Українські народні казки

Небилиця про те, як я колись хазяював

Українська народна казка Буковини

Я хочу казати, як я колись хазяював та й грошики заробляв: нічого не мав, бо що дістав, то пропивав. Петро Бульба й булава — брехлива голова. Писана карта дванадцятого марта. Писав дяк, та не знав як. Це було давно, коли люди дурні були, не знали писати та й ні малювати. Це ще був покійний Банфут-дяк. У него була сива коняка, та й побігла на вулицю босяка. Я йшов за нею, а та коняка як злопотить, аж курява стала. Я так поняв, що можуть сказати люди, що я її вкрав. А самі ви бачите, що я не торгав і не брав.

Я ще риболовством займався, сітями чужих курей ловив та чужою конякою на базар возив. А хата була в мене дуже файна й крепка. Бувало, як дощ іде, то вода прямо в хату тече. А воно то й добре, бо не треба було води носити, як хочеться пити. Рот наставив та й напився, бо дощ як з відра в хату лився. А як, буває, жарко стане, то ми з Химкою порозбираємося і в хаті купаємося. Дров зимою ніколи не купував, усі чужі плоти оббирав.

Моя жінка була сильно роботяща, хазяйка трудяща. Знала все робити: спати, лежати й на печі сидіти. Вона віником ніколи сміття не змітала, тілко лопатою згрібала і в куток складала. А я тоже був сильно роботящий, трудящий хазяїн. Бувало, як що в кого позичу, то на вічне віддавання. Несу додому, аж піт ллється, а жінка з мене сміється.

Ну що ж, дурниці будем вам казати? Візьмем гусака та будем уплітати. Вип’єм по добрій чарці горівки, за царство небесне мої жінки Химки. Була вона добра молодиця, тільки трохи ледащиця; хлопців любила й горівку добре хилила. І я давав доброї проганки мої жінці за коханки. А раз вона п’яна за собою парубка привела. Я потягнув її дрючком, вона тиждень поболіла, потому розсердилася та й умерла.

Прийшлося мені її ховати. Де ж, думаю, грошей взяти? Не було ні копійки, не було чим поховати жінки. Пішов я до сусіда Луки та «позичив» у його коморі мішок муки. Пішов до шинкаря Гаврила та «позичив горівки половину барила. А в Левка взяв дошку з стелини та й зробив жінці домовину. А попа й дяка обдурив та й гроші їм не заплатив.

Прожив сам півроку. І тяжко мені стало без мої Химки. Охотніше удвох було жити. Бувало, вона нап’ється та зі мною погризеться. Е, думаю, чого мені журитися, як мені можна другий раз женитися. Я гарний хазяїн на все село, чого хоч в мене багато було. У мене хата й скотина, кицька ще молока дає. Піду посватаю Параску щербату, або ВІвдю щокату, або Мотрю-халяву, або Пріську-роззяву. Став я рахувати, скільки дівчат в селі. Олександра сварлива, Килина плаксива, Катря зубата, Палажка кирпата, Перипетія кривобока й Ганька косоока. Вибирай та й женись. Але куди я не слав сватача, скрізь мені давали гарбуза. Все село обійшов, ні одної дівки не найшов. Думаю, думаю, що мені робити •- чи покидати, чи далі любити. Почеплю торбу через плечі та й помандрую в Київ богу молитися. І святим не шкодить поклонитися.

Був я в Києві, в Петербурзі, в Москві, в Оренбурзі. По всіх монастирях я шлявся, і ніде не приймають, а дають пообідати і далі пускають. Так я шлявся, заки в тюрму не попався. А в тюрму попався не за це й не за то. Пішов на базар, де продавав свитки дід Назар. На свитку я спотикнувся та й надів, та й пішов, ніби я її найшов. Тут мене догнали, буків наклали та й у буцигарню запхали. Урядник написав якусь записку до станового, від станового до мирового. А мировий присудив — на три місяці в тюрму засадив.

А волосний на мене кричав, що я паспорта не мав. А на біса він мені ся здав, як я кишень не мав. Що, мав у зубах його носити?

Бувало, вилізу на піч та як заграю на сопілку. Та й думаю: всякий чоловік долю має, а мою — примха має. А піч така була гаряча, що як загрію на Різдво, то й на Великдень тепла.

Отак я колись хазяював, та й грошики заробляв, та й ніколи нічого не мав, бо що дістав — то пропивав.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Гринячка, Хотинського району, Чернівецької області
5 липня 1985 року
Оповідач: Докіїн Яків Микитович (1909)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.