Українські народні казки

Наречений вуж

Українська народна казка Бойківщини

Мала жінка три дівки. А сама вона хвора і лежала на печі. І прийшов до них жебрак. А то не жебрак був, то був святий. Каже він:

— Дівки, прийміть жебрака на ніч. Мене прийміть.

А вони кажуть:

— Та мама на печі хвора. Та нема де спати.

— Іди, — каже, — до керниці. Зачереш води, і мама нап’ється й буде здорова.

Дівка хоче набрати води в керниці, а там вуж. І не дає вуж набрати води. Каже їй:

— Присягни, що будеш моєю жінкою.

— Ніт.

— То пішла геть.

І пішла дівка геть, а до керниці пішла середуща. Та й хоче чиряти — вуж не дає. Не присягла — не дав.

А наймолодшій дочці було дуже жаль за матір’ю. і вона присягла і зачерла води. І занесла тої води хворій матері.

А ввечері котиться вуж до хати. Вже йде до неї. Та й каже під вікном по-польськи:

Вонджея вода

По долі блода.

Ідзь мі отвожиць,

Жоно моя млода.

І перекотився до хати. І вже вона йому дає з черепка їсти. А він ні, не хоче.

Нє хце я, нє хце

З черепка єсть.

Дай мі на талєж,

Сама ходзь зе мнов єсть.

І дала вона йому на талір, і він уже їсть з нею. Та й повечеряли, та й вона йому хоче стелити під ліжком.

Ой нє хце, я нє хце

Под. лужком спаць.

Посцєль мі в лужку,

Сама ходзь до мнє спаць.

І постелила вона, й полягали. А вужачу шкіру він з себе скинув.

А її хвора мати як тої води напилася, та й відразу поправилася. Як вони полягали спати, вона вночі встала, тоту шкіру взяла і в печі спалила.

Прийшов день, йому треба вставати і йти у вужачу шкіру, а шкіри нема. Він так зажурився.

— Но, — каже, — жінко моя, тепер я тебе лишу.

Купив він їй залізні черевики і сказав:

— Як ти ці черевики сходиш, то мене найдеш.

Та й він пішов. А вона, йой, лускає тими черевиками по камінню. Але йде зо два роки пішки. Йде, та йде, та йде. Вже другий рік минає, і вона вже доходить до тої хати, де її чоловік жиє. Тото їй так Бог повелів, щоб вона йшла і щоб знала, що він там таки жиє.

А він уже з військом робив, командував, військо учив.

Но, вона ввійшла до хати, жінка. А він у хаті. Та й каже вона:

— Прийміть мене на ніч.

А він спізнав її, відразу спізнав. Але мав він уже другу жону. Вона сказала: «Прийміть мене на ніч», а та друга жона каже:

— Ми не приймаємо. Не приймаю.

— А чому?

— Бо нє.

А він:

— Ніт. Ти, — каже, — ту жебрачку скупай. Скупай її і дай їй чисте шмаття.

Він не признається, що то його жона перша. А та друга жона каже:

— Ніт. Хто таке робить, би жебрачку прийшлу купала жона. Ніт.

— Но то я сам.

Він сам налляв води, і скупав її, дав чисте шмаття. Так поважано, чуєте, поважано. Та й постелив їй, та й лягла спати.

А він не спить. Сон не бере його, нуд він має. То туди, то туди ходить. Та й прийшов день. Дав він їй поснідати. Та й позбирав її файно. Та й узяв він їх, тоту першу жону за праву руку, а тоту другу жону за ліву. Та й каже:

— Личко моє кохане, личко моє кохане, котра ліпша жона, перша чи друга, перша чи друга?

А личка кажуть, що перша. Та й усі кажуть, що перша жона найліпша. А він ще раз питає:

— личко моє кохане, котра ліпша жона? Перша чи друга?

І він тоту другу жону зверг з третього пльонтра, і вона розбилася на білий мак. Но, і вони обоє жиють. Та й діти мають, і добре їм.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

95 (2327). Наречений вуж. СУС 400+440. 24 серпня 1990 р. Гитик Анна Василівна (1911). Львівська область, Турківський район, село Гусине