Українські народні казки

Наречена свинка

Українська народна казка Бойківщини

Пішли два хлопці в училища вчитися. Оден пішов вчитися на священика, а другий — на лісничого. Виучилися оба. Вийшов той лісничим, і надали його в їдно село. І він тамка ходить до лісу.

А в тім селі одна жінка вже старша була та й не мала дітей. І каже вона:

— Йой, коби ми бог дав хоть таку дитину, як свинка.

І народила вона свинку. І та свинка росте. Люде сміються, що жінка народила свиню. Але та свиня всю роботу в хаті робить. Як мама піде геть, вона весь порядок робить.

Дівки йдуть у ліс на малини, а тота льошка іде з ними. Прив’язують їй до шиї кав’ярку, і йде вона з дівками по малини, і приносить малини, як і всі дівчата. Мама тішиться, що вона така. Най буде свинка, але все робить.

Ідуть дівчата в неділю до читальні, і свинка йде з дівчатами. І на гриби йде з ними до лісу. А той лісничий зачав придивлятися до неї. Як то свинка малини збирає? Дівки співають у лісі на малинах. А лісничий заховався в дупло дерева. Тота льошка пішла на край збирати малини. Вилазить із свинської шкіри і збирає. Лісничий дивиться — така красна дівка, що він такої не видів. Він покивався в дуплі, вона почула, вскочила в ту шкіру і вбралася в ню. І зробилася свинкою.

Той лісничий вже пильнував її кожного разу.

А того, що вчився колись з ним у школі, надали до того села священиком. Люде в селі тішаться, що мають священика. І сказали дівчата лісничому:

— У нас є новий священик. Ходи до церкви.

Лісничий іде до церкви. І тота свинка йде з дівками до церкви. Прийшли, дивиться лісничий, а то той священик, що з ним учився. А священик дивиться на нього, на лісничого. Пізнали їден другого. Але в церкві не можуть нічого говорити обидва. Вийшли з церкви, і запросив священик свого товариша до себе.

Каже лісничий до священика:

— Твоя служба недобра. Моя служба ліпша. Я йду до лісу, а там дівчата співають. А ти в церкві.

А священик йому:

— Я в церкві тоже можу заспівати.

— Ти співаєш, але тільки побожні пісні. А священик:

— Я можу заспівати в церкві коломийки.

— Як ти заспіваєш у церкві коломийки, то я ставлю дві фляшки горівки, — каже лісничий. — А як не заспіваєш, то дві фляшки поставиш ти.

Той у неділю прийшов до церкви, лісничий. Став собі в церкві в кутку і слухає. Священик закінчив службу Божу і зачинає проповідь. Та й говорить:

— Люде гріхи роблять, такий час настав. А найбільше — молоді. Молодий хлопець, ще не йшов у армію, іде попід церкву і співає:

Якби не Марися, я би не женився. Розкохала душу, женитися мушу.

Та й заспівав ці слова священик. Лісничий втіка з церкви. Пішов у корчму, взяв дві фляшки горівки і пішов до священика, бо програв — той заспівав коломийку.

Але священик у тім селі довго не був, пішов на багатшу парафію. А в то село дали старого священика.

А лісничий далі ходить до лісу, з дівками співає. Він ще нежонатий. І всі дівчата хотять того лісничого. Кожна хоче за нього віддатися. А лісничий хоче тоту свинку.

Приходить він до того господаря.

— Я буду з вашою льошкою женитися, — каже лісничий. А тато й мама тої льошки:

— Що ви робите, пане лісничий? Та то льошка. Як ви будете з нею жити. Таке ми бог дав, та й таке я вродила.

А лісничий каже:

— Я хочу з нею женитися. Робіть весілля.

І роблять весілля. Скликали гостей, замовив лісничий два дружби. Були вони багаті, найбагатші в селі. Взяли музику і йдуть до шлюбу до церкви. Вийшов священик, поставали коло престолу свинка й лісничий. Став ксьондз давати шлюб. А шкіра із свинки десь пропала і стоїть перед престолом красна дівка. Всі люде чудувалися, що таке сталося. Пішли до хати, їли, пили, танцювали. Найліпшу в селі жінку має лісничий.

А той дружба, багатир сильний, придивився, що то таке ся стало, і пішов до старого священика. А в старого священика була льоха, і мала півтора року. Така велика була. І дав він священикови п’ятсот злотих.

— Продайте мені тоту свиню. Священик каже:

— Я не продаю. Той дружба каже:

— Я хочу з нею женитися, мусите мені її продати.

Поставив він попови гроші на стіл і пішов шукати сватів. Запросив два дружби здорових. І музику весільну. Люде сміються — що він робить? Молодої нема, а він жениться. Прийшли люде до церкви. А він посилає дружбів по свиню до ксьондзової стайні. А свиня свинею, не дається. Дружби засилили шнури за ноги, тягнуть — свиня не хоче йти. Люде сміються. Каже староста:

— Що ти, звар’ював, хлопче? Та ти з свинею хочеш женитися? То є проста свиня.

А той багацький син завстидався та й утік. З того встиду і виїхав з села. Поїхав у Сибір і там пропав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Сопіт, Сколівського району, Львівської області
19 грудня 1990 року
Оповідач: Бренич Федь Іванович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Наречена свинка

Українська народна казка Гуцульщини

Одна жінка довго не мала дітей. Та й нарешті зробилася груба і вродила порося. Сусіди приходять, та й баба все скаржиться, що нема кому в хаті порядок зробити. — Я думала, що буду мати дівчину та й вона мені поможе зробити порядок у хаті, а тут порося. Та й один раз скаржиться, та й другий.

Одного разу пішла та жінка на ярмарок. Приходить відти, а на лавици стоять губи. І підлога обмита, припічки обмащені. Вона йде до сусідів та й питається:

— Ви були в мене нині?

— Ні, не були.

— Хтось, — каже, — приніс мені губів, помив підлогу та й припічки обмастив. Не знаю, хто.

Так один раз було, так другий раз, третій. А то все свинка йшла в ліс по губи.

А там був один парубок. Та й уздрів у лісі дівчину, що увихається корчами, шукає губів. А під кущем парубок уздрів свинячу шкіру. І сів коло тої шкіри. Сидів, що сидів. А вона назбирала губів та й приходить. І не йде близько д’нему, бо вона гола, не має на собі нічого. А парубок каже:

— Ходи, ходи д’мені.

— Мені встидно.

— Ходи, я на тебе не дивлюся. Вона прийшла та й каже:

— Віддай мені мою шкіру, най я ся вберу.

— Я не віддам, — каже він.

— А чому ні?

— Я віддам, як підеш за мене.

— Як я маю йти за тебе, як я не маю нічого, лиш свинячу шкіру?

— Іди, я все встараю тобі: і вбутися, і вгорнутися, і завитися — все. Та й договорилися вони. Вона каже:

— Я піду за тебе. Але як прийдеш до нас, я під постіллю буду. Будеш мами питати. А я не буду говорити до тебе, лиш буду казати:

«О, о.»

Приходить увечір парубок у старости. Та й говорить до мами її:

— Я би хотів вашу свинку взяти.

— То що, озмеш та заріжеш?

— Ні, різати не буду, ми мемо вінчатися. Мама каже:

— Я не спираю. Хоч’, то можеш брати. А він питається в свинки:

— Підеш за мене? А вона:

— О, о!

Висватав він її та й роблять у него весілля. Бере він її на фіру та й їдуть до шлюбу. Прийшли до церкви, а піп питається її:

— Чи ти любиш його? Чи ти підеш? А вона:

— О, о!

Увінчалися та й узяв він її до себе. Та й має він і черевики для неї, і завитися, і вгорнутися. Та й він зібрав її, а свинячу шкіру взяв та й спалив відразу. Та й пішов по маму, аби мама пішла подивитися на свою дочку. Прийшла мама, а він питає:

— Ви пізнаєте свою доньку чи ні?

— А де вона?

— А гезди стоїть.

А мама як подивилася на доньку, так і обімліла, і впала. А вона каже:

— Мамо, не плачте, не маєте чого плакати. Та ще й нині файно ґаздують вони.

А сусідський парубок уздрів, що той узяв свиню та й файно ґаздує, та й собі йде в старости до свині. І май здорову хоче свиню взяти. Пішов у старости до одної жінки.

— Віддайте за мене свою свиню. А вона каже:

— Та як можу за тебе свиню дати? То ж свиня. А він на те:

— Той сусід узяв тагже свиню. Та й як вони файно ґаздують! Договорився він з бабою, а з свинею нічого не договорюється, бо свиня свинею.

Роблять вони весілля. Та й прийшов молодий з фірою везти свиню до шлюбу. Та й висаджують її на фіру, а свиня виривається, не хоче йти, треба її тримати.

Прийшли вони до шлюбу. Піп питається, а свиня кричить.

Привіз він її т’хаті, зсадив, а вона нікуди, свиня свинею. Та й ні зарізати її, нічого, бо вона вінчана. Та так він з нею й жив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
7 березня 1983 року
Оповідач: Матійчук Олена Дмитрівна (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.