Мудрий хлопчик
Українська народна казка Покуття
Над’їхав пан з фірманом бричкою в село. Стали вони коло першої хати. Коло воріт стояв хлопець. Пан попросив його:
— Чи нема у вас води?
— Ми цілий рік п’єм квашу, а не воду. А пан його питає:
— Що за кваша?
— Мама робить квашу.
— Іди принеси мені, я попробую.
Хлопець приніс кваші, але не в кварті, а в збитому горщику. Пан питається:
— Чого не в кварті?
Хлопець каже, що кварта втопилася. А в горщику бракувало кавальчика, і він уже не був придатний для варива.
— То чого ж ти не дістав кварту з кваші? — питає пан.
— Та то глибоко.
Пан надпив трохи з того збитого горщика та й питає:
— А у вас ще багато такої кваші є?
— Я не знаю. Мама мене сварила за горня, а я сказав, що горня пропало. Мама хотіла найти. Запхала в бочку руку — не могла дістати. Потім задерла сорочку догори, залізла в ту квашу і мацала ногами. Я вам тепер можу сказати, що багато було кваші. Вище пупця було мамі.
А пан тим горщиком луп до землі, разом з недопитою квашею. Тоді хлопець у плач.
— Ти чого плачеш? — запитав пан.
— Ви мою посудину розбили. Я ходжу до цієї посудини вночі, бо в сусіда дуже великий пес, і я боюся виходити надвір.
Пан довго на него дивився, заки-м щось сказав.
— То ти такий мудрий? — каже пан.
Той пан був на два метри високий, а бахур маленький. Каже йому пан:
— Удар мене по щоці, аби-с не підскочив.
— А ви цмокніть мене ззаду, аби ся не зігнули. Пан питає:
— У тебе хто є дома?
— Є тато, мама й дві сестрі.
— Тато що робить?
— Пішов людям збитки робити.
— Які збитки? — питає пан.
— Ми маєм жито попри дорогу. Люди не йдуть дорогою, нашим житом, бо дорога погана. То тато копає шанець, аби люди не могли нашим житом іти, а дорогою по болоті.
— А що сестри роблять?
— Одна розносить з’їдений хліб. Пан питає:
— Який з’їдений?
— Цілий тиждень ми зичимо у людей хліб, а вона теперка розносить його. А друга сестра сидить та й плаче за молодими літами.
— За якими молодими літами?
— Ходила та й найшла собі дитину. А тепер колише та й плаче.
— А що мама робить?
— Дочки шили та й співали, а мати розплутує та й плаче.
Поїхав пан до міста. Заїхав до жида до корчми. Жид дуже врадувався, що він приїхав, бо колись заборгував йому штири яйця. Це було дуже давно, може, зо двадцять років минуло. Каже орендар:
— Верніть мені борг.
— Кілько тобі вернути? Що я в тебе там брав?
— Ви взяли в мене на борг штири яйця.
Пан хтів йому заплатити за штири яйця, а орендар говорить:
— То ви мені отак платите? Щоб то оплатити, мало вже й вашої господарки, не то що ваших коней та й брички. Якби я підсадив тих штири яйця під квочку, було би штири куряти. Тих штири куряти були би виросли, неслися би ціле літо і знесли би по сто п’ятдесят яєць кожна, то було би шістсот яєць. Тих шістсот яєць підсипати під квочки, то би було шістсот курят. Якби тих шістсот курят виросли і зачали всі нестися та й знесли по сто п’ятдесят яєць кожна, то ви самі обрахуйте, скілько то було би.
І пан йому повірив. Забрав жид у пана бричку й коні. А батіг фірман не дав.
Ідуть вони пішки додому, здибають того мудрого хлопчика. Він пасе вівці, а вони попри него йдуть. Хлопець уздрів їх та й каже:
— Ви чого додому пішки йдете? Де ваші коні? Пан нічого не обзивається, а фірман каже:
— Пане, спитаймо цего хлопця. Він такий хитрий. Пан каже:
— Мені вже доста тої хитрости. А фірман:
— Знаєте що, пане? Закличмо його від овець і поговорім з ним. Так і зробили, прикликали хлопця до себе. Говорить він:
— Мене зацікавила ваша їзда. Скажіть, пане, де ваші коні та й бричка?
— Забрав орендар за давній борг, за штири яйця. Ми довго говорили, і вийшло, що орендар прав. Він за ті роки помножив яйця на курята, а курята на яйця, і так вийшло, що мого маєтку не стає.
Питає хлопець пана:
— Які ті яйця були, сирі чи варені? Пан каже, що варені.
— Як варені, то ходіть зо мною. Я коні від жида заберу і вам верну. Що ви мені за то дасте, аби ви поїхали своїми кіньми?
Пан говорить:
— А скілько ти хочеш, як зробиш, аби я своїми кіньми поїхав і нічого орендареви винен не був? Аби я виграв цю справу.
Хлопець довго думав і не міг надумати. Говорить пан:
— Як я цю справу виграю і буду чистий, я дам тобі корову. Як він учув, що дасть пан корову, то зразу сказав:
— Ходім до жида.
Лишив хлопець вівці на свого товариша, і пішли вони всі троє до жида. Прийшли туди, і каже хлопець панови та фірманови:
— Ви сидіть на підсінню. А сам зайшов до корчми.
— Дзінь добрий! А жид йому:
— Що скажеш, мудрий?
— Ви нащо забрали від пана бричку з кіньми? Ви його опідлили, встиду йому наробили і на дорозі ограбували.
А жид йому каже:
— Пан заборгував передо мною багато років.
Каже йому хлопець:
— Розкажіть за той борг.
— Він у мене з’їв штири яйця багато років тому. І я то все підрахував, помножив, і дуже багато він винен мені.
Питає його хлопець:
— Які тоти яйця були, сирі чи варені? Жид йому каже:
— Ну-ну, я ще й варив.
А хлопець йому відповідає:
— З варених яєць курят не було б. А теперка послухайте мене, я вам щось скажу, — говорить бахур жидови. — Ви знаєте мого батька?
Жид йому відповідає:
— Знаю, знаю. Такий самий, як і ти.
— Тепер ви мене послухайте, і будете чути, що я вам скажу. У мого батька нема ні коней, ні коров. Люди весну обробили, а наш город зостався неораний. Одного дня тато найшов фірмана город орати, та не було що посіяти. Тато дістав миску гороху, приніс увечір додому, а мамі нічого не казав. Не казав ні за горох, ні за плуг. Дуже зрана пішов тато за фірманом, аби той таки йшов орати. А мама побачила горох і не знала, що його мають сіяти, думала, що варити. Заки-м тато город зорав, горох зварився і вистиг.
Мама пішла до води. А то було трохи далеко. Заки мама прийшла від води, тато взяв варений горох і посіяв. Мама хотіла дати той горох на обід фірману, а тато його посіяв, і з того нічого не вийшло. Горох був варений, то й не сходив. Такі би були й з ваших яєць курята, як з нашого гороху сходи. Верніть панови коні й бричку, бо ще будете штраф платити, що-сте образили пана.
— Іди бери коні з бричкою і дай мені чисту годину, — сказав орендар.