Українські народні казки

Найбільший гріх

Українська народна казка Бойківщини

Мали батьки єдного сина. Він ходив у школу і дуже гарно ся вчив. Так гарно ся вчив, що батьки мали дуже-дуже велику пошану. За те, що вони такого сина виховали. А потім став він не приходити додому, як перше приходив.

— Я, — каже, — спізнююся, бо мене вчитель залишає інших учнів научувати.

А потім прислали зі школи сказати, би родичі прийшли до школи. Родичі пішли, а там питаються:

— Чому ваш син не приходить до школи? Так файно вчиться і не приходить. Що він, хворий чи що?

А вони повідають:

— Та ми посилаємо його в школу. Не знаєм, де він є. Він, — кажуть, — не приходить домі.

Та й нема сина. А родичі вже остаріли, вже доживали. Приходить хтось уночі і стукає у вікно. Вони й кажуть:

— Хто там?

— Пускайте до хати.

Вони пустили до хати, а той зайшов і каже:

— Давайте гроші. Вони зачали плакати:

— Ми не маєм грошей.

Тоді він що робить? Узяв і на смерть їх забив. Забрався й пішов геть. А то був їх син, і родичі того не знали.

Наколи він таке злочинство зробив, убив тата й маму, мав він то на душі і не міг спати. І вже остарів, і знає, що зле зробив, і хоче того гріха спокутувати. Іде священик людину сповідати, а він каже:

— Отче духовний, я маю до вас велике питання.

— Що ви, — каже, — хотіли? Він йому:

— Я би хотів, отче духовний, щоби ви мене висповідали. Бо я, — каже, — великий гріх зробив.

Священик йому:

— Прийдіть, я вас висповідаю.

Приступив він до сповіди, і зачинає його священик питати:

— Який ти гріх зробив? А він:

— Я тата й маму вбив. Священик дістав страх і каже:

— Я тебе не буду сповідати. Іди.

Він два роки ходив і всюди обійшов. І як скаже, що він тата й маму вбив, так від него священики тікають. Підійшов він ще до єдного священика. Той священик мав вісімдесять вісім років. Старенький був, старенький. Зачав він його сповідати. Питає його:

— Що ти на своїм життю наробив?

— Я, — каже, — вбив тата й маму. Каже священик:

— Раз ти таке зробив, я тобі таку покуту завдам. Маєш, чоловіче, піти і знайти молоденьку суху яблінку. Маєш її викопати і посадити десь у городі. Маєш носити в роті воду і її підливати, щоби вона вродила яблука. А як вона вродить, маєш прийти до мене і мене закликати. Я подивлюся на ту яблінку.

І носив він у роті воду, і підливав суху яблінку. Так підливав, може, рік, а може, й більше. І вона зазеленіла, і вродила яблука. Тоді він пішов до того старого священика і сказав, що вже яблінка родить яблука. Священик прийшов, подивився і каже:

— Дуже гарно. Маєш цю яблінку так обскубти, щоби й єдно яблуко дармо не пропало.

І він обскуб ту яблінку, хіба два яблука ся остало — не міг їх ані зірвати, ані стрясти. Тоді каже до священика:

— Що я маю робити? Як я їх маю зняти?

— Ти їх не знімеш, бо то твої тато й мама, — сказав священик. — Ти того гріха не спокутуєш.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Урич, Сколівського району, Львівської області
14 грудня 1990 року
Оповідач: Швед Гринь Миколайович (1911)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.