Мука за попіл
Українська народна казка Покуття
Оден чоловік любив казати байки. Каже він одного разу:
— Жінко, що мемо сьогодні робити? А вона каже:
— Ти вчора казав, що сьогодні мемо сіяти. Будемо сіяти кукурудзи.
Каже чоловік до жінки:
— Я беру на плечі ячменю і йду до брата заміняти на кукурудзи, бо мало маєм насіння.
Вона йому то всипала в мішок. Може, дві відрі. І він то на плечі й пішов.
Не так близько був той брат і не далеко. Іде він з тим мішком дорогою попри попа. Стоїть піп на свої брамі. З жінкою разом стоїть. А це було в сусідстві. Жінка пізнала того вуйка і каже до попа:
— Я спираю цего чоловіка і буду просити, щоб він нам щось забрехав. Бо він дуже бреше і розказує байки. Він нам щось розкаже.
Чимраз ближче, ближче той вуйко підходить і доходить до них. Каже попадя:
— Закортіло, щоби ви нам щось сказали находу, яку-небудь брехню, байку або й правду. Находу скажіть, бо я бачу, що ви не маєте часу.
А він став і з того засміявся.
— Байку я вам не скажу. Я прийду сказати вам байку до вас до хати. Отак він каже попови й попади.
— А чо’ ви так не маєте часу? — питає попадя. Каже той байкун:
— Я маю ось на плечах попіл.
— А куди ви з попелом ідете так раненько?
— Я, — каже, — несу попіл у село міняти на білу муку. Та й тому не маю коли. Я прийду сам до вашої хати казати вам байку.
Що вони його не просили, він не послухав.
— Я дуже спішу, — каже, — бо розміняють люди муку на попіл і мені не стане.
І пішов собі вуйко далі в село. А піп сварить жінку:
— Ти хотіла, щоб він розказав тобі байку. А в нас же такого попелу! То ми не можемо його на муку поміняти? Він на плечах поніс, а ми накидаймо фіру та й везім у село на білу муку міняти.
Впрягають вони коні, накидають фіру попелу і везуть у село. Піп, попадя і слуга — троє їх їдуть. Везуть повну фіру. Ідуть вони селом. Там купка людей балакають, там купка. Каже ксьондз до тих людей:
— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки богови.
— Де той вуйко, що міняє муку за попіл?
А люди сміються з него. Поїхав ксьондз далі. Знов люди на дорозі стоять.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки богови. Куди ви, отче, спішите?
— Де той вуйко, що міняє білу муку на попіл? Сміються люди.
Вже півсела проїхав, стоїть третя група. Жінки, чоловіки. І знов питають ксьондза, куди він їде. Сказав він, що їде міняти попіл на муку. Та й каже:
— Може, вже всю розміняли.
— А хто це вам сказав? — питають ті люди попа.
— Той вуйко казав, що вміє байки казати.
— Отче, байки він знає казати. Та й любить збрехати. Дивіться, отче, аби він не збрехав вам.
А ксьондз каже:
— Я казав, аби він збрехав або байку сказав. А він каже: «Сам до вас прийду байку казати, а тепер не маю коли».
— А чого не мав коли? — питають люди.
— Бо ніс коло двох відер попелу міняти на білу муку. Люди кажуть:
— Такого нема.
І дуже сміялися з ксьондза.
А ксьондз об’їхав усе село. Та й сваряться обоє з жінкою:
— Ми запізнилися. Гайта-вішта і їдем додому, — каже піп до наймита.
Їдуть вони і аж мичуть собі волосся на голові, піп і попадя. Уже обідня пора. Приїжджають вони додому дуже смутні. Та й утрьох перевернули фіру попелу на то місце, де він був. Помилися, заходять у покої. Пообідали, та й каже попадя до чоловіка:
— Не маєш сьогодні роботи, то йди до него додому, до того вуйка, що йшов міняти попіл на муку. Я добре знаю, що його жінка вже мала з тої муки і щось варити. Аби ми не банували. Може, була біла мука, а може, й чорна. Як чорна, то не будем банувати. Ксьондз пішов до того вуйка. Приходить.
— Слава Ісу’.
— Слава навіки.
Вуйко собі лежить на постелі і курить дзиґара.
— Щось буде нового, отче, що ви прийшли до мене?
— Ваша жінка щось варила з тої муки, що ви заміняли за попіл? Біла та мука чи чорна?
Сів вуйко на постелі і роздумує, що на це сказати попови. Подумав та й каже:
— Про яку муку ви говорите, отче? Я не ходив міняти попіл на муку. Я носив до брата ячмінь за кукурудзи, на насіння міняти. Я вам скажу, в чім справа. Ви з жінкою мене дуже просили, щоб я вам щось розказав як стою, находу. І я вам находу збрехав. Де ви, отче, таке виділи, щоби хтось давав білу муку за попіл?
А ксьондз уже встав і хоче йти додому. Та й каже:
— Вуйку, як мем жити, то ви ще прийдете до мене.
— До вас нема чого йти, хоч би ми довго жили, хоч мало. Ніколи я до вас не прийду.
І пішов піп додому.
А попадя визирає чоловіка на воротах. Ще здалеку питає його:
— Видів ти, що вони варили з тої муки, чи не видів? Став ксьондз і крикнув на жінку:
— Не ніс він попіл за муку, а ніс міняти ячмінь на кукурудзи!
І зажурилася попадя, і піп ся зажурив, що нічого з того не вийшло. Каже піп до жінки:
— Я просив його ще прийти до мене. А він сказав, що не прийде.