Мудрий жук
Українська народна казка Кіровоградщини

Жив на світі заєць. Спритний він був, вмілий, швидкий, та чомусь трохи ледачкуватий. У всіх звірів хатки як хатки, а у зайця — то під кущем, то в чужу нірку залізе, а то і зовсім заночує у полі просто неба. Запримітив заєць старого жука, який ціле літо ліпив під корою дуба хатинку. Почав сміятися заєць з жука:

— Нащо ти, дураче, ліпиш хатинку? Ти такий маленький, поглянь, скільки місця навкруги.

— Е, наступить зима, а в мене хатинка тепла буде, — відповідає жук.

— Та нащо та хатинка? Я під деревом сховаюсь, зима мене не зачепить.

— Так-так…- мугикає жук.

Літечко минулося, осінь позолотила діброви, гаї, поля. Пішли холодні дощі. Листячко почало опадати, ночі похолоднішали. Ще бігає заєць, ховається в листі, гріється у слабеньких промінцях сонечка.

І от одного дня випав білий сніг. Все вкрилося білим пухнастим килимком. Немає вже купок теплого листя, нірки позаліплювало сніжком. Заплакав заєць гіркими сльозами. Дрижить і думає: «А була б у мене своя хатинка, то тепло було б мені». Плаче, сумує. І від того горя у зайця побіліла шубка, а раніше вона була сіренька.

— Я думав, що то жук дурний, а то я — справжній дурень, — зробив висновок заєць.

Тепер бігає заєць замерзлими полями, гаями і дібровами швидко-швидко, щоб нагрітися. А жук спить у теплій хатинці під корою дуба і сниться йому ніжне, яскраве сонечко.