Українські народні казки

На чортовому мості

Українська народна казка Закарпаття

НА ЧОРТОВОМУ МОСТІ — Українська народна казка Закарпаття
НА ЧОРТОВОМУ МОСТІ — Українська народна казка Закарпаття

Жила раз бідна вдовиця, що мала одного сина. А знаєте, як ото буває, коли у вітця-матері лиш один син. Вибирали ’му, вибирали жону і ніяк не могли вибрати.

Леґінь вже почав старітися. Мати захворіла і вмерла. Тоді леґінь рушився в путь — шукати собі дівку. Іде з села на село. Доходить до дерев’яного моста, а з-під моста виходить якийсь дідик та каже Іванові (так звали легіня):

— Куди ти, легіню, держиш путь?

— Іду шукати собі жону, таку, аби була ні багата, ні бідна.

Старий дідо порадив Іванові, аби тим путем ішов далі і далі, доки не дійде до дев’ятого села.

— У кінці того села, з правого боку увидиш хижку, досить велику й красну. Там живе чоловік, котрий мав три доньки. Лиш аби-сь не вибирав, яку за тя дадуть, таку і бери. А будеш переходити сей міст, аби-сь не тупотів, а тихенько, на перстах перейди.

Так леґінь і вчинив. Роззувся і на перстах тихенько перейшов через міст.

Перейшов, обувся — і далі. Не встиг відійти пару кроків, сперед нього чорт:

— Чи ти знаєш, Іване, що ото міст чортівський?

— Знаю...

— Ну, то за те, що ти тихо переходив міст, дам тобі подарунок, як будеш вертатися додому.

Іде леґінь далі. Іде через перше, друге, третє... восьме Село. Переходить дев’яте село і справді видить на краю села з правого боку красне обшаря. Заходить до хижі — а там сидить собі чоловік і щось майструє, а три красні дівки вишивають. Поклонився Іван. Зараз дали йому стілець.

— Сідай, леґінь, відпочинь. Іван подякував і сів.

— Ну, що ти нам добре приніс, що від нас хочеш? А Іван не дві — не три каже:

— Я хотів би женитися. Та просив би одну з ваших дівок. І вибрав собі наймолодшу.

Старий вислухав його і не полюбилося йому, що Іван просить наймолодшу.

— Де ти видів, леґінь, аби дерево починали різати зверху. Дерево треба починати від кореня. Так і дівки: кедь кочені, бери найстаршу.

Іван тепер спомнив, що дідо наказував йому, аби в дівках не вибирав, а брав, котру за нього дадуть. І пристав взяти найстаршу.

Посвадьбували, погуляли. І по свадьбі Іван взяв молоду жону за руку і повів додому.

Ідуть та ідуть. Доходять до того моста. Іван пошептав жоні, аби переходила міст тихенько, на перстах:

— Се чортівський міст, не можна по нім тупати. Перейшли вони тихо на другий бік, а там їх уже чекав чорт.

— Но, Іване... Тямиш, я обіцяв тобі подарунок. Та я своє слово держу. Вижу, уже і жону маєш... Візьми собі оті дев’ять кабанів. Дома їх заріжеш, солонину вивішаєш в комин, хай будиться, а подробнину зваріть та посмажте на свадьбу... Через місяць я прийду і дам тобі дев’ять запитань. Мусиш відповісти на оті дев’ять питань. Кедь не отвітиш, візьму всю солонину і тебе.

Молоді переглянулись, і справді в шапці лежать дев’ять великих тучних кормників... Пригнали їх домів, порізали, солонину зняли і повісили в комин будитися, а дрібнину на свадьбі з’їли.

Так помалу вони живуть собі. Минув місяць. І заходить до них старенький дідо і проситься на ніч.

Молода хазяйка без слова прийняла подорожнього на ніч.

Сів старий коло шпора, кладе на вогонь і помалу гріється.

Айбо видить, що молодий чоловік щось дуже зажурений. Опустив голову, щось думає і нічого не говорить.

— Що журишся? — звідає дідо, — чого такий сумний?

— Та ви, дідику, і так мені не поможете, та що вам буду приказувати...

— А може, і поможу...

— Ну, так і так, — сповів Іван свою біду. — Днесь мав, прийти чорт, дасть дев’ять питань. І якщо не одповім, візьме мене і дев’ять кабанів.

— Ну, не журися. Лягай спати і покладися на мене, — втішив дідо Івана.

А той ліг спати і скоро заснув, як убитий, бо вже пару ночей зовсім не спав.

А старий не ліг на постіль, хоч його кликали, а залишився коло шпора.

— Я, неборята, старий, зябну і буду грітися.

Кладе на вогонь і гріється. Раз в самі дванадцять годин щось зломозіло й поковтало в оболок.

— Чи спиш, чи чекаєш мене?

— Не сплю, чекаю тя... Ну, що від мене хочеш? — озвався дідо.

Чорт думав, що ото Іван.

— Буду задавати дев’ять питань, а ти мусиш отвічати.

— Давай...

— Що є лиш одне на світі? — Одне на світі — сонце.

— Добре. А що є на світі два?

— Очі, аби ними люди і худобина виділи. — Правду кажеш. А що є три?

— Три кладуть оболоки на хижу. Котра хижа має три оболоки, добре у ній виднося.

— Правда. А що є чотири?

— Віз красно іде на чотирьох колесах. П’яте не треба.

— Правду говориш. А що є п’ять?

— Якщо чоловік має на руці п’ять перстів, дуже добре годен хоч що чинити. І чорта би вбив...

— Що є шість?

— Добре тому ґазді, котрий має шість волів. Той не йде до сусіда просити, аби йому зорати.

— А що є сім?

— Досить біда тому вітцьові, котрий має сім доньок. Мусить сушити собі голову, за кого їх віддати.

— А що є вісім?

— Котрий газда має вісім козлів зерна, той не йде просити до сусіда муки на запражку.

— А що е дев’ять?

— Добре живе той чоловік, у котрого будиться в комині солонина з дев’ятьох кабанів.

— Правду кажеш. Ти все відгадав. Ти виграв. Солонина твоя і даю тобі спокій, — заричав чорт і пішов собі.

Тоді дідо спокійно ліг спати.

Рано всі встали. Тепер Іван впізнав того старого діда, що ’го стрічав, коли ’му радив, аби на мості не тупкав. Діда добре погостили, і пішов собі далі. А вони живуть і до днесь, кедь не повмирали,

Походження та примітки

На чортовому мості. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 812*. Друкується вперше. У інших казкарів збірки цей сюжет не зафіксовано.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).

Дивіться також