☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Наймит і піп
Українська народна казка Гуцульщини

Були три брати, два розумні, а один трошки дурний. Та й городять вони загороди. Будуть гонити худобу з ярмарку. В чию загороду більше зайде? Розумні брати городили з файного пруття, а дурний — з зеленого гілля. Та й до него в загороду зайшов увесь товар, а до них — лиш один бичок задрипаний. А розумні брати забрали собі весь товар, а того бичка загнали в загороду дурному. Він прийшов, а там є бичок. Він узяв того бичка і веде в ярмарок.

Гонить він того бичка, а стара береза каже: скрип, скрип. А він питає березу:

— Без чого продають бичка? Та й сам відповідає:

— Без ріг.

Та взяв та й відбив роги бичкови. Та й питає другий раз:

— Без чого бичка продають? Без вух?

А береза скрип-скрип. А він узяв та й відтяв бичкови вуха. І знов:

— Без чого продають бичка? Без хвоста?

А береза скрип-скрип. А він узяв та й відтяв хвіст. Та й каже знов:

— Без чого продають бичка? Без ніг?

А береза скрип-скрип. Та й повідтинав дурний бичкови ноги. Лишився лиш тулуб. А він каже березі:

— Даєш за бичка гроші?

А береза далі: скрип-скрип. Він знов каже:

— Даєш гроші чи нє?

А береза скрип-скрип. Дурний вернувся додому та взяв довбню. Та як дасть по березі. А в дупло хтось насипав золота, і то золото з берези посипалося. Прийшов він додому та й каже:

— Піду до попа позичити ґелетки гроші міряти. Брати кажуть:

— Не йди, дурний, бо хтось прийде та й уб’є тебе за гроші. Але він таки пішов.

Поміряв він тоти гроші, заніс додому. Та й брати мали, та й він мав. Та взяв він собі грошей, та й пішов у місто. Та й купив мішок ладану. А куди його нести, той ладан? «Несу під цей берег та й запалю». Виніс він той ладан на найвищий горб. Та й запалив, та й сів та й сидить. Та й приходить до него старий дідо. І питає його:

— Що ти хочеш, хлопче, за те, що запашив цілий світ? Він каже:

— Що я хочу? Я хочу такої сопілочки, щоби я заграв, і все гуляло.

Дідо каже:

— Добре. Іди на ріку. Буде плисти одна сопілочка, би ти не брав. Буде плисти друга — би ти не брав. А третю би узяв.

Він пішов на ріку. Дивиться, пливуть сопілочки. Він узяв ту третю сопілочку й заграв. Добра сопілочка, чоловік, що йшов дорогою, зразу став гуляти. Він узяв ту сопілочку і пішов до попа. Прийшов та й каже:

— Я хочу у вас наймитися. А піп каже:

— Це добре. Будеш пастушити.

Піп узяв товар та й гонить з ним пасти. Показав, де пасти, де межа. Та й пішов. Піп пішов, а дурний ляг спати.

Вже сонце в полудни. Він пробудився — нема товару. А він як заграв, та й товар біжить, гуляє. Весь прибіг. Зібрав він той товар та й гонить додому. А товар такий голоден!

Піп каже:

— Я піду назирці дивитися, що він там з товаром робить. І будем знати, чого товар такий голоден.

Піп прийшов і заховався в терню. А хлопець його повидів та як заграв! Товар біжить, гуляє, піп у терню гуляє. І так обідрався. Пірвав одежу, обідрав руки, обідрав лице.

Він перестав грати та й уже гонить товар додому. А піп голий пішов додому. Попадя питає:

— Що ти так обідрався? Хтось з тебе все здер чи що? А піп каже:

— Нє, то слуга має таку сопілочку та й грає. Та й я гуляв у терню.

— Ану най заграє, — каже попадя. — Я хочу чути. Піп каже:

— Не кажи такого. Най не грає.

— Та заграй, заграй, — каже вона до хлопця. А піп каже:

— Най не грає!

Попадя далі просить наймита заграти. А піп таки не жде, поки той буде грати, а бігом на під *. Хоче втечи, аби не чув, як грає. Виліз на під та й заліз у полубічок *. А слуга як заграв, а попадя як пішла в танець! А піп на поді як зачав у полубічку гуляти, стелина проломилася, і піп упав з полубічком до хати. Вони вже обоє просять:

— Не грай! Не грай!

А він таки грає. Аж через якийсь час перестав. Слуга десь пішов, а піп каже попаді:

— Що будемо з ним робити? Треба його вирядити в ліс по дрова. Та й звір його там з’їсть.

Поїхав він у ліс, а вовк прийшов та й їсть вола. А слуга каже:

— Не їж вола, бо будеш тягнути дрова.

А сам лиш рубає та ладує * велику фіру дров. Приходить медвідь. І їсть другого вола.

— Не їж вола, бо будеш тягнути дрова.

А медвідь таки з’їв вола. Понаїдалися вони з вовком та й лягли оба, та й відпочивають. А слуга імив одного, привів до ярма й запріг, відтак імив другого й запріг у ярмо. Та й їде ними додому. Та й так б’є медведя й вовка, а вони тягнуть. Так весело їде дурний додому. Приїхав та й кричить попови:

— Де пускати воли?!

— Межи товар.

Він загнав межи товар медведя й вовка, а товар як зачав ревти! Боїться медведя й вовка. Піп вийшов, попадя вийшла, зачали кричати, відчинили стайню. Звір втекла, а вони ввійшли до хати та й кажуть:

— Що з цим слугою робити? Де ми його дінем? Попадя каже:

— Ти знаєш що? Там є дідьчий млин. Висипмо в міхи попелу, складім йому на віз та й най везе в той млин. А там чорти його роздеруть.

Дали вони йому кусак солонини, аби він мав що їсти, та й він з тими міхами поїхав.

Приїхав він до млина та й наклав собі ватру. Та й укроїв кавалок солонини на патик та й пече. Приходить молодий дідько та й питає дурного:

— Як тобі ім’я?

— Я сам, — каже.

Дідько й собі взяв патик та й настромив на патик жабу. Та й усе тою жабою по його солонині шпіґає, та й усе шпіґає. Він терпів, терпів, а відтак дідька в очі тим патиком з салом шур! Та й вибив йому очі. А дідько в крик. Та й прибігають багато чортів. Та й питають:

— Хто тобі вибив очі? А він каже:

— Я сам.

— Як ти сам вибив, то чого ти хочеш? — кажуть вони. Слуга каже чортам:

— Ви чого насипали мені попелу в мішки? Я йду до вашого найстаршого.

А чорти кажуть йому:

— Не йди нікуди. Ми тобі насиплемо файної муки. Не йди. І насипали вони йому в міхи білої пшеничної муки.

Їде він додому. Та й привіз таку муку біленьку. Піп з попадею подивилися — файна мука.

— Що будемо робити з цим слугою? — говорить піп попади. — Він має ще бути в нас цілу зиму, аж до весни. Ти знаєш що? Най твоя мама вилізе на яблінку та й кукає. А я скажу: «Вже весна. Вже пора тобі додому йти».

Кажуть вони бабі, а баба їм відповідає:

— Де я, така стара, годна на яблінку вилізти?

— Я вам поможу, — каже піп.

Та й поміг піп бабі вилізти. Та й каже:

— Кукайте.

А сам пішов та й каже слузі:

— Весна вже, зозуля кукає. Вже йди додому. А баба все: «Ку-ку, ку-ку!» Слуга каже:

— Ба що це за зозуля?

Та й поліз на яблінку, та й бабу втрутив. А баба впала та й побилася. Вони дали бабу в лікарню, та й говорить піп до попаді:

— Тікаймо від цего слуги. Лишаймо все й тікаймо.

Та й склали вони в мішок церковні книги. А як вони десь відійшли, слуга книги викидав, сам заліз у мішок та й книжками прикидався. Піп прийшов, узяв міх на плечі та й несе. А так то тяжко нести, що йой.

Бредуть вони через воду, а слуга з міха:

— Вище, попоньку, вище, бо старша книга мочиться. А піп каже:

— Імость *, ти чуєш, як наша книга говорить? Перейшли воду.

— Ану я висипаю книги, — каже піп. — Котра то наша книга говорить?

Висипав піп книги, дивиться, а то слуга вилазить. Питає піп:

— Ти тут?

— Де ви, там і я, — каже слуга.

— Нічого, будемо вже тут ночувати. Бо я вже не годен нести. Та й лягають спати. Ляг слуга крайній попри воду, імость лягла всередину, а піп крайній з другого боку. Та й каже піп тихо попади:

— Як я тобі скажу, би ти його дюґнула *.

А слуга то підслухав. Як вони поснули, слуга попадю відсунув на край, а сам ляг на її місце. А піп каже тихо:

— Дюґни.

Він дюґнув, і попадя полетіла у воду. Піп подивився, а слуга є. Та сів піп на столець, та й байці конець.

* Під (род. поду) — горище.

* Полу́бічок — велика бочка.

* Ладува́ти — накладати, вантажити.

* Імость — попадя.

* Дю́ґнути — штурхнути.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Село Долішній Спас, Косівського району, Івано-Франківської області 31 жовтня 1987 року Гаврилюк Одокія Лук’янівна (1907 року народження)

Наймит і піп
Українська народна казка Закарпаття

Був єден бідний хлопчик. Він зостався без вітця, без матері — бідний хлопчик. Його землю стали чужі люде обробляти та й його зачали годувати, того хлопця. І підгодували його до п’ятнадцять років. А в п’ятнадцять років захотілося йому піти десь далі поміж людей. Лишив він своє село та пішов по чужих селах. Прийшов у єдно село дуже-дуже рано. Йде долі дорогою, а коло дороги стоїть чоловік. Хлопець підійшов до чоловіка, а той каже:

— Де ти йдеш, хлопчику, так рано? Хлопчик відповідає:

— Та йду, де би-м ся наяв до когось.

Та й хлопець підійшов ід’тому чоловікови, та чоловік повів його до своєї хижі. Говорить той чоловік хлопцеви:

— Я дяк. Ти будеш у дяка служити. Прийшли вони, а дякуля почала вадитися:

— Нащо ти його привів? Та то, — говорить, — слабий для мене слуга.

А дяк не слухає:

— Я не для тебе слугу привів, я привів для себе.

— А кеть маєте гордів, то дайте мені гордів, — просить хлопець. Пішов дяк і викотив з пиливні гордів. Слуга взяв той гордів і поклав собі на голову. І скоро побіг до річки по воду. Зачер повний води. Приніс тоту воду на голові і поставив її на кухні.

Та й почав він поволі з дяком щось робити. Всякі роботи робив. Надходить весна, приходить ярь. Поправив дяк плуг і запрягли із слугою воли та й пішли орати. Орють довгий час, орють. Дякулі не є, щоби їм їсти винесла, а вони вже дуже поголодніли.

А дякуля наварила їсти, наладила пити та й понесла попови. А як прийшла від попа, та й почала ладити їсти своєму ґаздови й слугови. І винесла їм.

Орали вони до вечора, на вечір приходять додому. Полягали собі спати, й переспали до рана. А рано ладяться назад іти орати. Виладилися та йдуть, а слуга говорить:

— Йой, я забув щось дома.

— Не йди ніде, — говорить ґазда. — Як хочеш курити, то в мене є дзигарети, будеме курити дває.

Слуга на то:

— Та нащо би я ваші дзигарети курив, коли я маю свої?

І слуга вернувся, дякуля його побачила. А до дякулі вже прийшов піп. І дякуля сховала попа на скору руку до пиливні, жеби не увидів слуга. В тій пиливні була фасоля немолочена, і вона тою фасолею закрила попа. Слуга прийшов та й говорить:

— Ви мені не кажіть, яка мене біда пригнала. Пан розказав, би я ту фасолю змолотив. Бо він хоче тої фасолі їсти.

А дякуля не зважає:

— В мене є така сама фасоля, то з тої буду варити. Не треба молотити.

Слуга до дякулі:

— Я мушу зробити то, що мені пан розказав.

— Та йди, молоти, — каже вона.

Він прийшов, узяв ціп. Їмив ту фасолю всю разом і поклав серед пиливні. Та їмив слуга бити ціпом. Та й б’є довгий час. А піп указав голову з фасулі. Слуга витріщов на нього очі, а тоді каже попови:

— Який тебе чорт нагнав аж у фасолю? Було перше голову з фасолі висунути.

Айбо піп сказав йому:

— Ти би нікому не казав.

Хлопець фасолю змолотив, довів до порядку. А піп собі посунув домів. А слуга пішов на поле д’дякови.

В котрийсь час винесла їм дякуля з тої фасолі росолу їсти. Наїлися вони й стали знов до оранки. Поорали, посіяли, поборонили тото. Та й пішли додому. Переспали, рано знов ідуть орати. Та й вийшли на таке місце, же з одного боку поточини піп оре, а з другого дяк. У попа були такі воли, що спереду й ззаду червені, а середина біла. То ся називає бущулисті воли.

Рано, як вони рихтувалися іти орати, слуга говорить дякови:

— Чи є у вас дві красні білі плахти? Дяк питає:

— Та нащо тобі плахот?

— Ним вам до того, лем ви мені дайте.

А дякуля дуже спознавала попа по волах бущулистих.

Вийшли вони на поле, починають орати, а слуга вкрив бики тими плахтами. Орють вони, а дякуля несе їсти. І так скоро, так рано. Їсти файного наладила, випивку винесла. Попризиралася — тото дяк із слугою. Говорить:

— На якого чорта ви завивали бики плахтами? Слуга каже:

— Ми бики зато завили в білі плахта, би хтось подумав, же то не наші бики.

Дякуля, рада-не-рада, дала їм їсти, випити дала. Ще багато пирогів зісталося в мисці. Та й наказує дяк слугови:

— На, хлопче, та понеси пирожки попови. Онде він оре. Хлопець узяв ті пироги й зачав бігти до попа. Та й пироги метати по землі. Виметав, прийшов ід’попови, каже:

— От вам загнала пані дякуля, би-сте поки що з’їли.

А тих пирогів дуже мало було. Зачав піп їсти, а слуга му говорить:

— Йой, йой, та на вас дяк сердитий. Казав, же вам голову розрубає. І забрався хлопець від попа та пішов ід’дякови. Розказує:

— Пане дяче, казав піп, же му щось плуг не оре. Аби-сьте такі добрі були, би му пішли поправити.

Узяв дяк сокирку та йде попови плуг поправляти. Позирає — пиріг на землі. Узяв пиріг і кладе в кишеню. Та й іде далі. Найшов другий пиріг. Підняв і той, кладе в кишеню. І не менше як десять пирогів поклав у кишені. А піп увидів, що дяк з сокиркою йде. Дяк пішов у поточину, а піп долі горбом ломля голову утіче. Дяк виліз із поточини, подивився, як піп утіче, й гойкає:

— Отче духовний, та де втічете? Та ж казали-сьте слугови, що у вас плуг не оре та щось поправити. Що ту поправляти?

Дяк узяв плуг, перевернув та щось там мало поцоркав коло нього.

Поорали вони там до вечора. Подоорювали, закінчили оранку. Приходять Великодні свята. Вже до Великодня не будуть орати нич. Говорить дякуля:

— Треба піти в город та купити щось на святки. Дяк говорить:

— Та я йду із слугою. А дякуля каже:

— Ніт, я йду, а ти ту зостанься на хазяйстві.

Прийшли вони в город, дякуля із слугою. Слуга з волами стоїть на дорозі, а вона побігла в склеп і звідається склепаря, чи має чари. Склепар каже:

— Не є такого в мене.

Вона до другого склепу. А слуга лишив воли та й ускочив до склепу в другій стороні вулиці. Ускочив та й питає продавцеві:

— А що ви в тих бочках маєте? Продавець відповідає:

— Мед.

— Йой, — каже, — ту зараз моя ґаздиня ввійде та купить у вас єдну бочку, лем ви їй не кажіть, же то мед. Повіджте, же то чари. І вона забере цілу бочку.

Дякуля вбігла, позвідувалася, що в тих бочках.

— Чари, чари, — сказав склепар. — І ціна на тому є. Заплатила вона за ту бочку, ще й десятку більше дала продавцеві.

Та закликала слугу, би слуга поніс то на віз.

Так ся дякуля радує, же вона купила таку штуку. Походили вони з слугою по варошу, накупили всього. І повернулися домів.

Прийшла великодна субота, вона ладить вшито, паску пече. Всяке печиво ладить, і вшитко з медом. На Великдень того не їли, аж по Великодни. В понеділок з вечора почали вже з тими «чарами» їсти. Дякуля десь пішла вон, а слуга каже:

— Пане дяче, аби-сьте так робили, як я буду робити.

Пані дякуля наклала їм на стіл вина, медом насолодила. Їдять собі, п’ють собі, всяке їдження із медом. Вже ся наїли, випили. Слуга каже:

— Ой, пане дяче, я вже вас не виджу. Дяк немного думав та й скаржиться:

— Синок, і я тебе не виджу. Слуга каже:

— Ой, пане дяче, в вашій хижі вівці вити будуть.

І впав під стіл слуга. Та й дяк упав за ним. А вона серед хижі почала танцювати та й плеще в долоні:

— Але що-м хотіла, то-м зробила!

Побігла вона вон і веде до хижі попа. Она тото красно із стола убрала, бо то «потравлене», а нанесла їдення та випивки іншої. Їдять, п’ють, та й комедії виробляють. Наїлися, напилися, пішла дякуля, постіль перестелює. Будуть спати йти. А піп виліз з-за стола й роздіватися хоче. А слуга з дяком вилізли з-під стола з полінами та попа б’ють. І забили попа на смерть.

Слуга встав дуже рано, ще темно. І до дякулі:

— Чи найшлась би у вас така ташка, як у попа? Така, з якою він ходив у село щось купувати.

Пішла дякуля й найшла таку ташку, гей попова була. Та дала слугови. Слуга взяв попа на плечі й несе. Приніс до жида ід’склепови й там припер його горі дверми. А ташку дав попови в руку. Та й піп стоїть, горі дверми припертий. А слуга пішов собі домів.

Настав день, жидам треба розтворяти склепи. Та й той жид, під склепом котрого стояв припертий горі дверми піп, загнав дівчатко мале:

— Йди розтвори склеп.

Дівча прийшло, двері відкрило, а попище бух на дівча та й приліг його. Дівча зачало там пищати. А всі жиди, кілько їх там було, взяли поліна й бігом туди. Та й їмили поліньми попа бити. Витягли дівочку. Позирають — йой, то піп!

— Та ми попа забили!

Жиди йойкають та й побиваються:

— ...Йой, чого його чорт приніс так рано? Та чи не мав що їсти, чи що?

Та й узяли жиди попа, та й сховали.

А понад вечір слуга ходить там, позирає, а жиди дуже смутні, журяться. Слуга позвідався:

— Повіджте ви мені, що вам хибить.

— Нам не хибить нич, лем нам єдна біда мішає. Є в нас мертвий чоловік, а треба би було його сховати десь, жеби нас через нього не їмила ніяка біда.

Хлопець говорить:

— Дайте мені файні гроші, і я його спрятаю, що вам не буде нічого й мені нічого.

Жид каже йому:

— Спрятай, я тобі дам півтисячки. Хлопець відповідає:

— Дайте гроші тепер, бо ви пак не дасте, як я його спрягаю. Но й жид рад-не-рад, а гроші дав уперед. І хлопцеви вказали того мертвого. Хлопець попризирався й говорить:

— Чи є у вас бесажки?

Пішла жидка, поглядала, найшла.

— Є.

— А чи є тенґеричка?

— Є.

— Насипте в єдну перерубку тенґериці.

Взяв він на плечі попа й ту тенґерицю взяв. І несе. А в тім селі був млин. Але той млин був з того боку ріки. Там лем млин був, а більше там хиж ніяких не було. А до млина була вузесенька лавка через ріку. Слуга приніс попа на саму середину тої лавки. І закрутив йому кругом шиї порожню перерубку. Та поклав на лавку попа з одного боку, а тенґерицю з другого. І сам утік собі додому.

Увечері в млин прийшло багато людей. І там ночували. Єдна дівчина скоро змолола. Так, що ще темно було. Мішок на плечі та йде домів. Вона д’лавці, а на лавці, на самій середині, щось чорніється. А люде говорили, же коло тої лавки все щось пужяє. Дівка дуже ся напудила, як то увиділа, й втікла назад у млин. Мельник звідається:

— Що є, що ти назад прибігла?

А дівка так напудилася, що не може й проговорити, що виділа. Аж у котрийсь час повіла:

— Щось чорне серед лавки.

Як вона то сказала, та й усі люде, які там були, вийшли вон позирати. Мельник на самий перед. То вже розвидняється, вже видно доста файно. Пішов мельник лавкою й попризирався.

— Йой-йой, — каже, — то наш піп повісився. Та яка його біда вночі гнала? Чи не мав що їсти, чи що?

Та й узяв він тоту бесажку, переверг за попом, піп ґльоцнув у воду. А всі люде з млина домів розійшлися.

Дяків слуга прийшов до дяка додому та попросив у дяка розрахунок.

— Розрахуйте мене, бо я вже йшов би собі домів.

Хлопець прийшов домів і зостався на своїм хазяйстві. Та ще й до днешнього дня на хазяйстві є.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області 10 липня 1988 року Юричка Петро Юрійович (1921 року народження)