— А яку? Тато говорить:

— Нам треба хліба. Треба орати, сіяти. А чим орати? — питається в мене тато.

Я говорю:

— Мама вивела з яєць шість волів, як королів.

— Ну а де ми будем орати? — питається тато. А я говорю:

— Припічок зоремо.

Зорали ми той припічок, засіяли пшеницею. Пшениця вродилася, як ліс. Дивлюся на пшеницю, вже можна жати, вже пристигла. І питає мене тато:

— Хто тоту пшеницю буде жати? Я говорю:

— Треба жінок.

— А хто піде по жінки? Я говорю до тата:

— Або ви, тату, йдіть, а я буду сидіти, або я буду сидіти, а ви, тату, йдіть по жінки.

І пішов тато по жінки, скликав їх. І одну таку запросив жати, що не мала рук. Прийшли жінки, всю пшеницю вижали за хвилю. І ні стеблинки вже не було, а та, що була без рук, все ще жала.

Тато каже:

— Де ми ту пшеницю зложимо?

А я говорю:

— На комині.

Зложили ми ту пшеницю на комині. І великі стирди ми наклали там. І тут на лихо в пшениці замножилися миші і стали ту пшеницю нищити. Тато питає мене:

— Що робити з тими мишами?

— Зачекайте, — кажу.

Я пішов, зловив кота, і кіт став ловити мишей. Та й здавалося, що вже всіх переловив. А кіт все сидів коло пшениці. І зауважив, що десь іще одна миша є. І як скочив туди — зачепив хвостом ту стирду і перевернув.

Тоді говорю я до тата:

— Треба нам ся женити. Тато питає:

— А хто перший буде женитися, я чи ти? Я говорю:

— Ви, тату, перший женіться, ви старші. А тато говорить:

— Ти перший женися, бо ти перший вродився.

І зачали ми сперечатися. І тато собі знайшов жінку, а я собі. І треба вже весілля робити, треба хліб з тої пшениці печи. І понапікали всякого хліба: і бохонок, і коржиків. І зробили весілля. І стали розподіляти то печиво. Кому попав коржик, а кому обаринець, а кому попав хліба боханець. І тій казці таки конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Турківського району, Львівської області
14 листопада 1989 року, 3 січня 1990 року
Оповідач: Малетич Ярослав Романович (1903)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.