Названий батько Українська народна казка Полтавщини
Жили собі три брати і не було в них ні батька, ні матері. А дома теж не було нічого, ні худоби, ні навіть хати. От вони й думають: підемо до когось у найми. Ідуть по дорозі і думають: «Якби нам бог дав хорошого хазяїна». Ідуть та й ідуть, а їм назустріч іде дід, старий-старий, та й питає:
— Куди ви йдете?
А вони й відповідають:
— Та хочемо до когось у найми піти.
— А хіба у вас нема ні хазяйства, нічого?
А вони відповідають:
— Нема нічого, якби до хорошого чоловіка в найми піти, ми б йому по правді робили і любили, як рідного батька .
— Добре, — відповів дід, — ви мені будете за синів, а я буду вашим батьком. Якщо ви мене будете слухати, то я з вас людей пороблю, і щоб ви жили і з правдою не розминалися.
І от вони ідуть додому по темному лісі. Ідуть, ідуть, тоді й бачать хатку красиву, біленьку, з вишневим садочком, красними квітами обсаджені, а з тієї хати виходить гарна дівчина, а сама як квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
— Коли б мені цю дівчину посватати, та щоб були в мене воли та корови.
А дід-батько й каже:
— Ну добре, ходім сватати. Будуть у тебе і воли, і корови.
І посватав названий батько старшого брата і той зостався там. Ідуть уже втрьох, ідуть і бачать, що стоїть хатка красива, ставок і млин.
От каже середній брат:
— Якби мені таку дівчину і млин, я б з нього ніколи не виходив, робив хліб і всім вбогим людям роздавав.
І зостався там середній брат. От ідуть уже вдвох, коли бачать, хатка вбога стоїть, а біля неї дівчина така красива, як ясна зіронька, але убога, що латка на латці.
— Якби мені цю дівчину в дружини, то робили б ми, і хліб, і воли б у мене були, і про вбогих людей піклувалися.
— Ну добре, тільки про правду не забувай.
Оженив і третього. Та й пішов собі дід додому. А через який час думає: «А чому б мені не піти та не провідати своїх синів?». От іде собі до старшого сина. Прийшов та й говорить:
— Дайте мені хоч трішки хліба перекусить.
А син і говорить:
— Ти ще не дуже старий, сам можеш собі на хліб заробити.
Обернувся та й пішов. Коли бачить — загорілася їхня хата. Думає: «Піду до середнього». Прийшов та й говорить:
— Дай, будь ласка, мені хоч трішки хліба.
А він говорить:
— Нема у мене хліба, ще сам собі муки не намолов.
Пішов собі далі, коли бачить його хата загорілася і млин. «Ну, — думає, — піду до меншого сина, може, той мені трішки хліба дасть». Прийшов та й говорить:
— Сину мій, дай мені хоч трішки хліба.
А менший син говорить:
— Заходь до нашої хатинки, там тебе жінка нагодує.
Зайшов до хати, а там стоїть жінка та й говорить:
— Сідайте.
Нагодувала його, принесла з комори одежу, а коли переодягала його, то побачила на грудях шрам та й запитала:
— А що це у вас за шрам?
А він і відповів:
— Це шрам, від якого я скоро можу померти.
— О Боже, — відповіла жінка, — і ніяких ліків нема?
— Є, — відповів старий.
— А які:
— Та потрібно, щоб сам хазяїн підпалив свій будинок, і щоб усе згоріло, а потім тим попелом посипати цю рану. Але ніякий добрий чоловік цього не зробить.
Жінці і чоловікові стало його дуже жаль і вони згодилися. Чоловік сказав, щоб жінка виносила дітей, і вони підпалили свій будинок.
А жінка відповіла, що другий будинок можна нажити, а друге життя уже не наживеш.
Названий батько Українська народна казка Полтавщини
Жили чоловік і жінка. Жили бідно, але були совісні, трудолюбиві, привітні до людей. Виростили трьох синів, добре їх виховали.
Прийшов час,батьки померли, і залишилися сини самі. Коли мати помирала, то гукнула синів і сказала:
— Будьте совісні, до старшого й меншого уважні й привітні.
Сумно їм стало без батьків і пішли вони шукати щастя. Йшли довго-довго, і якось їм стрітився дідусь старенький. Привітались вони, низько по-клонившись до нього. А той дідусь їх і питає:
— Діти, де ви йдете? Хто ви такі?
— Ми йдем у світ шукати щастя. У нас померли батьки, ми сироти. Будьте нам названим батьком!
І пішли вони вже вчотирьох. Пройшли багато шляху, коли бачать — розкинулось село, на краю стоїть гарна хатина, а біля неї ходить дівчина, гарна, чепурна, в червоному намисті. Старший брат і каже:
— От якби мені засватати цю дівчину, то ми б так гарно господарювали.
— Ну що ж, коли твоє бажання, то так і зробимо.
Посватали ту дівчину, потім відгуляли весілля. Старший брат залишився. А ці троє пішли далі.
Йшли вони довго-довго, коли бачать знову якесь село. Зайшли вони в те село, і бачать стоїть хата, гарна, чиста, вибілена. По двору ходить дівчина, красива та хороша. От середній брат і каже:
— Оце якби мені посватати цю дівчину, то я б щасливий був.
Сталось як бажалось. Відгуляли весілля, залишився і цей брат. А ці двоє пішли далі.
Ідуть довго-довго, бачать стоїть хата у садочку, а там стоїть хороша-прехороша дівчина, тільки бідненька і таке ж було й господарство. Найменший брат і каже:
— От якби мені засватати цю дівчину, то ми б жили щасливо.
Справили весілля, і найменший брат лишився. Пішов названий батько сам, наказавши кожному із синів жити по совісті, не лінуватись.
Пройшов час, і батько вирішив подивитися, як сини живуть. От прийшов він до старшого сина. Глянув — господарство доглянуте і сам заможній, жінка — господиня добра. Перекинувся він старцем. Прийшов у двір і просить милостиню. Син не дав нічого, а жінка навіть вигнала з двору.
Вийшов він сумний, відійшов трохи, а потім озирнувся, і те хазяйство взялося вогнем.
Пішов далі названий батько до середнього сина. Цей теж добре веде господарство. Попросив милостиню батько, перекинувшись знову старцем, і тут не дали нічого, вигнали з двору. Вийшов дід тихенько з двору, відійшов трохи, оглянувся на господарство, і воно враз спалахнуло полум’ям.
— Піду до найменшого сина, чи той знайшов щастя? — каже батько.
Приходить до хати, бачить господарство хоч і бідне, але чепурненьке. Зайшов він у двір, як і раніше перекинувшись старцем, а жінка найменшого
сина каже:
— Заходьте до хати, відпочиньте.
Пригостила його обідом, потім постелила постіль. Коли дідусь відпочивав, господиня побачила у нього велику рану на грудях.
— Що це за рана, дідусю? Чи немає якихось ліків від неї?
— Це рана така, що якщо хтось підпалить своє господарство і як згорить воно, потрусити тим попелом, тоді вона заживе.
Погукала жінка чоловіка і стала казати за дідову рану. Він усе зрозумів, Забрали вони дітей і запалили будинок разом з усім пожитком. Зібрали потім попіл, потрусили на рану — рана справді загоїлась.
Дідусь подякував, що врятували його. Не встиг він договорити, як все синове господарство стало на місце, і було воно ще гарнішим, ніж раніше.
А був це не простий дідусь, а чарівник. Він вивірив, чого навчилися сини і хто справді знайшов щастя.
Названий батько Українська народна казка Чернігівщини
Зосталися три брати сиротами, ні матері, ні батька. А вдома нічого в них не було, от і пішли найматися. Іде по дорозі дід старий, борода біла. Зустрів братів та й питає:
— Куди це ви, діти, йдете?
— Найматися.
— Хіба у вас свого хазяйства нема?
— Нема, — кажуть, — от якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді служили і за рідного батька його мали.
Тоді дід і каже:
— Якщо так, то будьте мені синами, а я вам — батьком. Слухайте мене, то вас я в люди виведу, навчу, як жити, щоб з правдою не розминатися.
Послухали вони того діда та й пішли за ним. Коли бачать, аж стоїть хатка чепурна, а з неї вибігає дівчина гарна, як квіточка. От пішли вони сватати ту дівчину за старшого брата.
Відгуляли весілля і залишився старший брат хазяйнувати, а ті два пішли з дідом далі. Наказав дід старшому братові, щоб з правдою не розминався.
Ідуть, коли знову стоїть хата, а коло неї млин, і ставок, і дівчина хороша.
Посватали її за середнього брата та й відгуляли весілля. Каже йому дід:
— Живи, синку, щасливо, та не забувай за правду.
Ідуть далі, коли бачать, стоїть хатка вбога, а біля неї дівчина, як зірочка. Оженив на ній дід наймолодшого сина, наказав і йому за правду не забувати та й пішов собі.
Живуть брати. Старший розбагатів, та скупий став такий, що страх. Середній теж розбагатів, наймитів найняв. А найменший так собі живе. Коли має, то й з людьми поділиться, а нема, то й так буде.
Вертається дід-батько подивитися, як його сини живуть, чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого брата старим старцем і просить шматок хліба. А той каже:
— Не такий ти ще й старий, можеш собі заробити.
Одійшов дід з версту, оглянувся, а все добро так і запалало. Пішов він до середнього брата, а той у млині сидить. Попросив дід борошна, бо нема чого їсти, а той каже:
— Я ще й собі не намолов. Багато вас таких тут вештається.
Одійшов дід, оглянувся і все згоріло. Приходить він до третього сина. А той живе бідно, хатка невелика, але чистенька. Попросив дід шматочок хліба. Запросив син його до хати, а жінка як глянула, що він такий обдертий, то аж руки заломила. Дала йому чиста одежину, дивиться, а на грудях у діда рана велика.
— А від чого у вас така рана велика? — питають у діда.
— Це рана, від якої мені скоро смерть буде. Якби знайшовся хазяїн, який підпалив би своє майно, а тим попелом присипав мені рану, то вона б і загоїлася. Та нема такої людини на світі.
Повиносили тоді чоловік з жінкою з хати дітей. Глянув чоловік на хату і шкода йому стало, а глянув на чоловіка, то аж серце крається. Взяв та й підпалив. Так ураз полум’я здійнялося, а на місці хати з’явилася нова та гарна. А дід тільки посміхається.
— Бачу синку, що тільки ти з правдою не розминувся. Живи щасливо!
Тоді чоловік впізнав свого названого батька, кинувся до нього, а той пропав.