Українські народні казки

Не обманюйте

Українська народна казка Бойківщини

Мав батько трьох синів. Два працьовиті були, а третій не хотів робити. Усе бокував, у тяжку роботу не приставав. Батько тих двох любив, а третього — не конче. Лише знав, що то його син. Помер нагле батько і нікотрому нічого не відписав. Господарка зосталася на місці, лиш батька не було. Тоти два працьовиті радяться:

— Як ми маємо тото розділити, аби було добре? Порадилися, що треба все рішати їм двом, бо як піде до суду, то розділять усім трьом по однакі мірці.

— ...Ми так робім, аби йому менше було. Городім три кошари одна попри другу.

Каже найстарший брат молодшому:

— Йди в наші кошари, але так, аби він не видів, і кинь там під вориння трави.

Він так і зробив. Кинув там трави, і заганяють усі три худобу в тоти кошари. Уся худоба зайшла в дві кошари, до працьовитих братів. А в ледачого кошару зайшла кобила, що ледве ходить. Так вони всі й погодилися. А тому зробилося встидно: що він має робити з тою кобилою? Іде до бойника і каже:

— Аби ти завтра прийшов до мене кобилу вбити. Той йому:

— Я прийду.

Прийшов бойник, убив кобилу, здоймив шкіру і пішов геть. Він тоту шкіру склав, узяв під плече й пішов. Надворі тепло велике.

Йому встидно в своїм селі — і він іде з тою шкірою далі, на дальші села.

Заходить в одно село і думає, де має переночувати. Надворі дуже тепло, шкіра починає смердіти. Він повертає в магазин і просить продавця, аби дав йому флящину одеколону. Аби дав без грошей, а як він буде вертатися, то файно тому заплатить. Той дав, він побризкав шкіру одеколоном, бо страх дістав — шкіра дуже смердить.

Іде селом, надворі вже робиться ніч. Підходить він під одну хату, дивиться — лямпа скручена, але йому з-під вікна видко, що робиться в хаті. Ґаздиня скоро носить їду на кухні до столу. Кладе на стіл півлітру. З’являється коло столу хлоп, сідають і гостяться. А той з кобилячою шкірою на то з-під вікна дивиться. Ті випивають, гостяться, він дивиться — на столі є ковбаса, пироги, жарене й варене. Той хлоп до ґаздині говорить:

— А твій муж, може, й голоден. А вона йому:

— Він поїхав мені за ліками. Завтра ввечері приїде. Ще десь погоститься.

А господареви пощастило в дорозі, і він вернувся скорше. Поспішав, бо ґаздиня слабує. Господар хоче скорше привезти ліки, заїжджає на подвір’я, а вони з хати вчули, коханок говорить:

— Туй ґазда твій. Що робити?

— Нема що довго думати, зразу тікай під постіль. Він здорожений засне, і я тебе випущу надвір.

Коханок заліз під постіль, а той, що має шкіру, дивиться, де вона буде продукти дівати. Горівку кладе в шафу, пироги у кухню, м’ясо — на шафу. І лягла в ліжко, бо вона «слаба». Той з шкірою втік з-під вікна, а господар під вікно і кличе ґаздиню:

— Ганнусю, то я. Пусти до хати. Помалу, по-слабому пішла, відкрила двері.

— Я нічого не годна була зробити, бо слаба. Надіялася, що ти приїдеш завтра.

Господар говорить:

— Не переживай. Я рано встану і зварю їсти, добре, що ліків дістав. А той з шкірою знов під вікном, усе видить і чує. І кличе ґазду. Він боїться, аби ґазда не заснув, бо дуже здорожений.

— Ґаздо, ґаздо! Відкрийте, впустіть мене, щоби я переночував. Не відмовте мені, бо й вам попадало в людей ночувати.

Ґазда йде, відкриває двері, пускає його з шкірою до хати і каже:

— Розбирайтеся й сідайте, а за їжу вибачайте, бо нема що. Я тільки що приїхав, а жінка слабує.

Він шкіру з-під плеча і кладе на стіл. Вдарив по шкірі рукою й притулив вухо.

— Що ти, шкіро, кажеш? Що? Ґаздо, шкіра каже мені, що в шафі є горівка. Ану подивіться.

Ґазда подивився — є горівка в шафі.

— Кладіть на стіл.

Ґазда кладе на стіл. А той другий раз б’є рукою по шкірі.

— Що ти кажеш, шкіро? Ґаздо, мені шкіра каже, що в кухни є пироги.

Ґазда подивився — є в кухни пироги!

— Кладіть їх, ґаздо, на стіл.

Та й третій раз ударив він рукою по шкірі.

— Що ти ще кажеш, шкіро? Ґаздо, шкіра каже, що за шафою є м’ясо жарене й варене. Кладіть його на стіл.

Сіли вони оба коло стола і гостяться. Погостилися, і ґазда говорить:

— Що би ви хотіли за ту шкіру? Аби ви мені її продали.

— У вас, ґаздо, тілько грошей нема.

— Я вам маєтку дам, як грошей не буде, — говорить ґазда.

— Якщо хочете мати спокій на подвір’ю, дайте мені коні з бричкою, то я вам цю шкіру лишу. Що схочете — будете мати. Я ще сьогодні з шкірою поговорю. За ніч вона відпочине, а ви собі завтра зранку будете з нею говорити. Б’є він рукою по шкірі четвертий раз і питається:

— Що ти, шкіро, кажеш? Ґаздо, шкіра каже, що у вас на подвір’ю нечиста душа є. У вашій хаті сидить вона. Грійте скоро окропи і будемо парити в хаті повітря, будем шукати Біду.

Ґаздиня говорить:

— Може би, їй завтра парили? А сей каже:

— Завтра нє. Паримо сьогодні, і я ґазді шкіру лишаю. Окропи нагрілися.

— Ґаздо, внесіть праник і качівку. Дав він ґаздині качівку, ґазді праник.

— Сідайте на поріг.

Сам бере окропи й парить. Зачинає від кухни. Каже:

— Ґаздо, би-сте не пропустили злу душу.

Ґаздиня вдоволена, що він парить коло кухни й по хаті — коханкови нічого під постіллю не буде. Він один баняк окропу посеред вилив, а другий цілий баняк зразу під ліжко. Той коханок зривається з-під ліжка і тікає в двері. Ґазда б’є його, а вона каже, що не може. Ґазда говорить:

— Ти не бий, бо ти слаба. Я буду бити.

Ґаздиня скоро відчинила двері, і той битий ледве вийшов у двері. Тоді він говорить ґазді:

— Нате шкіру і давайте мені коні з бричкою. А ви що захочете, то будете з тої шкіри мати. Бо видите й самі, що та шкіра не є пуста.

Ґазда віддає йому коні з бричкою. Він поїхав, а ґазда заходить до хати і лягає спати. Рано встає і хоче скоро знати, що шкіра дасть. До тої шкіри вже навернутися не можна, а він терпить, хоче довідатися, що шкіра йому дасть, аби оплатилося. Б’є рукою, як той бив, і каже:

— Шкіро, говори.

Шкіра нічого не каже. Він сокиру в руки, шкіру на ковбан і каже:

— Говори, бо тя рубаю!

Шкіра мовчить. Він увидів, що той обдурив його, та був задоволений, бо хоч і обдурив його той, але жінка здорова зробилася.

А той приїжджає добрими кіньми з бричкою ід’браттям. Браття видивилися: «Що то таке?» Та й питають його:

— Де ти, брате, такі коні найшов і за що ти їх купив? Він говорить:

— Видите, що я скористав за ту шкіру з кобили? А в вас такі коні, тілько худоби. Ви би за шкіри обзолотилися. Ви би вже не робили, а всього би много мали.

Але він не сказав, у котрім селі був — направив їх у другу сторону.

Б’ють браття коні, знімають шкіри і йдуть. Заходять в одно село і починають продавати свої шкіри. Високо зацінили, аби більше взяли, бо в них з ліпших коней шкіри, а в того з пустої кобили була. А там узяли їх на сміх. Говорять:

— Шахраї прийшли.

Увиділи вони, що брат їх підвів. Прийшли додому, схопили його і кажуть:

— Ти нас підвів з маєтком!

І б’ють свого брата, і на смерть убивають. Міліція приходить, забирає їх. Мертвого ховають, а живих у тюрму пхають. Вони говорять:

— Люди, жийте справедливо, не обманюйте один другого. Ми хотіли много мати, а тепер усе лишили і йдемо в тюрму.

І на цім конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 червня 1995 року
Оповідач: Петриній Лодомир Васильович (1926 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.