Українські народні казки

Най це буде так

Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі король, мав дочку. І був у него молодий слуга. Мало в короля бути весілля. А король не хотів, щоби слуга був на цім весіллю. І дав він цему слузі на тиждень роботу, возити ковбки *. Дав йому пару коней, харчу і каже:

— Їхай.

Що король скаже, то слуга мусить робити. Забрав він харч у рупцак *, запряг коні та й поїхав. Їде він, і в дорозі розпадається йому колесо. А він сів та й думає: «Що я маю робити?» Сидів, що сидів, і приходить до него хлопець у білому. І каже:

— Чого, хлопче, зажурився?

— Та як мені не журитися, коли король сказав мені цілий тиждень возити дрова, та й розпалось колесо. Та й не знаю, що я маю робити.

А той хлопець у всьому білому, геть-геть у білому. Подивився він на королівського слугу та й каже:

— Що на чім має стояти, ти так клади й кажи: «Най це буде так».

Цей поклав шпицю в колесо і сказав:

— Най це буде так!

І шпиця так стала на місце, що сокирою не розіб’єш. І він все так на місце клав, і колесо стало ціле.

їде він далі — друге колесо розвалилося. Він і це так переклав, як перше, і знов склав колесо. Поки доїхав до того дерева, пересипав так цілий віз. Приїхав туди, а ті ковбки такі тяжкі, що не годен він їх сам здоймити.

Сів він та й думає. І знов приходить той самий білий хлопець. Приходить та й каже:

— Що ти знов зажурився?

— Як мені не журитися? Треба повозити ці ковбки, а де я годен їх здоймити?

А той у білому каже:

— Ти кажи: «Най це буде на возі». Слуга сказав:

— Най це буде на возі!

І всі берні * посунулися і лягли на віз. І він завіз їх. А тоді приїхав і ще раз набрав. І так перевозив усі ковбки. Він то мав возити тиждень, а повозив до четверга. А в четвер у короля якраз весілля починалося.

Приїхає слуга до короля додому, а король скричав на него, зревкав:

— Ти чого приїхав?! Ти повозив тоти берні? Той каже:

— Повозив усі. Король сказав:

— Марш у стодолу і лягай там у сіно! Що ти будеш тут межи ґаздами вертітися, щоб тебе обзирали на весіллю?

Бідний слуга не має що робити, ліг у стодолі в кутику та й спить.

Прийшов вечір. Принцеса та й молодий князь * постелили та й лягли в стодолі. Але не виділи слуги в кутику. А слуга каже:

— Най це буде так!

І молодята би не розірвалися, хоч би що. Бо це так імилося, що не розірвеш.

Рано сходяться всі люди на весілля та й кажуть:

— Ідіть кличте молодих. Що вони так довго сплять?

Мама пішла в стодолу, подивилася, а вони обняті. Та й каже мама:

— А, то ще молоде, то ще спати хоче.

Прийшли через дві години, а ці далі не розриваються. Як були, так і є. Стара прийшла та й далі так само каже:

— То ще молодята, спати хочуть. Най ще сплять. Проминуло ще з три години — все як було, так і є. Пішла мама принцеси до короля та й каже йому:

— Ці двоє сплять і не годні розчепитись. Прийшов туди король.

— Вставайте!

А вони як імились, то не розірвав би їх. Побіг король бігом за дохторем. Прийшов дохтор. Лише ймив їх за руки, щоби розчепити, а цей слуга каже сам до себе:

— Най це буде так.

І лікаря тоже не відірвати від тих двох.

Пішли ще якісь чоловіки розтягати їх. Лише половилися за них, а цей знов сказав:

— Най це буде так.

І вони не можуть відчепитися. І наловилося вже ціле весілля. Тоді король сказав:

— Хто таке зробить, щоб це розчепилося, то вже не віддаю дочку за цего, а за того, хто це зробить. Та й виходжу геть із свого двора *.

А слуга каже:

— А як я це зроблю? То що буде?

— То я тобі передаю все своє багатство, а сам виходжу, ади, в ту бухню *.

Слуга каже:

— Най буде так, аби це все розійшлося.

І то все розійшлося. Молодий утік від молодої і вже навіть не хотів женитися. А той слуга, може, ще й тепер жиє з королівною.

Походження та примітки

* Ко́вбок — відпиляний шматок колоди.

* Ру́пцак — наплічник.

* Бе́рня — колода.

* Князь, княгиня — наречений, наречена, на весіллі — молодий, молода.

* Двір — тут: палац.

* Бу́хня — напіврозвалена халупа.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
4 грудня 1983 року
Оповідач: Шкрібляк Іван Васильович (1966 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.