Українські народні казки

На Китайловій горі

Українська народна казка Бойківщини

Пішов Никола на гриби. Прийшов у ліс, а там було озеро. Чує він пречудовий голос. Співають дівчата. Він з-за корчика заглядає, а вони його не видять. Придивився — три прекрасні панни купаються і співають. Послухав їх трохи і пішов додому. Та й подумав: «Ану, піду я ще завтра раненько».

Пішов на другий день раненько — так само, вони прилітають, відчіпають крила, кладуть набік, скидають з себе вбрання — і в то озеро: купаються й співають. Він задумався і пішов додому.

На третій день раненько, ще й сонце не зійшло, пішов Никола знов до того озера. Вони прилітають, відчіпають крила, скидають з себе вбрання, ідуть в озеро, купаються й співають. А він вискочив, крила одної панни хапнув, хапнув її вбрання і тікає. А вона за ним бігом біжить.

— Николо! Николо! Віддай, Николо!

А він тікає додому. Вже коло села вона каже:

— Николо, я не піду гола в село.

Тоді Никола став і дав їй вбрання. Вона й вбралася. Прийшли вони додому, одружилися обоє, і жили коло його мами й тата. А ті крила він кинув у скриню.

— Але аби ти знав, Николо, — каже вона, — як я буду щось робити, аби ти мене не питався, чого я так роблю.

Жили вони, та й була в них дитина, хлопчик, називався Никольцьо. Ріс той хлопчик, народився другий. Та й помер другий хлопчик. Вона тішиться, така весела. Він сумний, плаче, а вона — ні. Десь за рік помер його тато, а вона так плаче, що кара Божа. Йому зробилося дивно. Пішли вони обоє на роботу в поле, а він її питає:

— Скажи мені, чого ти тішилася, як померла дитина, а за татом плакала?

— Бо моєю дитиною ангелики не могли поділитися. А твоїм татом — чорти, бо він був поганий якийсь.

Та й каже вона:

— Бувай здоров, Николо!

І пішла додому. Він за нею — не може догнати. Приходить додому — нема ні жінки, ні дитини.

— Мамо, де вони?

— Ади, прийшла, взяла дитину та з скрини тоти крила. Причепила крила, взяла дитину й полетіла. «Скажете Николі, — так вона мені казала, — аби шукав мене на Китайловій горі».

А де та Китайлова гора, він не знає. І задумався дуже. Немає жінки, немає дитини. Що-м наробив?! Роки не питав-им ся її, а тепер запитався — і все пропало. Взяв у торбу паляницю та й іде шукати Китайлової гори.

Іде він, іде, прийшов на велику скалу, а там два чорти б’ються.

— Що ви, хлопці, робите?

— Тато помер та й лишив нам три річи, а ми не можемо ними поділитися. Перша річ — то такий капелюх, що як озмиш його на голову, то ніхто тебе не видить. А друге — то сопілка, одо як заграєш, то всі звірі збіжаться. А третє — то чоботи, що убуйся в них, і що крок ступиш, то миля.

— Ідіть, хлопці, вниз, до того великого каменя. Винесіть той камінь сюди, і я на тім камени вас поділю.

Пішли чорти вниз, а він чоботи на ноги, капелюх на голову, сопілку в кулак — і пішов! Ті винесли камінь нагору, подивилися — нема ні Николи, ні капелюха, ні сопілки, ні чобіт.

Іде він та й далеко відійшов, бо що крок — то миля. А тоді сів та й заграв у сопілку — і збіглися всі звірі. Нема лиш кривого вовка. Що є? Аж дивляться, чендибає кривий вовк.

— Що ти так запізнився?

— Бо мене полювали і поранили на Китайловій горі.

І добре, що знає він уже про Китайлову гору. І вовк веде його на ту гору. Вовк криває, а він чоботи на ногах має: що крок зробить — кілометер. Дивиться він, далеко-далеко світиться. А вовк каже йому:

— Та зірничка — то Китайлова гора. Він вовкови:

— Ти вже вертайся назад, а я піду сам.

Прийшов під ту Китайлову гору, а там півкають орел і орлиця, бо не можуть захистити свої діти-орлята, бо кожного разу впаде сірковий дощ і знищить їх. І вже знов наступає така хмара. Він каже:

— Я захищу твої діти, але винеси мене на ту Китайлову гору.

А та гора була, як яйце, гладка. Надійшла хмара, він розгорнув з себе плащ та й накрив тоти орлята. Дощ перейшов, а орлята живі. Тоді орел каже:

— Аби-с постарав мені їжі. Іди до потоку і налови мені риби. Пішов Никола до потоку, наловив рибок. Сідає орлови на плечі, та й летить орел з ним на ту Китайлову гору. Обернеться орел, а він кине йому в дзьобок рибку. Вже й недалеко, а риби вже нема, лише одна рибка лишилася. Він ще ту одну рибку йому кинув, а потому витяг ножик, вирізав собі кусник литки з ноги та й кинув орлови в писок.

Вилетіли вони на Китайлову гору і каже до него орел:

— Що ти мені посліднє дав?

А він підтягнув штани і показав знак, де відрізав кусник. Орел вихаркнув той кусник, приклав йому там, і тото приросло. Подякували вони один другому, і орел полетів до орлиці й орлят. А він ходить по горі.

Дивиться — а там такий палац великий, і чути звідти спів. А то співали дівчата, які до того озера купатися ходили. Вони співають усередині, а його хлопчик бігає надворі. А він витягнув з кишені яблуко та й дав хлопчикови. Малий побіг до палацу і каже:

— Мамо, тато, тато!

— Де тато?

— Тут був тато.

А він натягнув на себе капелюх та й не видко його.

— Та яблуко мені дав. Вона каже:

— Николо, ану покажися. Де ти є? Де ти є? Що з тобою є? А він не хотів показатися.

— Де ж тато? — питає вона хлопця.

— Та був тут.

Вона пішла геть, а він стяг капелюх, показався хлопчикови та й дав йому друге яблуко.

— Мамо, тато дав мені друге яблуко! Вона знов почала його просити:

— Николо, де ти є? Покажися.

Він стягнув капелюх, і вона його ввиділа. Поздоровкалися вони обоє.

— Як ти мене тут найшов?

— Я тебе шукав та лем найшов.

Уже вони в тому палаці жили, він уже не вертався назад додому. І ще й тепер живуть, як не повмирали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Спас, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
28 жовтня 1994 року
Оповідач: Самійло Ірина Петрівна (1909 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.