Найменший брат і дочка чарівників
Українська народна казка Закарпаття
Єдна мати мала дванадцять синів. Як виросли вони, дали вітцю залізні чоботи, аби йшов і найшов таку, що має дванадцять дівок. Як буде трудно найти, то хай шукає, поки не зносить залізні чоботи. Обувся він у ті чоботи і йде глядати. І зустрічає його на дорозі гарно вбраний хлопець:
— Куди йдеш?
— Глядаю таку жінку, котра має дванадцять дівок.
— О, туй я тобі найду.
А то був диявол. Повів він його до єдної баби, а там дівки файні. Подивився старий, вернувся додому та сказав синам, що найшов. Сини сіли на дванадцять коней і пішли. Приїхали вони там, а наймолодший брат каже:
— Хлопці, ми приїхали посватати ці дівки. Будете робити то, що я — будемо жити, не будете то робити — не будемо жити.
— А що?
— Як прийдемо до тих дівок, нам будуть давати пити. Пересунете свої погари дівкам, а від дівок собі. І поміняєте місцями коні. На тому місці, де бабині коні, наші будуть. А бабині будуть на місці наших.
Раненько схопився він.
— Хлопці, вставайте!
— Що є?
— Йдім геть.
Зайшли до стайні, а там крови! Всі бабині коні вирубані. А вони посідали на свої коні і пішли геть. Від’їхали вони та сіли обідати. І що зробила відьма! Сказала відьма, щоб його вітер поніс. І схопив його вітер і поніс до тої баби, і такі страшні очі мав той Вітер! Приніс він хлопця до баби, а баба каже:
— Но, сідай, а завтра я тобі дам таке завдання, що виконаєш — будеш жити, не виконаєш — не будеш.
А браття пішли.
А в тої баби була ще єдна дівочка, тринадцята. Дуже вона хлопця пожаловала.
— А яке тобі няньо дав завдання? — звідала вона хлопця.
— Дав завдання заметати то море піском, засіяти на піску пшеницю й на вечір з того урожаю йому хліб принести. А нє — голова долі.
— Не журися та лягай спати, — сказала вона.
І нараз свиснула дівочка. А він не йде спати, дивиться. Набігли робітники, і він не бачив, хто воно. Раз-два заметали, заметали то море, посіяли. Він дивиться, е-е, вже пшениця є. А то все організовує дівка, дочка тої баби.
Уже все, приносить він хлібину до діда.
— А-а-ай, гунцват ти, сине. Я тобі завтра не таке завдання дам. Входить дівка й звідає:
— Но, що няньо дав тобі робити?
— Що? Із тої гори на ту міст поставити. А як я це зроблю?
— Лягай і спи. І не журися.
Викликає вона свою робочу силу. І поставили міст, і ще й старого її батька на ньому намалювали.
— Вставайте! Подивіться, який ваш міст!
— То хтось тобі помагає. Айбо він не знає, хто.
А на третій день знов звідає вона:
— Що няньо дав робити?
— Сказав зайця імити.
— Е-е-е, це трудна річ, — повідає дівочка. — Туй можеш пропасти.
Тоді впала вона на коліна, відмовилася від вітця й мами та помолилася:
— Господи, дай блискавицю з зайцем, аби врятувався цей хлопець! Та й блиснула блискавиця й впала на землю зайцем. І принесла вона того зайця вітцьови.
— А тепер ми двоє тікайме.
І тікають вони, бо вже біда і їй, вже й вона пропаде. Прийшла стара баба, звідає:
— Де вона?
— Втікла.
— За нею!
І старий погнався за ними. Так доганяє, що аж вітер гучить. Ще чуть-чуть і дожене їх старий.
— Меч підкову! — крикнула вона до нього.
Він кинув назад себе підкову, і зробилися на шляху старого гори й каміння. І він довго пробирався через них. А тоді знов погнався за ними. А він кидав предмет за предметом і все затримував старого. І втікали вони далі, і вже не було чого метати, а старий доганяє їх. Тоді сказала вона:
— Я зроблюся ланом пшениці, а ти — сторожем коло тої пшениці. І вчинилася вона пшеницею, а він сторожем. Прилетів старий і питає сторожа:
— Ти не видів, як туй тікали двоє, леґінь і дівка?
— Видів, айбо це було давно, ще тоді, як ця пшениця сіялася. «То це не вони були», — подумав старий і вернувся назад. І розказав бабі, що він видів. Пшеницю й сторожа.
— То вони були! — крикнула баба. — Лети та дожени їх!
І старий знов погнався за ними, ще чуть-чуть і дожене. А вона вчинилася монастирем, а він монахом. Та й він там кадить собі.
— Чи ви не виділи туй двоє челяді?
— Нє, ми тисячу років туй. Ми нікого не виділи, тілько вас. Вернувся він. А баба звідає:
— Чи не находив-ись їх?
— Нє.
А як оповів, що видів монастир і монаха, вона крикнула:
— То вона була монастир, а він монах! За ними!
Полетів старий за ними. І вже доганяє їх. Та й перетнули вони ту смугу, за якою старому вже не положено було за ними гнатися. І вернувся старий. А вони обоє з дівочкою прийшли додому. І дівочка пішла за нього, і вони стали обоє жити.