Українські народні казки

Не вір жоні

Українська народна казка Бойківщини

Жили собі три брати-охотники. Вони ходили в ліс полювати. І жили вони мисливською здобиччю, що приносили з полювання. М’ясо, птицю добували. Так вони проходили декілька років, і довго їх не бувало вдома.

І нарешті жінки захотіли, щоби вони все ночували дома. І забрали вони в своїх чоловіків кресала. І поховали їх. Пішли чоловіки в ліс. Походили та й хочуть закурити. Нема кресал. Вони мацають по сумках — нема. А сірників раніше не було. Ну й що робити? Дивляться, далеко в лісі горить огень. І післали вони наймолодшого брата, щоби приніс їм вогню.

Він приходить, а там кладе огень старий дідо.

— Добрий вечір, діду!

— Добрий вечір, — дід відповів.

Дайте мені, — каже, — огню, би я закурив.

Дід каже:

— Я тобі не дам огню. Як ти мені скажеш, в що ти ліпше віруєш, чи в Господа Бога, чи в жону, тоді дам тобі огню, щоб ти закурив.

А він каже до діда:

— Я вірю в жону, а в Господа Бога не вірю.

І тоді зробив його дідо бараном. А його рушницю взяв і припер до корча. І стоїть там рушниця. А барана прип’яв на шнурок до корча.

Тоти два браття ждуть, ждуть наймолодшого брата — нема його. Довго ждали вони його, і нарешті пішов середущий за огнем. Приходить він до діда і каже:

— Дай Боже добрий вечір!

Дідо відповів:

— Дай Боже здоровля.

І каже він до діда:

— Дайте мені огню, щоби я закурив.

А дід каже:

— Я тобі огню не дам. Перше мені повідж, в що ти ліпше віруєш, чи в Господа Бога, чи в жону.

Він каже:

— В Господа Бога.

І тоді дав він йому огню закурити. Він закурив, і стали вони говорити. Каже хлопець:

— Ми посилали наймолодшого брата. Нас тут є троє братів. Посилали і його нема.

А дідо каже:

— Він був тут. Я його питався, в що він ліпше вірує, чи в Господа Бога, чи в жону. Він казав, що в жону. І я його зробив бараном, — каже, — і прип’яв його до корча. І хочу, щоби він подивився, що його жона виробляє.

Говорять вони з дідом, надходить і самостарший брат. І атк само вклонився до діда.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір.

І дідо йому таке саме питання дав. І самостарший брат сказав, що він більше вірить у Господа Бога. І дав йому дідо огню. Посиділи вони всі, і каже дідо:

— Як будете йти додому, візьмете того барана і заведете до його жінки.

А той дідо був святий Петро.

—…і най він ся подивить, що його жінка робить.

Привели вони до жінки того барана і кажуть, жеби його прип’яти до ліжка. І кажуть:

— Що будеш сама їсти, щоби давала й тому баранови.

Вона прип’яла його до ліжка і набрала в кошик отави.

— Їдж.

А як вони відходили з тим бараном від діда, дідо сказав їм:

— Другий день виведете його до мене, того барана.

Вони зачали просити, би він зробив з барана того самого чоловіка, а дідо сказав:

— Я’го зроблю, але хочу, би він ся подивив.

А вона дала йому їсти отави в кошик і прип’яла його коло ліжка. І брати забралися й пішли геть.

Увечір приходить до неї коханок, приносить горівку, ставить на стіл. Вона рубає курку, тоту курку смажить. Роблять вони собі гостину. А баран на то все дивиться. Поїли вони то все, горівку випили і полягали в ліжко. А баран відтягає голову і б’є в ліжко, робить їм тривогу.

Та й переспала вона з тим коханком, а рано приходять браття. А вона свариться з ними:

— Привели мені якогось чорта-барана! Не дає нам спати, не дає говорити.

Набила вона барана, вигнала до сіней і прип’яла в сінях. І каже:

— Йди, чорте, здихай тут.

Та й він уже не чув, що вони там з тим коханком робили. Він стояв прип’ятий у сінях, а вони полягали спати.

Другий ранок приходять тоти його оба браття знову. Забирають вони барана і ведуть до святого Петра. А святий Петро каже:

— Видів ти, яка твоя жона, — каже, — вірна?

— Видів.

— Ну й що там було?

— Таке й таке.

Він розказує, як вони обнімалися, цілувалися…

—…Тото я на свої очі видів і на свої вуха чув. І видів, і чув.

А дідо йому каже:

— Тепер я тебе зроблю жебраком. Щоб ти йшов, як жебраки ходять помежи хати жебрати.

— Добре.

Зробив його дідо жебраком, а він й нього проситься:

— Зробіть мене таким, як був. Я вже буду в Бога вірити, вже жоні не буду вірити.

А дідо каже:

— В твої жінки цьоці буде весілля. Жінка твоя піде на весілля, і буде там той коханок. І вона буде там їсти, пити, танцювати, а ти будеш на те все дивитися. І будеш мати з собою мотузок. Як щось таке увидиш, то зав’яжеш на мотузку гудз. І скажи: «Як є, най так буде». І воно так і лишиться.

Ну й добре. Вони його вивели, і зробив його святий Петро жебраком. Вбрався він у лахи і пішов на то весілля. І поприходили там люде, танцюють цілу ніч. А його жінка з тим коханком витанцьовує. А пізно ввечері вона вийшла. І взяла файної горівки гостити коханка. А той жебрак, її чоловік, іде назирці за ними і дивиться. Вона каже коханкови:

— Пий ти перше.

А він каже до неї:

— Пий ти перше.

Вона каже до нього:

— Ми так файно любимося. Пиймо з єдної склянки обоє разом.

Попритуляли вони голову до голови і зачали пити разом з тої склянки. А він, той жебрак, той її чоловік, каже:

— Як є, най так буде.

І зав’язав мотузок. І як вони поїмали руками за склянку і за тоту фляшку, то все так до них і пристало. І тримається. Вони відтягають губи — губи не відстають.

Вони вийшли на обору, а там була така велика плита. Він показує на тоту плиту.

— Ковтнім, — каже, — фляшкою до тої плити, щоби вона сказилася. І відпаде від губів і ми розійдемося.

Вони зігнулися, а жебрак каже:

— Як є, най так буде.

І взяв зав’язав мотузок. І вони пристали цапки. І руки їхні, і писок, і так склянка — все пристало до тої плити.

І тоді він звідтам забрався. А на ранок усі люди повиходили і увиділи їх коло тої плити. І сміялися, і не знали, що робити. А той жебрак пішов у ліс до святого Петра. А святий Петро каже до нього:

— Ну що ти там видів?

— Таке й таке я видів, — каже.

— То добре, — каже, — що ти видів. Вони хай собі там роблять, що хочуть, а ти завтра зійдеш удень.

А в селі всі збігалися на тото диво дивитися. Ішли й з других сіл, з Ясінки, з Явори. А тота цьоця понаїмала попів аж сім. Попи правлять, казання кажуть — не можуть нічого зробити. Та й кажуть попи:

— Нас на тото ніхто не вчив, щоб на таке відчитувати.

А святий Петро зробив його з жебрака знову таким охотником, як він був. Із стрільбою. І дав йому святий Петро мотуз, щоб їх бити.

—…Як добре наб’єш їх, тоді розв’яжеш гудзи на своєму мотузку, і вони розійдуться.

Та й приходить він із стрільбою на плечах і з патронами на грудях. Люде увиділи його і закричали:

— Йой, чоловік іде!

Всі дивляться, а тут стільки народу! Він став, подивився на тото. Все вже повступалося від них і попи повступалися. Він підійшов, витягає той мотуз і зачинає бити жінку і коханка. Вибив добре, а свого мотузка не розв’язує, і вони ще не встають. А тут уже підійшов і отець, підійшла й мати і тим мотузком б’ють, і сусіди б’ють — то не помагає. Бо він не розв’язує мотузок. І він ще два рази ударив їх і почав розв’язувати гудз, і встали вони від плити. Потому обернувся і розв’язав другий мотузок, і випали їм з руки склянка й фляшка. А чоловік каже:

— Ну як, жінко моя, ти так його поцілувала., що аж до плити пристала? Ну що з тобою робити?

І тут коханок її втік, побіг геть. А чоловік каже:

— Тепер можете цілуватися і любитися. Губи маєте великі, бо понапухали фест.

І тоді ще раз він зустрівся з святим Петром. І спитав його святий Петро:

— Будеш вірити жоні чи в Господа Бога.

Каже він:

— В Господа Бога буду вірити. І всім буду наказувати, щоби вірили в Господа Бога.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

127 (2376). Не вір жоні. СУС —. 4 грудня 1990 р. Чудак Михайло Петрович (1931). Львівська область, Турківський район, село Ісаї