Найкраща у світі
Українська народна казка Чернігівщини
Жили собі чоловік та жінка. І був у них хлопчик-малоліток. І так бідно жили, що ледве хліб у них був. Бо чоловік лісорубом трудився. А там, звісно, які заробітки. Та якось привалило того лісоруба дерево. Ось, помираючи підкликав він до себе хлопчика, зняв з пучки звичайну мідну каблучку та й каже:
— Непроста це, синочку, каблучка. Де б я не був, з ким би не був, хоч на краю світу, а забажаєш так вона одразу тебе до матінки й поверне.
І помер. Стало ще важче жити молодій вдові. Найнялася вона пралею. І чи від роси, чи від сльози ставали сорочки білі, коби сніг, хоч рученьки від того прання такі червоні були, як і віченьки від сліз.
Ось дійшла та слава й до царського двору. Як навезли, мо дві, а мо й три гарби прання. А малому на гостинчик, ще коли він під стіл пішки ходив, недоноски панські. І жупанець, і чобітки, і шапочку.
Ввіткнула вдова пір’їнку в ту шапочку й аж руками сплеснула — царенко і все. Хизується мати, і хлоп’ятко хизується тими царськими недоносками. Всім показати хоче, і корові, і цапу в діброві.
Йшов, йшов та й заблукав. Аж воно вечір, а тоді ніч. Почула царська сторожа, що хтось плаче там. Думали псина, а воно хлопченя. Приводять до царя. Подивувався він тому жупанцю, тій шапочці, таке і він колись носив, як під стіл пішки ходив, та й питає:
— А чий же ти, хлопчику?
— Мамин! — хлипає малий.
— А як зветься ж твоя мама? Яка вона?
— Моя мама найлучча в світі! — одказує дитя.
Дуже здивувався цар, бо думав, що то його молода цариця найкраща в світі, а виходить...
І повелів він на ранок всім найкрасивішим жінкам явицця в двір. Ось як наз’їзджалося і з близьких країв, і з далеких. А одна цариця приїжджала лічитися, чи щоб на щось подивитися. Приїхала шестериком вороних коней.
Ось кожну підводять до хлоп’яти, кожну й питають:
— Чи не це мама?
А дитя знай своєї:
— Ні! Моя мама краща!
Аж тут і та цариця Семиградська входить. Як ту річ почула, мало із злості не луснула, бо ж усі, усі, усі казали, що вона найкраща в світі. Хльоснула коней, крикнула, щоб у гості її з військом дожидали і тільки курява верх неба стала.
Ось збирає вона військо, збирає, а хлопець росте собі та й росте.
А була в царській стайні біла, як цвіт вишневий, кобилиця. Ніхто ніколи на неї не сідав, ніколи ніхто її не годував, сама паслася, бо ждав цар од неї таке лошатко, якого ще в світі не було. Так ото раз тая лошиця, аж у степ попасти зайшла. А тут, де не візьмись, вовки. Та на неї опукою. Лошиця сюди, лошиця туди, бачить, бідна, лихо буде. Вона тоді як заірже. Ось Найденко і почув. Як кинеться він летом. Вхопив дубину і без ваги проти вовків. Він ніколи їх не бачив і думав, що то пси напали. Так вони й розбіглися. Як стала ця лошиця хлопцю кланятися:
— Ти мене од видимої смерті врятував. То ж не цареві, а тобі моє лошатко буде.
Ось й ростуть вони вдвох . Хлопець, як з води, а коник ще швидше. Коли це раз заходить Найденко до царя, той його вже й сином звав, бо своїх дітей не було, а цар сидить такий смутний, що аж край. І якусь бумагу в руках держить.
— Оце, — каже, — та цариця на нас війною іде! Доведеться збиратися мені.
А хлопець на те:
— Через мене воно сталося, я й поїду. Сам!
Давай і цар, і цариця його відмовлять, а він як стій. Нічого з собою не взяв, тільки коника.
Як майнув той кінь аж попід небесами, так біля границі й опинився. А далі недалеко Семигород. Тут коник і каже йому:
— Ти мене тут остав, а сам пішки йди. А як буде важко, я одразу ж на поміч прийду.
Так його зразу до Семиградської цариці й привели. Сидить вона на високім кріслечку, сонечка ясніша. Осміхається, питає, на мечі позирає:
— Та невже ж твоя матінка краща мене, лучча мене?
Опустив Найденко низенько голівоньку:
— Та в нас хто правдивих слів зрікається — вовкулакою звуть. Найгарніша матінка, наймиліша в цілім світі!
Як крикне тоді семиградська цариця:
— В яму його глибоку в ропу солону! А як не надумається, завтра вперед світа голову йому відрубайте!
Люду назбиралося. Підводять молодця на високий поміст. Глянув він в чисте поле. А там коник його білий, коби сніг летить, а за ним може тисяча, а може й п’ять вороних і курява аж до небес. Як крикне тоді Найденко-царенко:
— Он моє військо летить, тікайте хто жить хоче!
Тут таке враз зчинилося. Хто там розбирав чи з верховцями ті коні чи ні. Давай городяни його прохати, давай молити города не руйнувати. Він й оставив їх з Богом. Сів на свого коника вірного та й поїхав впродовж границі.
Так через трохи вже була в нього добренна молодецька ватага. Сюди приїдуть, назад вертаються. Й миша не прошмигне.
Якось раз сидять вони на крутій могилі вечеряють та й хваляться.
Хто рушницею за сто верств вцілить, хто стріляє, а стріла сама до хазяїна вертається. Хто спиною подубцьованою — куля відскакує. А він мовчить лиш каблучку мідную на пальці крутить-покручує. От його й питає товариство:
— Чи не чарівна вона?
Обвів молодець товариство очима, повів мерзлякувато плечима й ні слова, ні півслова й на коника. Та так попід хмарами пошумів, що аж лист з дубів пообсипався.
Аж невдовзі вже й город показався. А на ниві дівчина пшениченьку жне, а така гожа, коби вишенька. Хотів він те дівча об’їхати, а коник, що не ступить, то на місці. То попід небесами мчав, а то, наче вкопаний став.
— Та хіба ж ти не знаєш -, сміється дівчина, — що суджену й конем не об’їдеш!
Він ту дівчину на коня й узяв. До воріт під’їжджає, а там миру хтось уже звістив, що царенко-Найденко з нареченою вертається. Тут уже навпроти і цар з царицею, і старшина всяка з хлібом-сіллю. А одна жінка рушник білий -білесенький, коби сніг, під копита коневі стелить, руки червоні від прання щоденного важкого, очі — від життя гіркого.
Глянув на ті руки багатир та як скрикне:
— Матусю ж ти моя ріднесенька!
Цар вийшов наперед, щоб оту красуню, що над красунь, побачити. Й сторопів. Впав його син названий перед старою, згорьованою жінкою, та так уже їй натруджені руки цілує, так уже сльозами поливає. Бо за матінку рідну нічого кращого в світі немає!