Наймит-віщун

Українська народна казка Бойківщини

Був господар, добре господарював, але тяжко йому господарка йшла, бо в него слабувала жінка. Він казав, що треба наймити до коней слугу. Але жінка заперечувала: — Нащо нам чужа людина? Будемо якось сами. Я коло хати ще можу трохи робити. Ти поїдеш, а я буду робити коло хати, кілько зможу. Будемо сами мучитись.

А вона так говорила, бо до неї ходив ксьондз. Але чоловік увидів, що йому тяжко: він усе був розтривожений. Куди поїде, все спішить додому, бо дома жінку слабу лишив. І куди він їде, все питає, чи нема десь такого порядного хлопця, щоб наймився в него служити.

А в однім селі був безрідний хлопака. Сказали йому, що в такому-то селі господар питає наймита. Зібрався він і йде в те село. Ходив цілий день по тому селу і того господаря не найшов. І був він навіть у него в хаті, але господаря дома не було, а господиня сказала, що наймита не треба. Бо до господині ходить ксьондз, і наймит буде їй заважати. Та й пішов хлопець з того села геть.

А той господар куди їде, то все про наймита питає. Він не знає, що наймит уже був у него на подвір’ю, але ґаздиня йому не призналася. А до того хлопаки знов дійшло, що в тому селі господар питає наймита. І знов йде він у того село. Ходить по селі, трафив на того господаря і сего разу застав його дома. Каже:

— Господарю, ви питаєте наймита?

Господар втішився, увидів, що файний хлопака, та й каже:

— Питаю.

— Як ви питаєте, то я у вас буду наймит.

— А на кілько ти хочеш наймитися?

— Доки не почнуть вівці паруватися.

— То добре. Якщо ти будеш добре служити, я тобі файно заплачу. Той наймит був віщун, але він про то не зізнається. І говорить:

— Господарю, я буду деколи безатися, аби-сте ви проти не були. То все тоді буде, як будуть їсти коні.

Ґазда подумав: «Тоді роби собі, що хочеш, ти мені заважати не будеш». Договорилися вони, і залишився він служити.

Господарюють вони, почалася оранка, пішли в поле орати. Орали до обіду, а тоді дали коням їсти. Хлопець говорить господарю:

— Я пішов.

— Іди.

— Я прийду, як коні попоїдять.

Хлопець молодий, бігом біжить додому. Він поперед хати, а ксьондз у хаті, він зразу до хати не йде, а йде у стайню. Але ґаздиня його увиділа. Говорить ксьондзови:

— Тобі треба сховатися, бо слуга прийшов. Іди на під у пір’я. Підойми догори міхи, а сам на дно в сусік. То буде найкраще сховище.

Ксьондз сховався. Слуга знав, що він уже сховався, бо віщував, і йде до хати. Вона розстогналася і легонько говорить:

— Синочку, чо’ ти прийшов?

— Господар казав, що ви слабі. Та я й сам вижу, що слабі. Я через то й прийшов, аби щось помогти вам. У вас пір’я віддавна стоїть на поді. Треба його перебрати, аби було на вас легше.

А там під міхами було пір’я розсипне. Слуга підняв міхи догори, взяв добру палицю. Розсипне пір’я обліпило ксьондза. Слуга почав то пір’я перебивати, бо в нім порох є. Перебив, перебив, вибив ксьондза добре, міхи зложив і бігом д’ґазді. Приходить, коні вже доїдають овес

Ґазда питає:

— Де ти, Михаську, був? Чо’ ти не відпочив собі трохи? Він говорить:

— Ґаздиня слаба. Треба й ґаздини щось помогти.

Ґазда задумався. «Ти такий порядний слуга, треба до тебе так підходити, аби тебе наймити надовго». Встали й оруть до вечора.

Увечір приїжджають на подвір’я, слуга випрягає коні. Спокійно, ніхто нікому нічо’ не говорить, відпочили до ранку, а вранці збираються знов іти орати. Приїхали на поле, оруть до обіду. Щось там поїли, і він знов побезався. Прийшов на подвір’я, іде поперед хати в стайню, а ксьондз у хаті. Увиділи його, і каже ксьондз:

— Де мені ся діти?

— Іди до тої великої бочки. В ній — вовна, ти на себе й кинеш. Слуга заміркував, що ксьондз уже сховався, та й до хати. Ґаздиня застогнала, бо вона «слаба», і каже:

— Синочку, чо’ ти прийшов?

А на кухни стоїть окріп гарячий, бо ґаздиня варила ксьондзови їсти. Наймит каже:

— Ґаздине, у нас вовна нескубена. Найперше треба її попарити. Ґаздиня говорить:

— Не треба. Я поскубу помалу й непарену.

— Ґаздине, вас буде порох душити, бо ви слабі. Треба найперше попарити.

Поніс той баняк з окропом і вилив окріп у бочку, в ту вовну. Та й пішов на поле д’господареви. Приходить, коні вже доїдають.

— Де ти був, Михаську?

— Господарю, в нас ґаздиня слаба, треба їй щось помогти. Вовна в нас не парена. А непарена вовна не буде скубтися. Найперше треба попарити.

Ґазда подумав: «Як ти такий порядний слуга, то вже від мене не підеш». Коні попоїли, і вони пішли орати.

Оруть до вечора, увечір їдуть додому. Приїхали, слуга випрягає коні, робить все у стайні коло худоби і в стодолі. Ґазда входить до хати й каже:

— Жінко, це такий слуга, що такого ще ні в кого не було. А ґаздиня питає:

— Ще вівці не паруються?

— А чо’ ти питаєш?

— Та бо він лиш доти має бути.

— Жінко, як він такий буде й далі, то буде й далі наш. Ґаздини то не по душі.

Ідуть орати третій день. До обіду оруть, в обід дали коням їсти, з’їли щось там сами.

— Ґаздо, я пішов!

— Та йди.

Слуга поперед хати — ксьондз знов у хаті.

— Де мені ся діти?

— В сінях є шкіра з барана. Іди в загороду поміж вівці і накинь на себе ту шкіру.

Слуга заміркував, що ксьондз уже сховався, і йде до хати. Ґаздиня говорить:

— Михаську, чо’ ти прийшов? Чо’ ти собі не відпочинеш?

— Ґаздине, я би відпочив, якби ви не слабі. Треба й дома щось помогти.

— Та що будеш помагати, Михаську?

— Ґаздине, вівці не пили. Треба напоїти вівці.

— Михаську, я помалу сама напою.

— Ґаздине, що би я у вас за слуга був, аби ви самі вівці напували? Слуга палицю в руки, відкриває кошару і випускає вівці, аби пили.

Річка недалеко. Вівці скоро йдуть, а ксьондз у баранячій шкірі задній, не може так скоро йти. А слуга його добре палицею вибив, вівці напилися, і заганяє він їх до кошари. Кошару запер — і на поле. Приходить — коні доїдають. Ґазда говорить:

— Де ти був. Михаську?

— Господарю, в нас ґаздиня слаба, треба й їй помогти. Я вівці напоїв.

Йой-йой-йой! Ґазда так зрадів! То ж такий порядний слуга, що такого нема ні в кого.

І оруть вони знов до вечора. Ввечір приїжджають додому. Слуга, як усе, випрягає коні, заводить до стайни, порається в стайні. Та й заходить до хати.

А вранці встають і збираються знов іти орати. Оруть до обіду, в обід говорить слуга господарю:

— Вдягайте штани і перевидайте через коня, бо в священика є рябий кінь. Аби й у нас був рябий, то ми нині будем варену їду їсти.

Ґаздиня добре не знає, де їх поле, бо вона «слабує» роки. Ксьондз розказав їй, куди піде орати, то й вони пішли орати ближче до ксьондзової ниви. Так нарадив наймит.

Відпочивають вони, ґаздиня несе ксьондзови їсти і попадає не до ксьондза, а до них, бо в ксьондза кінь рябий і вони зробили рябого.

Ґаздиня приходить ід’ним, розкладає їду і каже, що здоровля не має.

Ґазда жалує її:

— Чо’ ти несла їсти, як ти слаба?

— Та нічого. Хоть попоїсте теплого. Їдять вони. Каже слуга:

— Господарю, десь тут недалеко ксьондз оре. Ґаздиня говорить:

— Як недалеко, то я туди буду йти та й йому щось дам їсти.

— Де ви слабі будете йти? Я понесу сам.

І поніс він пироги. Біжить, розламує пиріг і кидає на той бік і на той бік доріжки. Прибігає т’ксьондзови та й каже:

— Отче, казав ґазда, що вас зарубає: ви йому щось винні.

— То неправда, що я йому винен.

І наймит вернувся ід’господареви. Та й каже:

— У ксьондза плуг зіпсувся. Казав, аби-сте пішли йому направити. Ґазда сокиру в руки і бігом ід’ксьондзови. Біжить і тоти пироги підбирає, що слуга розкидав. А ксьондз дивиться і думає: «То правда, що слуга казав». Та й говорить:

— Недоста сокири, а він ще й каміння збирає на мене. І зачав ксьондз тікати. Ґазда кричить:

— Отче, не тікайте, заждіть! А ксьондз каже:

— Треба дурного, аби на таке чекав.

І тікає далі. Ґазда увидів, що то неважна справа, і вернувся. А ґаздиня збирає тото все і йде додому. Вона «слаба», вона дуже помалу йде. Слуга каже:

— Господарю, трошки відпочиньте, а я собі победзаю.

І бігом на роздоріжжя. Там були липи, а між липами — хрест, і туди буде йти ґаздиня. Слуга розібрався до голого і став за хрест. Ґаздиня йде і перед хрестом хреститься, а він там рушається. Вона й питає:

— Хто ви такий? Слуга говорить:

— Я святий. Що хто хоче, можу помогти. Що вам помогти?

— Я би хотіла, аби слугу знищити та й ґазду.

— Ідіть додому, варіть пироги, та й юшку, та й кашу. Як вони ввечір приїдуть, аби-сте найперше дали їм пироги їсти, то вони зразу оглухнуть. За пирогами дасте юшку, і вони осліпнуть. А тоді дасте кашу, і вони розпукнуть.

— Святий, а що вам за тото, що ви мене так порадили? — Моліться богу.

Вона пішла додому і робить, як «святий» сказав. А слуга вернувся на поле, і стали орати. Оруть до вечора, ввечір плуг на віз і додому. Слуга говорить:

— Ґаздо, би ви так робили, як буду робити я, і так говорили, як я буду говорити.

Ґаздиня розказала ксьондзови, як вона має робити. Ксьондз прийшов і вже жде. Слуга приїхав і випрягає коні. Запоралися і йдуть оба з ґаздою до хати. А як ішли до хати, взяли з городу по диневи, поставили собі під паски і приперезалися пасками. Увійшли до хати, ґаздиня рихтує на стіл їду. Подала пироги.

— Їжте.

Їдять вони пироги, і каже слуга:

— Я недочуваю. А ґазда й собі:

— І я недочуваю. Дає вона юшку:

— Беріть їжте юшку.

Вони мовчать, бо «не чують». Слуга каже:

— Я цілком оглух. А ґазда й собі:

— І я цілком оглух, Їдять юшку. Слуга каже:

— Я осліп, не вижу. Ґазда говорить:

— Та й я не вижу.

Вона дає кашу та й кричить до вуха:

— Беріть їжте ще кашу!

А вони вже «не чують», «не видять» і їдять собі кашу. З’їли трохи каші і попереверталися. Перевернувся слуга, а відтак — ґазда. А ґаздиня відчинила двері і говорить до ксьондза:

— Ходи до хати, вже все готово. Ксьондз увійшов, копнув слугу і каже:

— Вже мене більше бити не будеш! Та й говорить до ґаздині:

— Іди внеси залізо. Запечемо їх.

Запекли залізо і в дині запхали одному й другому. А то і в того, і в того засипіло. Ксьондз говорить:

— Грішники!

І каже до ґаздині:

— Тепер ми собі будемо вже безпечно. Ми все боялися, а тепер нема чого боятися. Ти будь вівцею, а я буду бараном.

Узяли вони на себе баранячі шкіри, вона зігнулася, яко вівця, а він, яко баран. Та й бляє вона: «Бе-е-е!» А він грубо: «Ву-у-у!» А слуга схоплюється.

— Ґаздо, я наймився лише до того часу, доки вівці будуть паруватися. Заплатіть мені, і я пішов!

Ґаздиня зі страху дістала розрив серця, а ксьондз зумів утекти. Ґазда слузі заплатив, і він пішов додому. І на тім конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
20 жовтня 1994 року
Оповідач: Петриній Лодомир Васильович (1926 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.