Українські народні казки

Наречена водяника
Українська народна казка Закарпаття

Було це давно-давно і не можна казати, чи казка це, чи правда це, але й досі в народі з уст в уста передається вона. Чула і я пригоду цю від моєї бабки.

У сиву давнину, коли Тиса була глибока, швидка, дрімучі ліси кругом, то діди і баби довгими вечорами часто переповідали казку цю. На крутому березі Тиси камінь стояв великий, великий, весь покритий мохом. З нього скидали вродливих дівчат щороку до води, щоб за це водяник не робив їм круглий рік біди. Якщо ж тому водяникові не догодити, то Тиса вийде з берегів, позаливає поля, поруйнує села, і доля всіх буде дуже невесела. А робилося це так. У селі відьма одна жила, яка зналася з попами і ченцями. Вона, порадившись з ними, по селу з хати до хати ходила і про лихо розповідала темним людям. Нібито за допомогою своїх чар дізналася про те, що водяник женитися захотів. І велів їй привести в назначений час до великого каменя над кручею Тиси гарну наречену з приданим. Якщо ні, то нашле на село біду.

І відьма, і попи, і ченці ходили між людьми, довго розповідали, а люди слухали їх і боялися. Вірити починали і не знали, як позбутись цієї божої кари.

У неділю, коли люди всі у церкві були, то там вирішували за них попи: кого за жінку водяникові послати, щоб догодити йому і цим відвернути від села біду. Вибрали дівчину найкращу. Хоч бідна була вона, але і бідної батьки віддавали все, щоб врятувати дитину свою. Часом, щоб придане їй дати, продавали все і ставали бідними. Коли на багату дівчину жребій випадав, то налякані батьки сріблом, золотом відкуповували її і врятовували. Так велося з року в рік. Лише гіркі сльози лили сердешні батьки та наречені, обурювалися всі, а попи і ченці нові прибутки рахували.

Знову наближався той час, коли наречену треба вибирати, а люди всі тишком-нишком із села вночі стали виїжджати, щоб так дочок своїх рятувати. І от надійшов той час, коли попи і ченці почали гроші збирати з людей на святкові витрати. Ці гроші ділили вони між собою. Відьма їм давала раду: “Трясіть сильніше їх, то більше сипатиметься з селянських капшуків”.

Якраз, коли люди так тишком-нишком із села тікали, то на мудрого старого чоловіка напали. Питається той у людей:

— Куди йдете і звідки, чи не жаль кидати рідних осель у надії на краще життя?

Тисячі втікачів або мовчали, або плакати починали. Дивується мудрець, що таке коїться з втікачами, але набрався він сили і став переконувати їх, щоб не тікали далеко вони, бо звільнить їх від біди. Тоді розпитав у них все. А вони довірились мудрецю і все розказали йому.

— Мабуть, велику силу має ваш водяник! Але я мушу бути на весіллі тому, — промовив він і рушив у село. Утікачам наказав не йти далі, а чекати його.

Коли зайшов мудрець у село, то зразу побачив людей, які стояли біля каменя того. Попи, ченці відправляли весільний обряд, а бідна наречена стояла ні жива, ні мертва, дивилася десь удалечінь. На обох берегах стояв натовп людей із навколишніх сіл. Відьма всім тим порядкувала, давала накази своїм ученицям. Як побачила тут чужого чоловіка, у неї аж руки затряслись, ніби чогось боятися стала.

Мудрець вийшов уперед, а відьма від нареченої відступила, бо мову від мудреця таку почула:

— Люди, водяник не людина, йому не підходить така гарна дівчина. Чи не послати нам до нього відьму цю, нехай спитає, чи подобається ця дівчина йому. Якщо ні, то відкладемо весілля на якийсь інший день і підшукаємо йому дівчину чарівну.

По такій мові мудрець наказав схопити відьму стару і кинути у воду. Попи і ченці, почувши цю мову, збагнули враз, що чекає на них, і тихо стояли, ніби в рот води набрали, не заперечували наказу цьому. Почекали ще кілька хвилин, а відьма не виходила з води. А мудрець знову сказав, що треба зразу послати когось молодшого, бо відьма вже стара і лінива, десь там сіла відпочити. І наказав людям у Тису кинути одну ученицю відьми старої. Трохи згодом інша полетіла у воду — і так усі підряд. Чекають, стоять, як мертві, не розмовляють. А попи і ченці тільки один на одного злякано поглядають. А мудрець говорить:

— Певно, ми послали до вельможного водяника дрібних людців, не хоче він з ними розмовляти. Я думаю, що треба когось із начальства послати.

Усі показали на попа. У того очі полізли на лоба. Він злякано поточився і за людей учепився. Але люди ті зрозуміли мудреця, за попом кинули і ченця. Тільки кола пішли, як у воду шубовснули вони. Народ на березі нерухомо стояв. Але час, хвилина за хвилиною, поволі збігав, а на поверхню води ніхто не випливав.

— Бачите, вода в річці тече спокійно, як і досі текла, і ніякого водяника там нема. А ви з року в рік губили чарівних дівчат, бо ченці, попи і відьма дурили вас. Віднині, якщо хтось надумає знову наречену водяникові шукати, нехай пірне на дно і розпитає, кого б він хотів за жінку мати.

Відтоді вже ніхто не женив того водяника, а камінь ще й тепер стоїть на березі Тиси і інколи людей лякає. А вони казку цю один одному переповідають та мудреця старого вихваляють.

Походження та примітки

Наречена водяника. Записав І. В. Хланта у 1992 р. в селі Округла Тячівського району Закарпатської області від Марії Василівни Янчик, 1947 року народження.

Подано за виданням: Трапила коса на камінь: Українські народні соціально-побутові казки. — Ужгород: Виробничо-видавничий комбінат “Патент”, 1993. — 230 с. — С. 138 — 140.

Дивіться також: