Небилиця
Українська народна казка Полтавщини

Давно це було, ще я була маленька, дід парубкував, а батька й на світі не було. Достатки в нас звісно які.

От пішли ми дідом на заробітки. Трапилися добрі заробітки: якби приложив копійок три, то назбиралося б шажків шість. Ото вештаючись по заробітках, ми повернулися, а якраз батько народився. Сидів на печі та вже передкував.

Пішли ми у ліс по дрова на хрестини. Дивимося, аж під лопухом ведмідь лежить. Ми до нього, а він — навтьоки. Ми під лопух, а там кубло, а в ньому шестеро яєць. Ніяк не можемо їх викотити, то я вже ледве в шапку зібрала.

Приходимо додому, а в нас свиня квокче. Так ми й підсипали під неї яйця, а вона висиділа шість волів-соколів. А в нас уже землі Донської розвелося. Хотіли орати, приїздимо, аж лихо тяжке. Вовки внадилися і всю землю виносили, а на тому місці — болото.

Небилиця
Українська народна казка Полтавщини

Як був я маленький, іду та й іду. Коли чую у вербі пищать печені каченята .Я руку — не влізу, ногу — не влізу. Тоді я весь скрутивсь і вліз, поїв ті каченята, став вилазить — не вилізу. Так я сходив додому, взяв сокиру, прорубав більшу дірку та й виліз .Узяв сокиру за пояс та й іду.

Коли дивлюсь пасеться кобилка. Я сів на неї та й їду. Кобилка тюк-тюк, а сокирка цюк-цюк, та й перерубала кобилку надвоє .Я взяв гілочку з верби та й збив кобилку. Сів та й їду, а з тієї гілочки виросла верба аж до неба. Я по тій вербі поліз на небо. Поки з богом побалакав, то кобилка пішла і вербичку понесла...

Небилиця
Українська народна казка Полтавщини

Мишка побігла в норку.

Де норка?

Вода залила.

Де вода?

Віл випив.

Де віл?

Довбня вбила.

А де та довбня?

Черви поточили.

А де черви?

Кури поклювали.

А де ті кури?

У ліс полетіли,

А де ліс?

Далеко. Квітками заріс.

А де квітки?

Дівчата порвали.

А де ті дівчата?

Козаки забрали.

А де ті козаки?

Весілля зіграли.

І стали жить-поживать та добра наживать.

Небилиця
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Як був мій дід маленький, а батька ще на світі не було, так ми з дідом чумакували. У нас було дві пари волів чужих, а третя не наша; три рижих, а один четвертий. Так ми з дідом ловили по лісу ведмедів. Дід було кілка заструже, а я з-за куща як тюкну на ведмедя, так він з переляку роззявить рота та так на кілка і наштрикнеться. То я ззаду дрючком і закладу, то ми тоді з дідом як заходимось, та так, мовляв, шкуру і знімем.

Так ми тоді як почали з дідом багатіти, та начали орать по печі, і по пічурках, і по запічках, і під припічком, та як виорали дванадцять десятин по печі та по пічурках, так як уродив у нас хліб! Так ми на комині поклали дванадцять стогів. Та як унадились миші; а в нас був кіт здоровий, та як погнався за мишами. Миші під стіг, а кіт на стіг, та так і повалив їх у помийницю.

Так ми з дідом вистругали три токи: на одному молотили мак, на другому так, а на третьому запалили той стовп, що ціпи вішали. А в нас було коров багато! Так за погребом коров доїли, кобилою масло колотили, а молока було так багато, що в море возили.

Небилиця
Українська народна казка Чернігівщини

Казки не знаю, а небилицю можу розказати. Та тільки цур не перебивати і «брешеш» не казати.

Було це тоді, як батька ще на світі не було, а ми з дідом на печі вдвох жили. Та добре жили, на комині пшеницю сіяли. Та було у нас п’ять курок дійних, сім півнів бджолиних.

От раз дід дав мені здоровенну копійку да й каже:

— Піди на базар, купи кобилу да сокиру.

Поїхав я, купив найбільшого оселедця та бубликів в’язку, поснідав ловко, а тоді купив кобилу і сокиру. Ув’язався та й поїхав додому. Моя кобила трюх-трюх, а сокира цюк-цюк да й одрубала кобилі ногу.

А я ж хлопець не дурний. Зліз з кобили, одрубав гілку з верби та й прив’язав кобилі замість ноги. Їхав, їхав і зачепилася верба за самісіньке небо. Дивлюся, а там циган лопатою гроші гребе. Я привітався і пішов далі. Іду, а кум Харитон (той, що вмер минулого року) у чугунці сидить. А в тому чугунці смола кипить, а з носа в нього щось сиплеться. Я й питаю:

— А чого це ти, куме, сюди забрався?

— Е, чого. Та того, що при житті табак нюхав.

Я бігом у кишеню та й викинув кисет. Пішов собі далі і зайшов до раю. А там річка сметани тече, над нею дерева ростуть, а на них вареники гречані. Під тими деревами люди лежать та всі в білих сорочках. Чоботи в них дьогтем намазані так, що аж тече. Як хто захоче їсти, то відкриває рот, а вареники самі в рот скачуть.

— А чи не можна й мені прилягти? — питаю їх.

— Тобі не можна, бо ти ще не вмер.

Пішов я назад. Дійшов до цигана, дивлюся — нема моєї верби. Як тепер злізти? Випросив я у цигана полови за гроші і давай плести вірьовку. Сплів таку довгу, що аж до землі дістала. Ліз, ліз, а тут де не взялася чортова руда миша та й перегризла вірьовку. Я й полетів у болото. Загруз так, що лиш голову було видно. Прилетіла дика гуска, змостила гніздо на голові і нанесла яєць. Дивлюся, іде вовчище з довгим хвостом і став яйця їсти. Я як ухватив його за хвоста, так і одірвав.

Стирчу на болоті і горюю. Коли це приходить ведмідь з ще більшим хвостом. Хотів яйця їсти, а я ухопився за хвоста. Ведмідь як рвонув, так і витяг мене з болота. А то я б і досі там сидів і киснув.

Ну, що хороша моя казочка? А як ні, то бери пирога та будь здорова.

Небилиця
Українська народна казка Чернігівщини

Товчу, товчу мак, за ступою дяк.

— Дяче, дяче, чого це ти плачеш?

— Миша книжку вкрала.

— А де ж тая миша?

— Полізла під піч.

— А де ж тая піч?

— Вода залила.

— А де ж та вода?

— Воли попили.

— А де ж ті воли?

— Хлопці забрали.

— А де ж тії хлопці?

— Пішли на войну.

— А де ж та война?

— Не знаєм ні ти, ні я.

Небилиця
Українська народна казка Чернігівщини

Жив зять Будима і була в нього ряба кобила. Сім день довга, три дні лиса, день біжить, а сім лежить. Пішов зять до власті, попросить

коляски, щоб повезти посвятити паски. Запряг зять кобилу, проїхав крізь могилу, від’їхав на тростці — посипалися з кобили ребра й кості. Коляска розторощилась, паска розтрусилась. Став зять паску собирати і всіх родних споминати і тещу, і сваху, що наділили жінку невдаху. І пішов тещу в гості просити. Теща зятя угостила, з любов’ю по спині вмастила. Зять і плати не схотів та додому полетів. Ловить мушки, пече пампушки, товче гнилиці, пече паляниці. Солому січе — пироги пече. Сіно смаже — пироги маже. Та все докупи складає, тещу в гості визирає.

Пішов тещу в гості просити, юбка в прачках, сорочка в скачках, чоботи в кравця, спідниця в шевця, хомут у лісі, дуга в стрісі. Та й діда дома нема. Вирвала тещу лопушину, підв’язала хвартушину, нарвала лободи, натикала сюди-туди. Хмелем підв’язалась, хороше прибралась. Та як іде до зятя в гості та подивиться, сама сміється.

Прийшла до зятя в гості. Зять тещу вгостив, за стіл посадив до стіни очима, до столу плечима. Загадав тещі мухи щитать. Нащитала сто, двісті. «Отепер, тещо, дам їсти». Запер у катран, тещу за коси та зубами об лаву. «Отепер дам зілля тещі на похмілля». Теща й зілля не схотіла та додому полетіла. «Тікай, діду, з печі, я погрію хоч спину та плечі. Тобі добре в зятя мед-вино пить, а мені не можна й спину нагріть».

А в тещі була сучка-брехучка. Як брехне — теща здихне. Вікна застеляє, двері замикає, проклятого зятя в гості кликати думає.