Українські народні казки

Мужик і вовк

Українська народна казка Чернігівщини

Побачив вовк із лісу, як мужик оре. А кінь у нього добрий був, справний. Захотілось вовку з’їсти того коня, щоб голодному не бути. Підходить він до мужика і каже:

— Віддай мені свого коня по-хорошому, а то з’їм і тебе, і твою сім’ю.

А мужик йому і відповідає:

— Ну, добре. Тільки хай я спершу засію поле, посію хліб заскороджу його. Без нового урожаю моя сім’я з голоду помре.

Подумав вовк, подумав та й погодився. Думав, що всю цю роботу мужик зробить за один день і кінь дістанеться йому. Ліг під віз і чекає вечора, щоб коня забрати.

А мужик оре і думу гірку думає. Як же жити без коня? Ні поле виорати, ні дров привезти, ні з’їздить куди.

Аж тут лисиця мимо пробігала, побачила сумного мужика і питає, чого він такий невеселий. Той їй свою біду і розказав. Лисиця каже:

— Я навчу тебе, як вовка позбутися, тільки ти мені за це заплати.

Мужику втрачати нічого, він і погодився. Лисиця й каже:

— Якщо я буду питати тебе про вовка, то ти кажи, що то колода.

От підходять лисиця і мужик до воза. Лиса питає:

— Мужик, послухай, що то в тебе під возом лежить?

А мужик їй відповідає:

— А то колода.

Лисиця йому у відповідь:

— Колода має на возі лежать, а не під ним.

А вовк як почув, дак бистренько на віз забрався і сидить там. А лисиця продовжує:

— Слухай, мужик, якщо то колода, то в ній обов’язково має топірець стирчать.

Зрозумів мужик, схопив топірець і вовка по лобі. Той і дух спустив. Хитрюща лисиця і каже:

— Кінь твій, але ти обіщав мені віддячити.

— Чим же я можу? — питає мужик.

— Принеси мене курок побільше, — відповідає лисиця, — і будемо квити.

Домовились про зустріч. Поїхав мужик додому. Набрав у мішок курей і собаку туди ж запхав. Мішок здоровенний, ледве доніс до назначеного місця. Лисиця як побачила його ношу, обрадувалась. «От попоїм!» — подумала.

А мужик як відкрив мішок, а собака як вискочить, як побіжить за лисицею! Та давай що є духу утікати. Довго бігла лісом, плутала сліди, поки в свою нору забігла. Трохи віддихалась і питає:

— Очі, очі, що ви робили, щоб я від собаки утекла?

Очі отвічають:

— Ми дивилися в оба, стежку вибирали, кущі обминали, щоб ти скоріше додому прибігла.

А лисиця продовжує:

— А ви, ніжки, як мені помагали від собаки втекти?

Ніжки їй:

— Ми старались так бігти, щоб нас не те, що собака, а навіть вітер не міг догнати. Через кущі перескакували, через струмки перелітали, через пні проносились. і от ти в норі.

— А ви, вушка, що робили?

— Ми прислухались до собачого гавкання, визначали, чи далеко проклятий вражина.

Подякувала їм лисиця сердечно і раптом згадала про свій хвіст.

— А ти, мій пушистий хвостику, як мене рятував?

Хвіст їй відповідає:

— Мотилявся то вліво, то вправо, чіплявся то за гілку, то за кущик.

— Ах ти ж гадина! — закричала лисиця. — Ти хотів моєї смерті?! Так умри сам!

І виставила хвіст надвір. Собака, який біг по сліду, стояв уже біля нори. Він не став роздумувати, хватнув мертвою хваткою за хвіст, витягнув лисицю і розірвав її.

А мужик став жити — поживати, добра наживати і нікого вже не боявся.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

75 (4085). Мужик і вовк. СУС 155. Записано 2008 року. Максименко Софія Агеївна (1922). Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, Лизунівка