Мурко й Бурко
Українська народна казка Чернігівщини
Був собі в одного господаря кіт Мурко, а в другого — пес Бурко. Хоч то пес і кіт, звичайно, не люблять один другого, та Мурко з Бурком змалку були великі приятелі.
От одного разу, а саме в жнива, коли всі з дому вибралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір’ю і муркотів дуже жалібно. Рано господиня забула дати йому їсти, значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було йти далеко, у стрісі горобчиків не чути ніяких. Що бідному Муркові на світі Божому робити?
«Ей, — подумав він собі, — он там у сусіда в коморі голуби водяться. Я колись лиш одним оком заглянув — у двох гніздах є молоді голуб’ята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені одне таке голуб’ятко в пригоді стало! Та, ба Бурко по подвір’ю ходить, комору стереже. Хоч ми з ним і приятелі, та я добре знаю, що в комору він не пустить. Нема що й говорити про це з ним. Зовсім собача вірність у нього!»
Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він й почав міркувати, як би то здурити Бурка та спровадити його геть із подвір’я. При голоднім животі швидко думки йдуть до голови. От за малу хвилю Мурко біжить до Бурка, мов не знати з якою доброю новиною.
— Слухай, Бурцю! — кричить здалеку. — Приношу тобі добру звістку. Ось, власне, тепер я сидів за селом, знаєш, там, на роздоріжжі коло хреста. Сиджу собі та чатую на горобчиків. Коли бачу, а з сусіднього села межею якийсь пес біжить і несе в зубах ковбасу. Та таку довжелезну, що обидва кінці поза ним землею волочаться. Приніс під липу, оглянувся довкола чи не підглядає хто, живенько випорпав під каменем добру яму, запорпав ковбасу, ще й каменем привалив та й побіг. От така-то благодать! Я ледве всидів на липі, так запах мені до носа вдарив. Та що з того, не міг я нею поживитися, бо камінь тяжкий та й глини, бестія, напорпав багато. То, може, би ти, братику…
Ще й Мурко не скінчив своє оповідання, коли Бурко зірвався на рівні ноги і, мов вихор, полетів за село під липу шукати ковбасу. Він, бідний, також не дуже
до переситу наїдався, м’ясо рідко й нюхав, а ковбаса хіба в сні часом присниться. А тут на тобі, така ласка Божа під липою закопана, ще й каменем привалена! Драпонув Бурко так, що аж за ним закурилося. А Муркові тільки того й треба було. Не тратячи ані хвилини, він видряпався вгору углом на комору. Вибрав собі котре найтовстіше голуб’ятко, вхопив його в зуби та й гайда до своєї хати. Там виліз на загату, положив голуб’ятко перед собою та й почав хрупати, радісно муркочучи. Тим часом Бурко прибіг до липи, нюхає, шукає. Порпає — нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути. Вертає, бідний, мов із лихого торгу, додому та й біжить просто на Муркове обійстя, щоби пожалуватися приятелеві, пощо його так надурив. Та ставши за углом, він почув, як Мурко, облизуючись від крові голуб’ячої, балакає сам до себе:
— Ото дурень, той Бурко! Він десь тепер, певно, ганяє попід липу, язика висолопивши, та шукає ковбаси, а не знає що я його голуб’ятком так славно пообідав!
Дряпнула Бурка по серці така фальшивість приятеля, задумав відплатити йому. Усміхаючись, підійшов пес до загати та й мовить:
— Ей, Мурку, Мурку! Ти гадаєш, що мене здурив, а я сидів за плотом і бачив, як ти з нашої комори голуб’ятко взяв. То пощо тобі від мене критися? Чому не сказати просто? Хіба я приставлений голуб’ят пильнувати? Се не моя худоба. Я й сам був би не проти, щоб часом одне-друге схрупати. От хоч і зараз. Ану, ходи та подай ще й мені одне, і собі можеш взяти.
Дуже втішився Мурко, чуючи таку мову бо злому завсіди радісно, коли він пізнає, що другий, кого він мав за чесного, такий самий злодій. І скочив Мурко з загати, щоб привітатися з Бурком, та цей в ту хвилю хап його за карк і роздер.