Українські народні казки

Названий батько

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі три брати і не було в них ні батька, ні матері. А дома теж не було нічого, ні худоби, ні навіть хати. От вони й думають: підемо до когось у найми. Ідуть по дорозі і думають: «Якби нам бог дав хорошого хазяїна». Ідуть та й ідуть, а їм назустріч іде дід, старий-старий, та й питає:

— Куди ви йдете?

А вони й відповідають:

— Та хочемо до когось у найми піти.

— А хіба у вас нема ні хазяйства, нічого?

А вони відповідають:

— Нема нічого, якби до хорошого чоловіка в найми піти, ми б йому по правді робили і любили, як рідного батька .

— Добре, — відповів дід, — ви мені будете за синів, а я буду вашим батьком. Якщо ви мене будете слухати, то я з вас людей пороблю, і щоб ви жили і з правдою не розминалися.

І от вони ідуть додому по темному лісі. Ідуть, ідуть, тоді й бачать хатку красиву, біленьку, з вишневим садочком, красними квітами обсаджені, а з тієї хати виходить гарна дівчина, а сама як квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

— Коли б мені цю дівчину посватати, та щоб були в мене воли та корови.

А дід-батько й каже:

— Ну добре, ходім сватати. Будуть у тебе і воли, і корови.

І посватав названий батько старшого брата і той зостався там. Ідуть уже втрьох, ідуть і бачать, що стоїть хатка красива, ставок і млин.

От каже середній брат:

— Якби мені таку дівчину і млин, я б з нього ніколи не виходив, робив хліб і всім вбогим людям роздавав.

І зостався там середній брат. От ідуть уже вдвох, коли бачать, хатка вбога стоїть, а біля неї дівчина така красива, як ясна зіронька, але убога, що латка на латці.

— Якби мені цю дівчину в дружини, то робили б ми, і хліб, і воли б у мене були, і про вбогих людей піклувалися.

— Ну добре, тільки про правду не забувай.

Оженив і третього. Та й пішов собі дід додому. А через який час думає: «А чому б мені не піти та не провідати своїх синів?». От іде собі до старшого сина. Прийшов та й говорить:

— Дайте мені хоч трішки хліба перекусить.

А син і говорить:

— Ти ще не дуже старий, сам можеш собі на хліб заробити.

Обернувся та й пішов. Коли бачить — загорілася їхня хата. Думає: «Піду до середнього». Прийшов та й говорить:

— Дай, будь ласка, мені хоч трішки хліба.

А він говорить:

— Нема у мене хліба, ще сам собі муки не намолов.

Пішов собі далі, коли бачить його хата загорілася і млин. «Ну, — думає, — піду до меншого сина, може, той мені трішки хліба дасть». Прийшов та й говорить:

— Сину мій, дай мені хоч трішки хліба.

А менший син говорить:

— Заходь до нашої хатинки, там тебе жінка нагодує.

Зайшов до хати, а там стоїть жінка та й говорить:

— Сідайте.

Нагодувала його, принесла з комори одежу, а коли переодягала його, то побачила на грудях шрам та й запитала:

— А що це у вас за шрам?

А він і відповів:

— Це шрам, від якого я скоро можу померти.

— О Боже, — відповіла жінка, — і ніяких ліків нема?

— Є, — відповів старий.

— А які:

— Та потрібно, щоб сам хазяїн підпалив свій будинок, і щоб усе згоріло, а потім тим попелом посипати цю рану. Але ніякий добрий чоловік цього не зробить.

Жінці і чоловікові стало його дуже жаль і вони згодилися. Чоловік сказав, щоб жінка виносила дітей, і вони підпалили свій будинок.

А жінка відповіла, що другий будинок можна нажити, а друге життя уже не наживеш.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

259 (5034). Названий батько. СУС —, низка варіантів. Записано 2008 року.
Оповідач: Рева Людмила Григорівна (1952 року народження), Степанівка, Семенівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Названий батько

Українська народна казка Полтавщини

Жили чоловік і жінка. Жили бідно, але були совісні, трудолюбиві, привітні до людей. Виростили трьох синів, добре їх виховали.

Прийшов час ,батьки померли, і залишилися сини самі. Коли мати помирала, то гукнула синів і сказала:

— Будьте совісні, до старшого й меншого уважні й привітні.

Сумно їм стало без батьків і пішли вони шукати щастя. Йшли довго-довго, і якось їм стрітився дідусь старенький. Привітались вони, низько по-клонившись до нього. А той дідусь їх і питає:

— Діти, де ви йдете? Хто ви такі?

— Ми йдем у світ шукати щастя. У нас померли батьки, ми сироти. Будьте нам названим батьком!

І пішли вони вже вчотирьох. Пройшли багато шляху, коли бачать — розкинулось село, на краю стоїть гарна хатина, а біля неї ходить дівчина, гарна, чепурна, в червоному намисті. Старший брат і каже:

— От якби мені засватати цю дівчину, то ми б так гарно господарювали.

— Ну що ж, коли твоє бажання, то так і зробимо.

Посватали ту дівчину, потім відгуляли весілля. Старший брат залишився. А ці троє пішли далі.

Йшли вони довго-довго, коли бачать знову якесь село. Зайшли вони в те село, і бачать стоїть хата, гарна, чиста, вибілена. По двору ходить дівчина, красива та хороша. От середній брат і каже:

— Оце якби мені посватати цю дівчину, то я б щасливий був.

Сталось як бажалось. Відгуляли весілля, залишився і цей брат. А ці двоє пішли далі.

Ідуть довго-довго, бачать стоїть хата у садочку, а там стоїть хороша-прехороша дівчина, тільки бідненька і таке ж було й господарство. Найменший брат і каже:

— От якби мені засватати цю дівчину, то ми б жили щасливо.

Справили весілля, і найменший брат лишився. Пішов названий батько сам, наказавши кожному із синів жити по совісті, не лінуватись.

Пройшов час, і батько вирішив подивитися, як сини живуть. От прийшов він до старшого сина. Глянув — господарство доглянуте і сам заможній, жінка — господиня добра. Перекинувся він старцем. Прийшов у двір і просить милостиню. Син не дав нічого, а жінка навіть вигнала з двору.

Вийшов він сумний, відійшов трохи, а потім озирнувся, і те хазяйство взялося вогнем.

Пішов далі названий батько до середнього сина. Цей теж добре веде господарство. Попросив милостиню батько, перекинувшись знову старцем, і тут не дали нічого, вигнали з двору. Вийшов дід тихенько з двору, відійшов трохи, оглянувся на господарство, і воно враз спалахнуло полум’ям.

— Піду до найменшого сина, чи той знайшов щастя? — каже батько.

Приходить до хати, бачить господарство хоч і бідне, але чепурненьке. Зайшов він у двір, як і раніше перекинувшись старцем, а жінка найменшого

сина каже:

— Заходьте до хати, відпочиньте.

Пригостила його обідом, потім постелила постіль. Коли дідусь відпочивав, господиня побачила у нього велику рану на грудях.

— Що це за рана, дідусю? Чи немає якихось ліків від неї?

— Це рана така, що якщо хтось підпалить своє господарство і як згорить воно, потрусити тим попелом, тоді вона заживе.

Погукала жінка чоловіка і стала казати за дідову рану. Він усе зрозумів, Забрали вони дітей і запалили будинок разом з усім пожитком. Зібрали потім попіл, потрусили на рану — рана справді загоїлась.

Дідусь подякував, що врятували його. Не встиг він договорити, як все синове господарство стало на місце, і було воно ще гарнішим, ніж раніше.

А був це не простий дідусь, а чарівник. Він вивірив, чого навчилися сини і хто справді знайшов щастя.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

287 (7118). Названий батько. СУС —, низка варіантів. Записано 2009 року.
Оповідач: Папка Олена Олександрівна (1939 року народження), Зугрес, Великобагачанський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.